Прогулянка Ліди затишним містечком.

Ліда йшла по маленькому рідному містечку. Точніше, рідним, вже понад сорок років, для неї було зовсім інше місто. Те, інше місто, було велетенським і галасливим. У ньому цілодобово вирувало життя і яскравіли вогні реклами. Тисячі туристів клацали тисячами фотоапаратів, мільйони жителів квапилися у справах, не піднімаючи очей і не бачачи краси та історії навколо. Коли Ліда лише переїхала туди, вона дивувалася, як можна йти, скажімо, повз Софіївський собор і не затриматися хоча б на мить, не застигнути, захоплюючись їхньою красою. Потім сама стала бігати так само, не піднімаючи очей. А коли їх піднімати? Діти, чоловік, робота. Справи, клопоти. Оселилася у великому місті, стала своєю. Раділа, що вдалося вирватися з маленького занудного містечка на березі Дніпра. Та що там містечко, справжнє село. Життя в маленькому містечку текло повільно і нецікаво. У такому містечку можна народитися і померти, жити там не можна. Ось вона і не стала там жити. Подарувала великому місту двох корінних жителів. Гарними вийшли хлопці. «Ой, онуки мої приїхали!» — плескала в долоні бабуся і розставляла руки, щоб обійняти улюблених онуків. Малюки, як один, тицькалися в круглу і м’яку бабусю, що пахла пиріжками, і на обличчі Лідіної матері з’являлося вираз тихої радості. Навколо бабусі з онуками кружляли стара собака і кіт, десь за будинком кричав півень, сповіщаючи, що настав час забирати яйця. А Лідина мама не могла відпустити онуків, насолоджуючись такою довгоочікуваною близькістю. Ніби якщо вона їх відпустить, вони зникнуть. Тільки ставши бабусею, Ліда зрозуміла, що онуки — це в сотні раз смачніше, ніж діти. Дітей треба часом сварити, а онуки — це суцільне свято. З онуками можна забути про хворі коліна і хоч на хвилину, але стати маленькою Лідою, у якої все життя попереду. А життя пролетіло дуже швидко, і значна її частина була позаду. Виростила дітей. Тихо й без скандалів розлучилася з чоловіком. Вийшла на пенсію. Поховала матір пів року тому. На паркані рідного дому фарбою написала «продається» і свій телефон. І от знайшлися охочі купити. Приїхала обговорити угоду. Дасть Бог, востаннє приїхала сюди. Немає більше підстав. Могила мами є, та мама простить, і родичі за могилою доглянуть. У маленьких містечках чужих могил немає. Йшла вулицею і несподівано для самої себе милувалася небом, травою, будиночками. Ніколи не помічала, яке гарне містечко. Будиночки всі доглянуті, зелені багато. Ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Трохи перекошена хвіртка з різьбленою поштовою скринькою. Відчинила її і опинилася в дитинстві. Запущений сад зі старими яблунями і грушами зустрів її так, ніби вона нікуди й не виїжджала. Зайшла до хати. Пахне мамою. Дивно. Пів року пустою стояла, а наче мама на ринок пішла пів години тому. Пройшла до зали. Комод, накритий різьбленою серветкою з фотографіями у рамках. На всіх вона, діти, онуки і правнуки. Скатертина з великими рожевими трояндами на столі. Величезна книжкова шафа. Спогади нахлинули. Згадала, як малою манювала курчат у курнику за будинком. Згадала, як підгортала картоплю і бурчала, що тут дня не житиме, як дорослою стане. Згадала, як Мишко лазив до неї через вікно в спальню, щоб цілувати на ніч. Ех, Мишко, не дочекалася вона його з армії, поїхала підкорювати велике місто. Не раз про це думала, але заборонила собі шкодувати про зроблене. Відчинила верхню шухляду комода. Гребінець, мамині шпильки, намисто з червоного бурштину. Наділа на себе намисто. Подивилася у дзеркало. Добре! Не модно, ні. Напевно, в модному вироку б засудили. Але їй добре. Наче мама по шиї рукою погладила. Почула якісь голоси біля хвіртки. «Ей? Тут хтось є?» — закричав дитячий голос. Пішла до хвіртки. Троє хлопців років п’яти-шести. У одного в руках щеня. «Добрий день, тітонько! А ви що тут робите? Тут же ніхто не живе? Ви злодійка, напевно?» — сказав найсміливіший білявий хлопчик із білявим щеням в руках. «Ні. Я не злодійка. Я дочка Анни Петрівни, що тут жила. Приїхала ось, дім продавати», — сказала Ліда. «Це ви дарма! Мій дідусь Мишко казав, що такому дому сносу не буде», — сказав білявий. «А це хто у вас? Як звуть?» — спитала Ліда і кивнула на щеня. «Це собакен. Ми тут їй дім шукаємо. Я її до себе взяв, та дід не дозволяє. Каже, поїду до батьків, а йому доглядай. А у нього собака є. Він у мене один живе. Бабусю ми схоронили торік, тому друга собака йому надто багато. А куди цю дівати? Ми її знайшли біля кар’єра і бубликом нагодували. От ходимо, прилаштовуємо. Може вам потрібна собака?» — сказав білявий і пхнув в руки Ліді щеня. Щеня було брудне, м’якеньке і пахло цуценям. О! Як смачно пахнуть цуценята. Цуценята пахнуть травою, маминим молоком і щастям. Чому щастям? А чи може бути нещасною людина, котра тримає на руках цуценя? Ліда давно забула цей аромат. Спочатку у чоловіка була алергія, та й тварин він не любив, а потім якось не до цуценят було. Щеня смішно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя. «Артемко! Відчепися від жінки. Замучив усіх вже з цією собакою» — почувся голос зліва. До них підійшов літній чоловік. «Ліда! Оце так! Приехала! Мамину хату продаватимеш! Ти мене упізнала? Совсім ти не змінилася, Лідко. Це онучок мій Артемко. Артем, відчепись від тітки, їй щеня не потрібне, вона тут жити не буде. Вона у нас київлянка», — сказав той, в кого Ліда миттєво впізнала своє перше кохання, яке не дочекалася з армії через приїжджого хлопця. Ліда обернулася і подивилася на дім, тоді перевела погляд на Михайла, кинула оком на щеня і несподівано для себе самої сказала: «Здрастуй, Мишо. Ні, я хату не продаватиму. Шкода таку хату. На віки будувалася і щеня візьму. Буду тут жити!». «От і чудово, Лідо. А я тобі допоможу. Там он дах може протікати чи ще що, ти ж пам’ятаєш ще, де я живу. Приходь, чай вип’ємо. А хочеш, я до тебе прийду. Хочеш, знов через вікно», — сказав Михайло і усміхнувся. Ліда усміхнулася у відповідь і вперлася в морду щеня, щоб не було видно, що вона почервоніла. Надо ж, бабця, а почервоніла як дівка, такий сором. Михайло і діти пішли. Ліда опустила щеня на підлогу і сказала йому: «Йдемо змивати напис «продається» з паркану, бо не продається цей дім. Це мій дім і твій дім. У нас з тобою стільки справ. Скоро канікули, онуки приїдуть. Треба готуватися. І погодься, Мишко зовсім не змінився. Очі такі ж і усмішка». Щеня радісно тявкнуло. Ліда зрозуміла, що вона вдома.