Дві жінки старшого віку сіли на потяг до столиці.

Дві жінки близько шістдесяти п’яти років сіли на одній станції в поїзд, який прямував до столиці. Спочатку виважено зайшла одна, невисока блондинка, а потім перед самим відправленням поспіхом вскочила друга, худорлява брюнетка з коротким волоссям. Поїзд рушив, їхати було довго, тому, розмістившись і перекусивши, вони заговорили.

– Я їду у справах, – зізналася брюнетка. – На кілька днів відправили: на конференцію і, заодно, до кількох клієнтів зазирнути. Так, я на пенсії, але вдома нудно сидіти, та й грошей не вистачає, ось і працюю, у відрядження їжджу, важко, звісно, вік все-таки, але кручуся.

Розповідь була цікавою: попутниця слухала уважно, ставила запитання та час від часу схвально кивала. Так Галина – так звали брюнетку – розповіла, що займається у вільний час йогою, дивиться серіали по телевізору, гуляє в парку поруч із будинком, а живе в крихітній квартирці на околиці міста, і, зрештою, поцікавилася:

– А ви?

На що почула у відповідь:

– Я безхатченко, – сказала попутниця і усміхнулася.

– Як це – безхатченко?

Галина з подивом поглянула на сусідку по купе: акуратна стрижка, свіжий манікюр, доглянута дама аж ніяк не в’язалася у Галини з образом людини без певного місця проживання, яких вона бачила по телевізору та інколи зустрічала поблизу свого будинку, коли виносила сміття.

– То у вас зовсім немає дому? – випалила Галина, але тут же себе подумки вилаяла: як нетактовно!

Жінка знову криво усміхнулася:

– Та ні, в мене є квартира в самому центрі міста, трикімнатна, з великою лоджією, світла і тепла, – мрійливо зітхнула вона.

Галина дивилася на неї з подивом, а попутниця продовжувала:

– Та я в ній взагалі не живу! Уже років десять я приїжджаю туди на кілька днів раз на два-три місяці і знову від’їжджаю. Ось і знову кудись мандрую. Я й сама не знаю, де я живу? В якому місті?

Галина нічого не розуміла: думала, як дивно, може, жінка хвора?

А та продовжила:

– Справа в тому, що у мене четверо дітей.

Вона на хвилину замовкла, а Галина вирішила більше не гадати, а слухати.

– Я завжди багато працювала, мала кілька робіт, старалася, щоб діти отримали найкращу освіту, вийшли в люди, здобули гарні професії. Так і вийшло, вони виросли, всі вчились в університетах, потім роз’їхались. Поступово й хто куди, в різні міста, по різних кутах країни. Одружилися, повиходили заміж, у них з’явились діти. І тут почалося: “Мамо, приїзди побути з внуками, мамо, давно у нас не була, мамо, давай до нас, мамо, мені на роботу виходити, дитину залишити ні з ким, ми скучили, виїжджай, я тобі квитки купила”. Вони вже між собою і графік склали – два місяці я там, три – там, потім знову дорога, потім знову переїзд.

Галина слухала, затримавши подих.

– Я вже й сама не знаю, в якому місті я живу, де моя кімната, де моє ліжко, де мій дім? У мене ось – моя похідна сумка, там ліки та ще дещо з необхідного. Важко, звісно, хочеться і відпочити, і вдома побути, полежати, та просто телевізор подивитися, на йогу б теж пішла… Але, з іншого боку – радість, з внуками нянчитися, дітям допомогти, їжджу, поки їм потрібна, треба значить треба. Раніше я свою кішку стареньку Маньку з собою возила, це діти все: “І Маньку привези!” От і кішка померла, а я все їжджу й їжджу, мотаюся по країні – без певного місця проживання я, безхатченко, іншими словами.

– От би всі такими безхатченками були! – вигукнула Галина. Галина була зовсім самотньою і навіть не могла завести кішку, про яку колись мріяла, через часті відрядження. – Це схоже на тост! – трохи помовчавши, засміялася вона.

– Точно, – погодилася сусідка і запропонувала – а давайте-но чаю поп’ємо та спати.

Так і зробили. Чай пили в тиші: кожна думала про своє.