Забирайся з моєї квартири — її теперішній власник!

Вийшов негайно з моєї квартири, ти негіднику малий, мами твоєї більше нема, тепер це моя хата!

Я з’явився на світ у справжній родині. Батьки жили в мирі та любові. Я виріс у щасливій атмосфері, але коли мені виповнилося сім, тато потрапив у автокатастрофу. Він повертався з відрядження, коли нетверезий водій врізався в нього. У той день наше з мамою життя перевернулося догори дриґом.

Ми жили забезпечено, батько завжди був опорою. Але коли заощадження закінчилися, мама влаштувалася працювати в магазин, щоб утримувати мене. Через два роки мама на роботі познайомилася з дядьком Тарасом. Вона так його полюбила, що запросила жити з нами. Спершу дядько Тарас був хорошим другом. Він просив, щоб я називав його татом, і це мене дуже тішило, адже я його одразу полюбив. Життя почало налагоджуватись, мама виглядала щасливою. Мир і гармонія повернулися до нашого дому. Мама та Тарас розписалися. Через кілька років він почав частіше випивати.

Через алкоголь у нас ставалися постійні конфлікти. Мама намагалася відібрати у нього пляшку, за що могла отримати наганяй. Одного разу я вирвав у нього пляшку, за що він штовхнув мене на підлогу. Я вдарився головою об гострий край шафи. Мама прикладала холодний рушник на рану, кажучи, що все минеться.

– Синку, терпи, янголе мій…

Я випив води і без сил заснув. Ранком мама готувала сніданок, а дядько Тарас сидів за столом у нетверезому стані, бурмочучи щось для себе. Я поснідав, і мама відправила мене на двір.

Повернувшись додому, мами я не знайшов. Дядько Тарас сидів на тому ж місці, виливаючи собі чергову чарку.

– Де моя мама? – питав я.

– У лікарні твоя мама. Тепер менше буде скакати та чоловіка відволікати! А ти йди мити посуд…

Я не витримав, побіг до сусідів – бабусі Тамари та дідуся Семена, де і дізнався правду. Вони розповіли мені, що мамі стало зле, вона викликала швидку. Бабуся Тамара подбала про мене, а вранці обіцяла піти зі мною до лікарні провідати маму.

Наступного дня бабуся взяла мене за руку й повела до лікарні. Там нас зустрів лікар:

– Мені шкода, але цієї ночі серце твоєї мами не витримало. У неї були серйозні травми. Вона не пережила операцію.

Сльози покотилися вниз, я відчував, як серце ламалося, дихати ставало важче. Я побіг коридорами в пошуках мами.

– Мамочко, як я буду без тебе? Не покидай мене. Хочу бути з тобою. Вернися за мною.

Бабуся Тамара, погладжуючи, повторювала: «Не плач, дитино… твоя мама тепер твій ангел-хранитель».

Я повернувся додому, впав на ліжко та плакав, доки не заснув. Дядько Тарас увесь цей час спав у вітальні. Ранком я прокинувся від того, що він вдерся в кімнату, схопив мене за руку й наказав:

– Збирайся та забирайся з квартири, мами твоєї більше нема, тепер це моя хата!

Я вихопив найнеобхідніше й вибіг з квартири. Я не знав, куди біжу, сльози заливали обличчя. Мене прихистили сусіди. Бабуся Тамара подала на дядька Тараса заяву, його заарештували. Вони взяли на себе опікунство. За законом квартира належала мені. Бабуся здавала її в оренду, і ми жили на ці гроші та їхні пенсії. Я закінчив школу та вступив на державне навчання в університет, отримав добру спеціальність.

Моїх рятівників-сусідів вже немає на цьому світі п’ять років, але я завжди про них згадую. Вони дали мені шанс на майбутнє. Якби не вони, не знаю, що було б з моїм життям.

Тепер я одружений, маю чудову дружину, двох дітей, затишний дім. Але мені дуже не вистачає мами…