Connect with us

З життя

Втрата після народження: трагедія в сім’ї.

Published

on

В Єгора Ткаченка померла дружина. Так і не відійшла після останніх пологів. Було б час засумувати, та ж лишилося п’ятеро діток. Старшому, Миколці, дев’ять. Ілюші – сім. Близнюкам Сашкові та Льошкові по чотири. І найменшій лише три місяці, Оленці, довгоочікуваній донечці… Немає коли сумувати, коли діти просять їсти. А коли їх укладе, півночі сидить на кухні, курить…

Спочатку Єгор сам, як міг, порадався. Ну, сестра дружини приїжджала, допомогла трішки. Більше близьких у них не було. Хотіла забрати Сашу з Льошкою, мовляв, легше тобі буде. Потім соціальні працівники приходили, намагалися запропонувати віддати всіх дітей у притулок. Нікого нікому Єгор віддавати не збирався. Як це – рідних дітей комусь віддати? Як тоді жити? Важко, ясно, а що робити? Ростуть вони потроху, ось і виростуть.

Як міг, сам прасував, прибирав, готував, у саду копався. Старшим навіть уроки перевіряти встигав. З Оленкою найбільше клопоту було, зрозуміло. Ну, тут уже і Миколка з Ілюшкою де, та допоможуть. І патронажна сестра, Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалася.

Якось вона пообіцяла Єгору няню прислати. Все ж важко чоловікові з грудною дитиною. Мовляв, дівчина гарна, трудівниця. У лікарні санітаркою працює. Своїх дітей, правда, немає, не заміжня поки що. А братів-сестер допомагала вирощувати, з великої сім’ї вона, з сусіднього села.

Так і з’явилася в їхній хаті Нюся. Невисока, кремезна, круглолиця, з немодною косою до пояса. І – мовчазна. Лишнього слова не каже. А лише все змінилося в хаті у Ткаченків. І хата засяяла – все вимила, відчистила. Одяг дітям і Єгорові перешила, перепрала. І за Оленкою встигала наглядати, і наварити – нажарити.

У школі та в дитячому садку одразу зміни помітили. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою на білому, лікті не обдерті. Якось захворіла Оленка, піднялася температура. Лікарка сказала, що одужає, головне – догляд. Так вона ночі провела біля неї, сама жодного разу не прилягла. Вигодувала дівчинку.

І непомітно якось залишилася у домі Єгора… Молодші вже мамою стали звати, скучили за материнською ніжністю. А Нюся на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як інакше, діти все ж…

Старші, Миколка з Ілюшкою, спочатку побоювалися, ніяк не називали. А потім просто Нюсею стали звати. Ні няня там, ні мама, – просто Нюся. Щоби, значить, пам’ятати, що своя мама в них була… Та й по віку вона їм в мами з натяжкою годилася.

Рідні Нюсіни були проти. «Куди таку ораву на шию собі вішаєш? Парубків мало в селі?» «Парубки-то є, – відповідала, – та я Єгору жалію… І дітлахи звикли, що ж тепер шукати…»

Так і жили. П’ятнадцять років непомітно пролетіло… Діти вчилися, росли. Ну, не все гладенько, траплялося, що і нашкодять, набешкетують. Єгор сердився, за ремінь хапався. А Нюся його зупиняла, мовляв, зачекай батьку, спочатку розібратися треба… І поругає, і пожаліє, бувало.

Так, ніхто її Нюсєю в селі вже й не звав. А Ганною Василівною величали, поважали.

Миколка до цього року вже одружений був, первістка чекали. Молодята жили окремо, Микола у колгоспі працював. І не останнім механізатором був, що не рік – то грамота, то премія, от як. Ілюшка в місті інститут закінчував, ним Нюся особливо пишалася – інженером буде синок-то.

Сашка з Льошком весною з армії повернулися, в технікум вступати задумали, тільки от сперечалися – в який. Все разом робили – і озорували в дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що.

Оленка в дев’ятий клас перейшла, теж гордість Нюсина. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обійдеться.

А Єгор у котре думав, як добре йому Ніна Іванівна дружину обрала…

Цього літа якось відчула Нюся, що щось не так з її організмом, щось неладне. Вік не хворіла, а тут раптом в очах темніє, нудота… Єгора з його курінням стала з хати на ґанок гнати, погано їй ставало. Спочатку думала – пройде, ан ні. Довелося-таки до лікаря йти.

Додому повернулася тиха і задумлива. Від Єгорових питань відмахнулася, мовляв, дурниці, все гаразд.

А лише увечері, коли всі заснули, покликала Єгора на ґанок.

– Сядь, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина в мене буде… Пізно вже щось робити, народжувати треба…

Сказала і руками обличчя прикрила. – Сором-то, от сором…

Єгор так просто сторопів від такої новини. Стільки років не було дітей і – треба ж!

– Та який же сором, мати, – аж цигарку свою відкинув, так і не прикурив. – Старші он усі майже вже розбіглися, вдвох, що ль, залишимось? Ні, природа все правильно розставила! Значить, готуватися будемо!

– Як дітям-то сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…

– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж роки?

– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…

– Гаразд. Сам скажу. Завтра й скажу, як раз всі зберуться.

І сказав. Щойно за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, мої хороші діти, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.

Нюся голову опустила, ніби щось у тарілці вишукувала, почервоніла аж до сліз…

Миколка, який по нагоді недільного дня з молодою дружиною у них гостював, тільки хихикнув.

– Здорово, мати! Молодець! Ось разом з моєю і народжуйте! Їм, дітям, удвох легше буде рости!

Сашка теж зрадів: – Давай, мам! Ще братика!

А Льошко заперечив: – Не… Дівчинку. А то хлопці у нас багато, а дівчинка одна. Розбалували принцесу…

Оленка тільки зирнула на Льошка.

– Розбалували… Ти, чи що балував? Звичайно, дівчинку, мам! Я їй банти буду пов’язувати, сукні купимо гарні! – захлинулася захопленням.

– Сукні… Що вона тобі лялька? – вступив у розмову Ілюшка. – Дитину ще й виховувати потрібно, – повчально промовив він.

– Виховаємо, – з розстановкою сказав Єгор. – Погано, хіба, вас виховали? Ось, то-то…

А Нюся все одно соромилася і прикривала зростаючий живіт, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, ніби прохолодно їй.

Минули місяці непомітно. Вже пораділи первістку Миколиному, хлопчик! Ілюшка поїхав довчатися в свій інститут, канікули закінчилися. Сашка з Льошком теж поїхали – вступили в сільськогосподарський технікум.

І у Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Оленка то в школі, то у подруг. Уже і хлопець якийсь її почав проводжати з танців недільних.

Нюся не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.

– Єгор, – слабо покликала вона, – Єгор, здається… почалося…

Зблід той, ноги в черевики одразу і не потрапили.

– Ти, зачекай, мати, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув увійшлій Оленці. Та одразу зрозуміла, у двері вискочила.

Через дві хвилини в дім влетіла.

– Мам, зараз Толік відвезе тебе, машину у батька попросить, зачекай!

«Толік, значить…», – подумала вона і знову різкий біль схопив унизу живота…

– Ой, матусю! Та що ж це!

Через ще п’ять хвилин, увійшов хлопець, що проводжав Оленку.

– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?

– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Єгор. – Не бійся, Нюс, я з тобою…

Всю ніч Єгор сидів на ґанку районного пологового будинку і курив одну за одною. Вранці двері відчинилися, вийшла немолода санітарка.

– Сидиш, тату? Куриш? Тепер курити-то рідше доведеться… Перший у тебе що, чи що?

– П’ятеро у мене, – глухо сказав Єгор.

– Ого! Так ти багатий! Тільки не п’ять, а сім! Двійня твоя красуня принесла!

– Д…війня? – заїкаючись, перепитав Єгор.

– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик крикливий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!

Ти йди додому, тату. Завтра приходь. Вона у нас ще полежить трохи. Дітки вагу повинні набрати. Так, принеси що потрібно. Тобі будь-яка скаже, зрозумів?

– Ага, – кивнув головою ошелешений Єгор.

На виписку вся родина зібралася. З нагоди події відпросилися всі три студенти з занять, приїхали. Санітарка урочисто винесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Нюся.

Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як взяти.

– По двоє-то незручно… Забув уж як, – засоромився він теж.

Другий згорток прийняв Микола: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!

– Ой, яка хорошенька! – заглянула в конверт Оленка. – Сестричка, моя красуня!

Вручивши санітарці квіти і торт (як належить), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз таке діло!

– Ну, мати, всім догодила! – усміхнувся Микола.

А Нюся тримала на руках один із згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає гарних… Вона глянула в бік Єгора, що тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звичайно, ми…»

– Ребята, – повернулася вона до дітей, – а назвемо-то їх як?…

І всі одразу стали пропонувати свої імена, якимись близькі їм, які подобаються або пов’язані з кимось…

А водій автобуса, дружок Єгора, слухаючи веселий гомін позаду, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А чи скажеш…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + п'ятнадцять =

Також цікаво:

З життя42 хвилини ago

An Unexpected Arrival and the Truth I Never Wanted to Uncover

An Unexpected Arrival and the Truth I Never Wanted to Know I arrive at my daughters house unannounced and uncover...

З життя2 години ago

The Man in the Suit Stopped by the Market Stall.

The man in the suit paused by the market stall. His gaze was cool yet composed, fixed upon the rowdy...

З життя2 години ago

Divorce in May: He Walked Out for Someone ‘Younger and More Beautiful’ and Slammed the Door Behind Him

Divorce in May: He Left for Someone Younger and Prettier and Slammed the Door I divorced my husband in May....

З життя2 години ago

The Man in the Suit Stopped by the Market Stall

The man in the suit stopped by the stall. His gaze was cold yet controlled, fixed on the rowdy young...

З життя3 години ago

Stepfather

The Stepfather “Because you’ve got no business sniffing around a young girl!” snapped Jake. “Whatwhat?” “Youve been filling Emilys head...

З життя3 години ago

Whisper Behind the Glass

**Whispers Beyond the Glass** The nurse, a woman with a weary, windworn face and eyes dulled by years of witnessing...

З життя4 години ago

Returned Home to Find My Husband and All His Belongings Gone

When she got home, neither her husband nor his things were there. “What’s that look for?” Zoe smirked. “Stan just...

З життя5 години ago

Avenged for My Mother

In the quiet countryside of Yorkshire, many years ago, there lived a man named Harold Whitcombea stern, unyielding figure, known...