Connect with us

З життя

Вона досі лежить там, – зі сльозами промовила старенька.

Published

on

Дідусь, вона досі лежить, — голос Маркови був сповнений жалю крізь сльози. Вона сперлася на підвіконня і, уткнувшись чолом у скло, спостерігала. — Стільки часу вже лежить, навіть не поворухнулася!
— Може, померла? — з відразою запитав Стефан Іванович. — Якщо вже не рухається.
— Ні. Очі відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, ні на що не звертає уваги. Сусід собаку свою вигулював, а вона навіть голови не повернула.
— Мабуть, хвора, — припустив Стефан Іванович. — Час прийшов, ось і вмирає. Знайшла ж місце!
— Та ні! — Маркова з докором подивилася на чоловіка. — У п’ятому під’їзді, пам’ятаєш, жила старенька. Років на десять старша за нас. Вчора поховали. Це її кішка. Господиню на кладовище, а кішку — на вулицю. Ех, люди, люди…
Стефан Іванович пам’ятав бабусю. Навіть був знайомий з її чоловіком. Друзями не були, ні. Але при зустрічі кивали один одному. Це він організував чоловіків змайструвати дитячий майданчик у дворі, хоча у самого діти вже не потребували цього.
Заодно зробили пару-трійку столів з лавками під березами. Це вже для дорослих. Вікові берези дивом збереглись, нагадуючи про те, що колись тут шумів ліс.
Любили чоловіки збиратися там. У вільний час вони тут грали в доміно, шахи або святкували свята півлітрою.
До сьогодні збираються старожили під березами. Столи й лавки вже багато разів міняли, а дерева так і ростуть, вкриваючи старих тінню, рятуючи від літньої спеки.
— Вчора, кажеш? — Стефан Іванович витріщався на телевізор, перечікуючи рекламу під час футбольного матчу. — А що ж діти? Могли б забрати.
— Діти… — зітхнула Маркова. — Дітям, сам знаєш, крім квартири нічого не треба. Все, що старим дорого, вони викинуть на смітник. І наші речі, і фотографії, які оберігали все життя. І дипломи, і нагороди. Така зараз життя. Але для чого кішку? Вона жива душа.
Маркова щось ще бурмотіла, витираючи сльози носовою хусткою. Потім відійшла від вікна і, нічого не кажучи чоловікові, взулася і вийшла з квартири. Не було її хвилин п’ятнадцять. Вона ввійшла, тримаючи в обіймах осиротілу кішку, яка безвільно звисала з її рук.
— Суди мене, лаяй мене, але я так не можу! — сказала вона з порога і опустила кішку на підлогу в передпокої.
Кішка — звичайна сіра Мурка, не пройшла в кімнату, а лягла біля дверей, так само байдужо вдивляючись у порожнечу. Була вона чимало років — десять-дванадцять, не менше.
Стефан Іванович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і сидів. Маркова, осуджуючи чоловіка, похитала головою і пішла на кухню, думаючи — чим би нагодувати кішку?
Наступного ранку кішка виявилася на тому ж місці, але їжа з миски була з’їдена, а миска — ретельно вилизана.
— От і добре, — воркувала Маркова. — Поїла, значить жити будеш. Значить ще рано тобі до господині. А час пройде, зовсім звикнеш до нас.
Але звикала кішка важко. Лише через тиждень почала проявляти інтерес до господарів. Вона піднімала голову, коли Маркова чи Стефан Іванович проходили повз.
Маркова гладила її по м’якій шерсті, ласкаво розмовляла, намагалася нагодувати смачніше. Але та їла тільки вночі, коли господарі вже спали. Посудину для котячого туалету Маркова наповнила чистим піском і поставила в санвузлі, двері якого тримала відчиненою.
Стефан Іванович це дратувало — він звик до давно заведенного порядку вдома і відкриті двері вважав кричущим порушенням цього порядку.
— Розляглася тут, — бурчав він, виходячи з квартири і переступаючи через кішку. — Місця більше нема?
Кішка не відповідала, а тільки дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть спіткнувся, повертаючись з магазину з покупками.
— Та щоб тебе! — обурився він. — Іди звідси! Он в кімнаті місця повно. Чого ти тут розляглась!
Кішка вислухала його тираду, піднялася з килимка і прослідувала до кімнати. Стефан Іванович і Маркова лише провели її поглядом. Тепер Матильда цілими днями лежала у кутку кімнати, не виявляючи активності й не заважаючи господарям.
— Хіба це кішка? — бурчав Стефан Іванович. — Старенька. Старенька і є! Поїсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Її не видно, не чути.
— Та що ти таке кажеш! — ображалася за кішку Маркова. — Сам подумай, скільки років вона прожила зі своєю господинею! Сумує за нею, мабуть. Вся ж її життя в тій господині була. Ось і лежить, згадує щасливі дні, більше таких не буде.
Ця розмова розбудила в душі Стефана Івановича співчуття. Він почав дивитися на Матильду іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше не сварив її, не погрожував вигнати.
Одного разу навіть приніс з магазину корм у пакетику. Спеціальний для котів, хоча Маркова годувала її бульйончиком з супу, уклавши в нього шматочки вареного м’яса.
В один з теплих літніх вечорів Маркова поверталася від дочки. Та попросила її побути з онуком, той застудився, а стежити за ним нікому, у дорослих на роботі багато справ.
З онуком все в порядку, носиться по дому як навіжений — всім би хворим так. Усміхаючись, вона згадувала веселі ігри онука, в яких і сама брала участь, заразившись дитячим ентузіазмом.
Ввійшовши в квартиру, вона почула неголосний голос чоловіка. Він уважно щось розповідав. З ким це він?
— Життя така річ… Іноді здається — все! Легше лягти і померти, ніж пережити. А проходить час — і все налагоджується, знову жити хочеться. Головне – перетерпіти цей час. А якщо знайдеться хтось, хто підтримає, то й взагалі добре!
Маркова з подивом дивилася, як чоловік захоплено веде свої роздуми до Матильди! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала, зрідка муркаючи — Мряу!
— І що, розуміє вона тебе? — їдко запитала Маркова, трохи ображаючись на кішку. “Подобрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною ні разу не поговорила”.
— Звичайно! — впевнено заявив Стефан Іванович. — До речі, звуть її не Мурка, а Матильда.
— Це вона тобі сказала? — засміялася Маркова.
— Вона. Правда, Матильда?
— Мряу! — кішка бадьоро кивнула Стефану Івановичу в плече.
— Іди-но краще в магазин, — Маркова не змогла втримати усмішку. — Мука вся закінчилася, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?
Стефан Іванович, не відповідаючи, піднявся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов з квартири.
Вона незабаром повернулася, придбавши упаковку муки і пару пакетів корму.
— Збирайся, старенька, там хлопці грають доміно. Підемо і ми, давно я під березками не був.
— Та ти що, старий! — розгублено дивилася Маркова на чоловіка. — Я в те ваше доміно і грати не вмію. Що задумав!
— Про тебе і мови нема, — спокійно відповів Стефан Іванович. — Це я – Матильді…
Маркова, просіюючи муку, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік чимчикує через двір — до берізок, а поруч із ним, піднявши хвіст трубою, дріботить кішка, інколи піднімаючи мордочку і щось питаючи. А Стефан Іванович їй відповідає, старанно жестикуючи. На повному серйозі!

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − три =

Також цікаво:

З життя56 хвилин ago

The Elderly Gentleman Who Never Missed His Seat at Table Seven

The old gentleman always sat in Booth Seven. Same café. Same black tea. Same distant gaze through the rain-streaked window....

З життя57 хвилин ago

Heeding His Mother’s Advice, He Whisked His Ill‑Stricken, Broken Wife to the Lonely Moors… A Year Later He Returned—For Her Fortune.

When Emily Whitaker married David Clarke she was barely twentytwo. Freshfaced, brighteyed and dreaming of a cosy home where the...

CZ2 години ago

Říká se, že láska dokáže zahojit i ty nejhlubší rány

Říká se, že láska dokáže zahojit i ty nejhlubší rány. Ale teprve když vidíte, jak se před vašima očima mění...

CZ2 години ago

Zastavili jste se někdy nad tím, jak zvláštně je v dnešním světě ohodnocená lidská práce?

Zastavili jste se někdy nad tím, jak zvláštně je v dnešním světě ohodnocená lidská práce? Žijeme v době plné obrovských...

CZ2 години ago

Když stojíte před oltářem a díváte se do očí toho druhého, s jistotou věříte, že vaše láska překoná úplně všechno

Když stojíte před oltářem a díváte se do očí toho druhého, s jistotou věříte, že vaše láska překoná úplně všechno....

З життя2 години ago

I slept with my boyfriend, unaware he’d died two days earlier—Now I’m pregnant with his ghost’s childWhen the midnight wind whispered his name through the curtains, I felt his hand brush my cheek, assuring me that the child growing inside was both a warning and a promise.

Episode1 I swear I saw him. I felt his hand, I tasted his kiss, I breathed his warm breathminty as...

З життя3 години ago

Spotted the Dog Lying by the Bench, I Hastened Over—Its Gaze Locked onto the Leash Natalie Carelessly Left BehindWhen I picked up the leash and called its name, the dog bounded to me, wagging its tail as if it had been waiting for a new friend all along.

Ethan saw the dog lying on the bench and sprinted toward it. The leash that Ethel had tossed carelessly was...

З життя4 години ago

— Who are you?!

Who are you? Julia froze in the hallway of her flat, eyes wide as saucers. A woman in her thirties...