Дві жінки похилого віку вирушили потягом у столицю.

В поїзд, що прямував до Києва, на одній із станцій сіли дві жінки приблизно шістдесяти п’яти років. Спочатку спокійно зайшла одна, невисока блондинка, а потім, вже перед самим відправленням, швидко заскочила друга, худорлява брюнетка з коротким волоссям. Потяг рушив, і оскільки їхати було довго, вони влаштувалися, перекусили і почали розмовляти.

– Я їду у справах, – зізналася брюнетка. – На кілька днів послали: на конференцію і заодно до кількох клієнтів заглянути. Так, на пенсії я, але нудно вдома сидіти, та й грошей не вистачає, тож працюю, відрядженнями літаю, важко, звісно, вік все-таки, але кручуся.

Було цікаво слухати: супутниця уважно ловила кожне слово, ставила запитання і час від часу схвально кивала. Так Галина – звали брюнетку – розповіла, що займається у вільний час йогою, дивиться серіали по телевізору, гуляє в парку біля дому, а живе в маленькій квартирці в найвіддаленішому районі міста, і нарешті спитала:

– А ви?

На що почула:

– А я бомж, – сказала супутниця і усміхнулася.

– Як це – бомж?

Галина з подивом подивилась на свою сусідку по купе: акуратно підстрижена, зі свіжим манікюром, доглянута дама зовсім не вписувалася у Галинин образ людини без постійного місця проживання, яких вона бачила по телевізору, та й, правду кажучи, зрідка зустрічала біля дому, коли виносила сміття.

– Що, у вас зовсім нема дому? – вирвалось у Галини, але вона тут же себе подумки відчитала: як нетактовно!

Жінка знову криво усміхнулася:

– Та ні, у мене є квартира в самому центрі міста, трикімнатна, з величезною лоджією, світла і тепла, – вона мрійливо зітхнула.

Галина дивилася на неї з подивом, а супутниця продовжувала:

– Але я в ній взагалі не живу! Вже років десять я приїжджаю туди на пару днів раз на два-три місяці і знову їду. Ось знову їду кудись. Я вже й сама не знаю, де живу? У якому місті?

Галина нічого не розуміла: думала, як дивно, може, жінка хвора?

А та продовжила:

– Справа в тому, що в мене четверо дітей.

Вона на хвилину замовкла, а Галина вирішила більше не гадати, а слухати.

– Завжди працювала багато, на декількох роботах, намагалася, щоб діти отримали найкращу освіту, виросли людьми, здобули гарні професії. Так і сталося: вони виросли, усі вивчились в університетах, потім роз’їхались. Поступово – хто куди, у різні міста, у різні кінці країни. Одружилися, заміж пішли, дітки у них пішли. І тут почалося: “Мамо, приїдь поняньчитися, мамо, давно у нас не була, мамо, давай до нас, мамо, мені на роботу виходити, дитину нема з ким залишити, ми скучили, виїжджай, я тобі квитки купила”. Вони між собою вже й графік склали – два місяці я там, три – там, потім знову шлях, потім знову переїзд.

Галина слухала, затамувавши подих.

– Я й сама вже не знаю, у якому місті я живу, де моя кімната, де моє ліжко, де мій дім? У мене ось – моя похідна сумка, там ліки та ще дещо з необхідного. Важко, звісно, хочеться і відпочити, і вдома побути, полежати, та просто телевізор подивитись, на йогу б теж пішла…А з іншого боку – радість, з внуками няньчитись, дітям допомогти, їжджу, поки потрібна, треба значить треба. Раніше кота свого старенького Маню з собою возила, це діти все: “І Маню привези!” От і кіт помер, а я все їжджу і їжджу, мотаюсь по країні – без постійного місця проживання я, бомж іншими словами.

– От би всі такими бомжами були! – вигукнула Галина. Галина була зовсім самотня і навіть не могла завести кота, про якого колись мріяла, через часті відрядження. – Це схоже на тост! – трохи помовчавши, засміялась вона.

– Точно, – погодилась сусідка і запропонувала – а давайте-но пити чай та спати.

Отак і зробили. Чай пили в тиші: кожна думала про своє…