З життя
Хто батько твоєї дитини? Від кого ти завагітніла? ― батько суворо дивився на дівчину.
― Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти завагітніла? ― суворо запитав батько у вісімнадцятирічної Уляни. Дівчина сиділа на дивані з опущеною головою і витирала сльози. Тато нічого їй не робив, тільки кричав, але й цього вистачило, щоб вона розплакалась.
― Тату, я його люблю, ― сказала вона, схлипуючи.
― Що ти знаєш про любов! Ти ще життя не бачила! Школу тільки минулого місяця закінчила, що ти далі робитимеш? На що житимете з дитиною?
Уляна вперто похитала головою і проковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому тихим і спокійним голосом промовила:
― Тату, ми з Юрком все вирішили. Він піде працювати, а я виховуватиму дитину. У три роки віддамо її в садок і я буду вчитися.
― А Юрко твій на собі все тягнутиме? Бабусі його знають про таке “щастя”?
Уляна злегка почервоніла, але потім пожала плечима.
― У нього тільки бабуся, вона вже все знає. Ми з Юрком їй вчора все розповіли. Вона спочатку заплакала, потім сказала, що вже нічого не вдієш і щоб самі вирішували свої справи.
― Має рацію його бабуся. Тут вже точно нічого не зробиш…
Олексій Іванович важко зітхнув, дивлячись на доньку. Коли вона сказала, що має новину, яку потрібно обговорити, він навіть не припускав, що вістка буде настільки жахливою. Ні, звісно, у народженні дитини не було нічого поганого, але Уляна і її хлопець були ще такими молодими.
Уляна була вже на п’ятому місяці, тож вживати якісь заходи було запізно. Лишалося тільки народжувати. Вона спеціально так довго чекала. А Олексій Іванович нічого й не помітив. Він майже не бачив доньки — багато працював.
«Якби тут була моя дружина, ― сумно думав Олексій Іванович, дивлячись на доньку і роздумуючи, що з нею робити. ― Лідія б усе вирішила, і такого жаху не допустила б».
Він ще раз зітхнув, потім вимовив:
― Ви будете одружені?
― Так, звісно!
Олексій Іванович знову пройшовся по кімнаті, потім сказав:
― Уляно, от що ви наробили, а? Вам обом вчитися треба, а ви своє життя губите! Ви ж обоє без освіти залишитеся! Все життя потім катуватиметеся.
― Тату, не кажи так! У нас з Юрком усе буде добре!
― А де твій Юрко? Хотів би з ним познайомитися!
Уляна усміхнулася крізь сльози. Це був хороший знак. Значить, батько поступово звикає до думки, що у неї буде дитина. Звісно, він покричав, але Уляна знала, що так і буде, тому не дуже переймалася.
― Якщо хочеш, він прийде до нас увечері. І ми всі втрьох спокійно поговоримо.
― Щодо «спокійно» обіцяти не можу!
― Тату, він мій майбутній чоловік, так що не ссорися з ним, будь ласка!
Олексій Іванович сердито поглянув на доньку. Йому навіть не хотілося думати про те, що його маленька дівчинка вже так виросла, що скоро сама народить йому онука чи онучку. Від цієї думки він несподівано розчулився і вийшов з кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.
Уляна провела його поглядом, потім швидко взялася писати повідомлення Юркові.
«Тато все знає, чекаю тебе сьогодні ввечері. Буде важлива розмова, але боятися нічого. Люблю тебе».
Вона надіслала повідомлення і стала чекати відповіді. Прочекала весь день, але його все не було, і Уляна занепокоїлася. До того ж тато вже двічі питав, о котрій годині прийде наречений. А вона навіть не знала, що відповісти.
― Тату, я піду прогуляюся, ― нарешті, наважилася Уляна.
Швидко зібралася і вирушила до будинку Юрка. Спочатку двері ніхто не відкривав, і Уляна вже хотіла йти, але потім почулися кроки, і на порозі з’явився її хлопець. Він сердито подивився на Уляну і буркнув:
― Чого ти прийшла? Що тобі від мене треба?
Уляна похитнулася, ці слова наче вдарили її.
― Юр, що ти таке кажеш?
Хлопець скривився, йому не хотілося влаштовувати сцени в під’їзді, тому він кивком голови показав на двері:
― Зайди, я тобі дещо поясню.
― Чому ти не відповідаєш на повідомлення? Що з тобою сталося?
Юрко всю ніч не спав і довго думав. Бабуся, яка напередодні дізналася про вагітність, не сварила їх, але тільки запитала, коли Уляна вже пішла:
― Юрку, і нащо воно тобі треба? Ти молодий хлопець, а життя своє зараз погубиш. Освіти не буде, роботи нормальної теж. Тільки здоров’я втратиш і час. А з Уляною все одно розійдетесь, я ж бачу, що ти її не особливо любиш. І навіщо тобі через неї себе губити?
― Бабусю, що ти таке кажеш? Я люблю Уляну.
― Я ж усе бачу. Ти її не любиш. Ти з нею просто зі злості почав зустрічатися, бо тебе твоя Інна покинула. І собі все загубиш, і дівчину обдуриш.
Тоді Юрко промовчав, але він пам’ятав слова дідуся: «Ніколи не роби того, про що потім шкодуватимеш. Життя ― воно людині тільки раз дається, і прожити його треба з розумом».
Юрко всю ніч мучився і думав, що робити. З одного боку, Уляну було шкода, вона ж теж не винна, що у них буде дитина. Вони обоє помилилися, поклали надії на удачу. Але, з іншого боку, Юрко знав, що ніколи собі не пробачить, якщо зараз забере документи з університету і піде працювати вантажником.
Тепер, стоячи перед Уляною, Юрко твердо дивився на неї і знав, що не зрадить свою мрію стати пілотом. Його вже прийняли до університету, і дитина від Уляни його не зупинить.
― І чого ти мовчиш? ― в голосі Уляни прозвучали сльози. ― Прийдеш сьогодні увечері чи ні? Тато чекає тебе!
― Я не прийду! ― голос Юрка звучав глухо.
― Чому? ― Уляна відсунулася. ― Ти злякався? Мій тато тобі нічого не зробить. Він уже змирився!
Юрко скривився і пояснив:
― Я не боюся твого батька, але одружуватися на тобі я не буду. Я вступив до університету і буду вчитися. Зараз не про дітей треба думати, а про своє майбутнє!
Уляна наче не зрозуміла з першого разу, що говорить її вже колишній наречений, і перепитала:
― Не одружишся?..
― Ні! Я тебе не люблю! Йди звідси і більше не з’являйся! Я їду і не повернусь.
Обличчя Уляни поблідло, а по щоках покотилися сльози. Вона насилу усвідомила слова Юрка, який на мить навіть пошкодував про свою грубість. Потім Уляна дала хлопцеві гучного ляпаса, розвернулася і вибігла з квартири.
Юрко спершу рванув за нею, але потім тихо пробурмотів: «Так мені й треба! Сам заслужив!», зачинив двері і з сумом подивився кудись у порожнечу. Він не хотів, щоб усе вийшло так, і навіть шкодував Уляну, але залишитися з нею і виховувати дитину не міг. Юрко знав, що батько Уляни допоможе їй, тому не переймався цим питанням.
А Уляна повільно йшла вулицею. Одна рука легенько погладжувала живіт, ніби захищала малюка. Чомусь Уляна була твердо впевнена, що там буде хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Іваном — на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Уляна витирала швидко поточені сльози.
― Яка ж я дурна! ― прошепотіла вона сама собі. ― Знала ж, що Юрко любить іншу.
Вона піддалася на красиві слова хлопця, який не любив її, а просто хотів розважитися. Коли Юрко дізнався, що вона вагітна, він дуже злякався, але грошей на аборт не дав. Видно, це суперечило його совісті.
― Зате кинути мене його совість цілком дозволила, ― сумно сказала Уляна.
Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її і зрозуміє, що щось трапилось. Слухати повчання і крики Уляні зовсім не хотілося.
Вона довго гуляла вулицями міста і дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тож ніхто їй не заважав думати. Щоправда, думки не йшли в голову, але настирливо лізли слова Юрка про любов і спогади, як вони разом проводили час.
Додому Уляна прийшла, коли вже сутеніло. Олексій Іванович зустрів її сердитими словами:
― Я так розумію, вам з Юрком тоді не вистачило часу? Вирішили знову розважитися? І де він? Злякався мене? Коли я познайомлюсь із зятем?
― Тато, Юрко не прийде, ― Уляна намагалася говорити спокійним тоном, але розуміла, що у неї погано виходить і голос її тремтить.
― Чому? ― Олексій Іванович уважно подивився на доньку і зрозумів, що вона плакала. ― Що сталося, Улю? Він тебе образив?
Уляна похитала головою і хотіла щось сказати, але потім знову розплакалася. Олексій Іванович тихо вилаявся, підійшов до доньки і обійняв її, як колись у дитинстві. Уляна вдячно уткнулася в його плече і якесь мгнення тихо плакала, а батько погладжував її по спині і ласкаво щось шепотів.
Нарешті, Уляна заспокоїлась і трохи відступила від тата. Той уже все зрозумів, але все ж таки сказав:
― Тепер підемо на кухню, вип’ємо чаю, ти, мабуть, голодна. І спокійно поговоримо. Ти мені все розкажеш, і ми подумаємо, що будемо робити далі.
Через пів години вони сиділи за столом і мовчали. Олексій Іванович навіть не знав, що робити. За цей день життя перевернулося, і чоловік розгубився. Уляна неправильно розцінила його мовчання і тихо сказала:
― Тату, я знаю, що ти сердитий. Але, будь ласка, не виганяй мене. Малюк не зробив нічого поганого! Не треба гніватись на нього. Я працюватиму багато, митиму підлоги, буду нянечкою або доглядачкою. Я все…
― Що ти таке кажеш, донечко? ― перебив Олексій Іванович. ― Хто ж тебе виганяє? Як ти могла таке подумати? Я ж тебе люблю! І малюка теж радатиму! Просто це все несподівано для мене.
― Правда?
― Звісно! Ти, може, своє життя і ускладнила, але хіба від цього моя любов менша стала! Просто потрібно буде трохи більше попрацювати, дитячу кімнату підготувати. Слухай, я тебе стільки років виховував і годував, невже з одним ще не впораємося разом?
― Тату, дякую! ― Очі Уляни вперше за день радісно засвітилися.
― Доню, ти, головне, не хвилюйся, більше відпочивай і роди мені здорового онука.
Олексій Іванович знав, що попереду буде ще багато проблем і турбот, але залишати доньку й онука він не збирався.
― Тату, я малюка хотіла Іваном назвати, ― зізналася Уляна.
― Правда? Це ж чудово! Будемо сподіватися, що він буде схожий на свого прадідуся!
― Або на дідуся, ― Уляна вдячно дивилася на батька.
Той усміхнувся доньці і раптово відчув прилив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить все. Нехай вона і наробила помилок, але всі коли-небудь оступаються. Головне, що вони є один у одного, і скоро в їхній сім’ї буде поповнення.
― Потрібно буде вибрати кольори для дитячої та купити ліжечко з коляскою, ― пробурмотів Олексій Іванович, намагаючись позбутися сентиментальних думок.
― Так, а ще пелюшки, і сорочечки, і памперси, і ще купу всього!
Олексій Іванович похитав головою і усміхнувся:
― А я-то думав, що мені на пенсії нудно буде!
― Тобі до пенсії ще рано! І нудьгувати я тобі не дам!
― Та я в цьому вже й не сумніваюся!
Кухню наповнив сміх батька і дочки, які знали, що зможуть вистояти в труднощах і триматимуться разом, адже вони одна сім’я і люблять один одного.
After Telling My Wife That Her Daughter Isn’t My Responsibility, the Truth About Our Family Was Finally Revealed
After I told my wife that her daughter wasnt my responsibility, the truth about our family finally came to light....
“I Had to Get a Separate Fridge So Mum Would Stop Taking My Shopping” — says Anna. “It’s a ridiculous situation, but there’s no other way. I’m not against selling the flat and sharing the money, but she refuses”. Anna recently turned 24. She’s earned her university degree and found work, but hasn’t settled down yet. Living in her own home isn’t easy. Anna owns half of the flat. It used to belong to her father. She and her mother inherited equal shares when Anna was 14. Ten years ago, things were tough for the family—they lost their breadwinner. Anna’s mum quit her job when Anna was small, deciding against maternity leave because her husband earned well and they were comfortable. She focused on being a homemaker. After Anna’s father died, her mother sobbed, “Who’s going to hire a forty-year-old like me now? What, as a cleaner?” Anna continues: “I was getting a family pension, but Mum couldn’t resist trips to the salon and shopping, even though we were barely scraping by. Her brother helped at first, but then he’d had enough. My uncle told Ali (my mum) she’d have to find work. He has his own kids — he can’t support everyone. After about a year, Ali brought a new man home. His name was Derek. She announced he’d be living with us. Mum tried to solve the money problem by getting married again. Derek did earn good money, but he didn’t get along with me at all. Derek would say: ‘All you do is eat. You’d be better off with a load of laundry or cleaning. Why do you have to do homework? University? Forget it—you should work instead. Or do you think I’ll just keep feeding you?’ I couldn’t say anything. Yes, I was getting a pension, but Mum had control of the money. She never defended me from my stepdad. She was afraid of losing her breadwinner. ‘How will we cope without him?’ she asked me. ‘Don’t argue so much, just do what he says. He provides for the family.’ I made it to university and found a job. Even so, Derek thought of me as another mouth to feed and was always counting what he spent on me. “Six months after I started work, I could afford my own fridge,” Anna says. “I put it in my bedroom because Derek locked the kitchen fridge.” ‘You’ve got a job now? Feed yourself,’ Derek said. Ali fell silent again. Even when Derek showed me the utility bills and demanded I pay for everything he’d ever spent on me. Eventually, Derek lost his job. He and Mum began raiding my fridge. The bills all landed on me. At first, I paid. But Derek sat around unemployed for nearly a year. I’d had enough, so I put a padlock on my fridge. Of course, Mum objected, claiming Derek had kept us fed all this time. I said, ‘Help me out, if you want. I’m not the first one sharing everything in this house. Go get a job.’ Derek recently moved out. Mum’s had enough of a man who brings in no money. But I’m still not taking the padlock off my fridge. I believe Mum should work too. What do you think—is she right?
I had to bring in my own fridge just so Mum wouldnt keep taking my groceries. I had no choice...
You Simply Don’t Know What Happiness Is – A Story of Half a Million Pounds, a Mother-in-Law’s Interference, and Escaping a Controlling Marriage for a Second Chance at Love in London
You Just Dont Realise Your Own Luck Half a million? I read the notification on my phone three times before...
Husband Refuses to Give Apartment Inherited from His Aunt to Our Daughter, Sparking a Family Dispute Over Fairness to Our Sons and the Future of Our Children
My husband inherited a small flat in the heart of London from his aunt years ago. The flat isnt spacious,...
You’re the Big Brother, So You Must Help Your Little Sister—You’ve Got Two Flats, Give One to Your Sister! Not long ago, we celebrated my sister-in-law’s birthday. Alina has never had any friendly feelings towards me, and I’ve always felt the same about her. The celebration brought together all our relatives: grandparents, nephews, and of course the birthday girl. Each relative felt obliged to congratulate my husband on his sister’s birthday, while also admiring his generosity. My husband and I graciously accepted the congratulations, but couldn’t grasp what was happening. In my hand was an envelope containing £100 as a present. I thought it was a decent gift for the occasion, though hardly a display of extraordinary generosity. Everything became clear when my mother-in-law began her birthday speech for Alina. “Mark,” she said, “it’s your sister’s birthday today. She’s still single and without a partner, so as her older brother you should look after her and guarantee her security. Now that you own two flats, you’ll give one to Alina.” The room burst into applause while I nearly fell off my chair at the cheekiness of it all. But it didn’t end there. “Brother, make sure you give me the one in the new build! So, when can I move in?” Alina pressed, and I decided it was time for some clarification. My husband and I actually have two flats. One I inherited from my grandmother; we did a bit of redecorating and now rent it out. The money from that pays the mortgage for our flat in the new building—where we actually live. My husband has no rights to the flat I inherited; I’ve always planned to pass it on to our child—my sister-in-law isn’t even in the picture. “Forget it, the rented flat is mine and the one you’re dreaming about is our home.” “Child, you’re quite mistaken. You’re my son’s wife, so all your assets are jointly owned and should be managed by your husband,” my mother-in-law chimed in. “I have no issue with you helping, but not with my assets!” I said. “Mark, do you have anything to add?” “Darling, you and I will earn more money and buy another flat. Let’s just give this one to Alina; it’s her birthday today.” “Are you serious?” I asked, astonished. “If it ever comes to that, you can give her half of our flat after we file for divorce!” “Aren’t you ashamed to speak to your husband like that? If you want a divorce, you’ll get one! Son, pack your things and come home. And you—you’re vile and greedy!” my mother-in-law snapped. After that, I left that crazy house. I wasn’t going to stick around with people who think they have the right to dispose of my property.
You are the elder brother, so you must help your younger sister. You own two flats, give one to your...
My Thrifty Friends Invited Me to a Birthday Party—But I Went Home Hungry
My frugal friends invited me to a birthday party. I came home hungry. I have a particular group of friends...
You Simply Don’t Know What Happiness Is – A Story of Half a Million Pounds, a Mother-in-Law’s Interference, and Escaping a Controlling Marriage for a Second Chance at Love in London
You Just Dont Realise Your Own Luck Half a million? I read the notification on my phone three times before...
Never Fully Forgotten Every day, Prokhor commuted home from work—first the London Underground, then the bus, until finally arriving at his flat. The journey took over an hour each way. His car spent more time parked than driven, as morning and evening traffic in London was so dreadful that taking the tube was much quicker. About two years ago, his family life changed—he and his wife quietly separated. Their daughter, who was seventeen at the time, stayed with her mother. Prokhor wasn’t one for loud arguments—he’d always disliked drama. He noticed his wife had changed for the worse; she grew irritable without reason, disappeared for hours, sometimes coming home late, always claiming she’d been with a friend. One day, Prokhor asked: “Where do you go so late? Most wives are home by this hour.” “None of your business. Those ‘normal wives’ are hens. I’m different—clever and sociable. Being home all the time suffocates me. And I’m not a country bumpkin like you. You were born that way and never changed.” “Then why did you marry a country boy?” “I chose the lesser of two evils,” she snapped, refusing to elaborate. After filing for divorce, she kicked Prokhor out of their flat, so he rented a place instead. He’d gotten used to it, wasn’t in a rush to remarry, but kept his options open. Prokhor travelled by tube, never wasting time, scrolling through his phone just like everyone else. He browsed the usual news, laughed at jokes, watched short clips—until an image made him stop and go back. He peered closer at the advert: “Folk Healer Mary—herbal remedies.” Prokhor stared into the eyes of his first love, gazing out from his mobile. An unrequited, hopeless first love—impossible to forget. He remembered the girl well from their school days. She was a bit eccentric, but beautiful. He nearly missed his stop, hurried off the train, walked home instead of waiting for a bus—he was driven by sudden nostalgia. When he got home, he left his coat in the hallway and sat on the low bench, still staring at his phone screen in the dark. He quickly scribbled down the number from the advert before his phone demanded charging. While waiting for his phone to charge, he tried to eat dinner, but had no appetite. Sitting in his lounge, old memories began to well up. Mary always stood out from day one. A quiet, modest girl with long braids and a skirt below the knee—unlike other girls. In their small village, everyone knew everyone, but nobody really knew anything about her. Mary lived with her grandparents just outside the village, in a beautiful, unusual timber house with ornate windows. As soon as Prokhor saw her, he fell for her—childishly, but seriously, or so he thought. Everything about her was unique. Mary would wear a headscarf outdoors, and had a small, hand-embroidered rucksack, which no one else owned. Instead of “Hello,” she’d say, “Good health to you,” as if from an old fairy tale. She never shouted on break, never ran in the halls; always polite, always calm. One day Mary didn’t come to school—the kids went to check on her after class, worried she might be ill. Prokhor went with them. As they turned the lane, they saw her fairy-tale house, but also a crowd—Mary’s grandmother had passed away. Mary stood, headscarf on, wiping away tears. Her grandfather stood beside her, somber and silent. The procession headed to the cemetery, and the children followed, even joining them for tea afterwards. That day stuck in Prokhor’s mind; it was the first funeral he’d ever attended. Mary returned to school after a day. Time marched on. The girls blossomed, wore makeup, competed with clothes—but Mary remained the same, upright, never painted, radiantly blushing. Boys began courting the girls, and Prokhor tried his luck with Mary. At first, she didn’t react, but at the end of Year 9, he asked: “Let me walk you home from school?” Mary looked at him seriously and quietly replied so no one else could hear: “I’m promised, Prokhor. It’s tradition.” He was disappointed, but didn’t understand the tradition, nor who “they” were. Later, he found out Mary was raised by her Old Believer grandparents—her parents had died long ago. Mary was an excellent student, never wore jewellery. Her classmates whispered behind her back, but Mary never cared and held herself with dignity. She grew more beautiful every year. By Year 10, she was striking. The boys admired her quietly, but never teased. After graduation, everyone scattered. Prokhor left for London to attend university. He knew only that Mary had married—never came home in holidays, went off to work on summer crews. Mary married her betrothed and moved to a rural area, living as a farmer’s wife, raising cattle and hay, running the household. She had a son—none of their classmates saw her again. “So that’s what Mary does,” thought Prokhor, sitting in the lounge. “She heals with herbs. She’s even more beautiful now.” He barely slept that night. At work, memories wouldn’t leave him—Mary’s beauty lingered in his mind. First love really does stir the heart. It never, ever fades. For days, he wandered in a haze, until he couldn’t help himself—he messaged her. “Hi, Mary.” “Good health to you,” she replied, unchanged in this. “What’s on your mind, or is something troubling you?” “Mary, it’s Prokhor—your old classmate. Remember, we used to sit together at school. I saw you online and wanted to write.” “Yes, I remember you, Prokhor. You were the best of the boys in class.” “Mary, your phone’s here—can I call?” “You may. I’ll answer.” That evening, he rang her. They talked, caught up on each other’s lives. “I live and work in London,” he explained. “You’d better tell me about yourself, Mary. Big family? Is your husband good to you? Where are you now?” “I live in my old house—the one I walked to school from. I came back after my husband died. A bear in the woods… And Grandfather passed long ago.” “I’m so sorry, Mary, I never knew…” “That’s alright, it was years ago. I’m at peace about it now. We don’t know about each other’s lives, do we? And you’re only calling as a friend, not looking for herbs? I sometimes advise…” “Just as a friend. I don’t need herbs. I saw you online and nostalgia hit me. I miss our village—mum’s been gone for years.” They talked of this and that, remembered old classmates, and said goodbye. Then silence—work, home, and after a week, Prokhor grew lonely and called Mary again. “Hello, Mary.” “Good health, Prokhor! Missing me, or are you unwell?” “Missed you, Mary. Please don’t be cross, but may I visit you?” he asked, quietly but hopefully, his heart racing. “Come along,” she said, unexpectedly. “Come whenever you wish.” “I’ve got holiday next week,” he said, delighted. “That’s great—come! You know the address.” He sensed she was smiling. He spent the week preparing, buying gifts for Mary, anxious—wondering if she’d changed, or if she was the same. After a week, he set off from London for his childhood village. Six hours on the road, but he didn’t mind—he loved a long drive. He was surprised by the changes when he arrived—new houses, a bustling town centre. He pulled over near a shop. “Wow, I thought our village was like so many others—run down. But it’s thriving!” he said aloud, looking around. “We’re not just a village—it’s a proper borough now,” said an elderly man proudly. “Been that way a while. You mustn’t have visited in years.” “Years, mate. Years,” replied Prokhor. “We’ve got a good mayor—cares about the place. That’s why the old village has blossomed.” Mary waited for Prokhor in the garden—he’d rung her as he approached the borough. Soon, as his car turned into the lane, Mary’s heart thumped wildly. Nobody ever knew she’d secretly loved Prokhor since schooldays. She’d kept it hidden; if he hadn’t come back, it would have remained buried forever. Their reunion was joyful; they talked for hours in the gazebo. The timber house had aged, but was still warm and inviting. “Mary, I’ve come to see you for a reason,” he said, and she looked at him seriously, a little afraid. “I’m listening—what is it?” she asked, tense. “I’ve loved you my whole life. Won’t you answer my love now?” he said, at last. Mary jumped up and hugged him tightly. “Oh, Prokhor—I’ve loved you since childhood, too!” Prokhor spent his holiday with Mary, promising as he left: “I’ll sort everything at work, go remote, and return. I’m never leaving here again. I was born here—here’s where I belong!” he laughed.
Completely letting go was impossible Every evening, Peter heads home from his job in London by Tube, then hops on...