Прогулянка знайомим невеличким містечком.

Ліда йшла по маленькому рідному містечку. Вже понад сорок років її домом було зовсім інше місто. Те інше місто було величезним і галасливим. Без упину в ньому вирувало життя, світилися вогні реклами. Тисячі туристів безперервно клацали фотоапаратами, мільйони мешканців поспішали у своїх справах, не піднімаючи очей і не помічаючи краси та історії навколо. Коли Ліда лише переїхала туди, її дуже здивувало, як люди можуть проходити, скажімо, повз Софійський собор і не зупинитися на мить, не захопитися красою. Згодом вона сама почала пробігати так само, не піднімаючи очей. А коли їх підіймати? Діти, чоловік, робота. Справа, клопоти. Влаштувалась у великому місті, стала там своєю. Раділа, що вдалося вирватися з маленького нудного волинського містечка. Життя там текло повільно і нецікаво. В такому містечку можна народитися і померти, але жити — ні. Ось вона й вирішила не залишатися там. Подарувала великому місту двох корінних мешканців. Гарні вийшли хлопчики.

«Ой, онуки мої приїхали!» — раділа бабуся, розправляючи руки, щоб обійняти улюблених онуків. Дітлахи, погодки, тикалися у кругленьку та ароматну бабусю і материні Лідини очі сяяли неймовірним щастям. Навколо бабусі з внуками гасали стара собака та кіт, а за хатою кричав півень, повідомляючи, що настав час збирати яйця. Матір Ліди не могла відпустити онуків, насолоджуючись такою довгоочікуваною близькістю. Наче вона боялася, що якщо їх відпустить, вони зникнуть. Тільки коли сама стала бабусею, Ліда зрозуміла, що внуки у сто разів солодші за дітей. Дітей треба іноді сварити, а з внуками — суцільне свято. З внуками можна забути про хворі коліна і хоч на хвилинку стати маленькою Лідою, у якої все життя попереду.

А життя промайнуло дуже швидко, і велика його частина була позаду. Виростила дітей. Тихо і без скандалів розлучилася з чоловіком. Вийшла на пенсію. Пів року тому поховала матір. Написала фарбою на паркані рідного дому «продається» і свій телефон. І ось знайшлися бажаючі купити. Приїхала обговорити угоду. Дай Боже, востаннє приїхала сюди. Немає більше приводів. Могила мами є, та мама проститиме, і родичі доглянуть за могилою. У маленьких містечках чужих могил немає.

Йшла вулицею і неочікувано для себе милувалася небом, травою, будиночками. Ніколи не помічала, який гарний містечко. Будиночки всі доглянуті, багато зелені. Ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Трохи перекошені дверцята з різьбленою поштовою скринькою. Відчинила їх і поринула у дитинство. Запущений сад зі старими яблунями та грушею зустрів її так, ніби вона нікуди не їздила. Зайшла у хату. Пахне мамою. Дивно. Пів року порожньою стояла, а відчуття, ніби мама пішла на ринок пів години тому.

Пройшла у вітальню. Комод, накритий різьбленою серветкою з фотографіями в рамках. На всіх вона, діти, внуки і правнуки. Скатертина з великими рожевими трояндами на столі. Величезна книгарня. Спогади нахлинули. Згадала, як маленька тискала курчат у курнику за домом. Згадала, як полола картоплю і бурчала, що й дня тут жити не буде, коли виросте. Згадала, як Михайло лазив до неї через вікно у спальні, щоб поцілувати на ніч. Ех, Михайле, не дочекалась вона його з армії, поїхала підкорювати велике місто. Не раз про це думала, але заборонила собі жалкувати про зроблене.

Відчинила верхню шухляду комода. Гребінець, мамині гребінці, намисто з червоного бурштину. Надягла їх на себе. Подивилася у дзеркало. Добре! Не модно, ні. Напевно, в модному вироку засудили б. Але їй добре. Начебто мама по шиї рукою погладила.

Почула якісь крики біля воріт. «Ей? Тут є хтось?» — закричав дитячий голос. Пішла до воріт. Троє хлопчаків років п’яти-шести. В одного в руках щеня. «Добридень, тітонько! А ви що тут робите? Тут же ніхто не живе? Ви, мабуть, злодійка?» — сказав найсміливіший білявий хлопчик з білявим песиком у руках. «Ні, я не злодійка. Я дочка Анни Петрівни, яка тут жила. Прийшла ось, дім продавати», — сказала Ліда. «Це ви даремно! Дід Михайло сказав, що такому дому ніщо не буде», — сказав білявий. «А це хто у вас? Як звуть?» — спитала Ліда і кивнула на щеня. «Це собака. Ми шукаємо їй дім. Я її до себе взяв, але дід не дозволяє. Каже, поїду до батьків, а йому доглядай. А в нього собака є. Він у мене сам живе. Бабусю ми поховали торік, тому друга собака йому надто багато. А куди цю подіти? Ми її на кар’єрі знайшли і булкою нагодували. Ось ходимо, шукаємо їй дім. Може, вам потрібна собака?» — сказав білявий і всунув щенка в руки Ліді.

Щеня було брудне м’яке і пахло песиком. О! Як смачно пахнуть щенята. Щенята пахнуть травою, маминим молоком і щастям. Чому щастям? А хіба може бути нещасним людина, яка тримає на руках щеня? Ліда давно забула цей запах. Спочатку у чоловіка була алергія, а й тварин він не любив, а потім якось не до щенят було. Щеня кумедно хрюкнуло і лизнуло Ліду в обличчя.

«Артеме! Відчепися від жінки. Замучив уже всіх з цією собакою», — почувся голос зліва. До них підійшов літній чоловік. «Лідо! Яка несподіванка! Приїхала! Мамин дім продаватимеш? Ти мене впізнала? Зовсім ти не змінилася, Лідочко. Це онук мій Артемко. Артеме, відстань від тітки, їй щеня не потрібне, вона тут жити не буде. Вона у нас киянка» — сказав той, в кому Ліда відразу ж впізнала своє перше кохання, яке через заїжджого хлопця не дочекала з армії.

Ліда повернулася і поглянула на дім, потім подивилася на Михайла, кинула погляд на щеня і несподівано для себе сказала: «Здрастуй, Михайле. Ні, я дім продавати не буду. Шкода такий дім. На віки збудований, і щенка візьму. Буду тут жити!». «Оце прекрасно, Лідо. А я тобі допоможу. Там он дах може протікати чи ще щось, ти ж пам’ятаєш, де я живу. Приходь, чаю поп’ємо. А хочеш, я до тебе прийду. Хочеш, знову через вікно» — сказав Михайло і усміхнувся.

Ліда усміхнулася у відповідь і вперлася лицем щеняти, щоб не було видно, що вона почервоніла. Ось так, бабця, а почервоніла як дівчинка, сором. Михайло і діти пішли. Ліда спустила щеня на підлогу і сказала йому: «Ходімо витирати напис “продається” з забору, бо не продається цей дім. Це мій дім і твій дім. У нас з тобою стільки справ. Скоро канікули, внуки приїдуть. Треба готуватися. І погодься, Михайло зовсім не змінився. Очі такі ж і усмішка». Щеня радісно тявкнуло. Ліда зрозуміла, що вона вдома.