З життя
Втрата дружини після важких пологів.
У Юрія Ткаченка не стало дружини. Вона так і не одужала після останніх пологів. І так би в горі й тужив, та зосталось п’ятеро діток. Старшому, Миколці, дев’ять. Іванкові – сім. Близнюкам Сашкові та Лесикові по чотири. А найменшій лише три місяці, Оленці, довгоочікуваній донечці… Часу на журбу немає, бо дітки просять їсти. Уклавши всіх спати, Юрій до півночі сидів на кухні, курив…
Спочатку Юрій сам, як міг, давав раду. Сестра дружини приїжджала, допомагала трохи. З рідних більше нікого й не було. Вона хотіла забрати Сашка з Лесиком, мовляв, тобі легше буде. Потім з якоїсь опіки двоє приходили. Пропонували усіх дітей в сиротинець віддати. Та нікому ніколи Юрій віддавати не збирався. Як це – рідних діток комусь віддати? Як жити тоді? Важко, звісно, а що робити? Ростуть дітки потроху, так і виростуть. Як міг, сам праль машиною користувався, прибирав, готував, у городі порається. І старшим інколи в уроках допомагав. З Оленкою більше всього клопоту було, зрозуміло. Та тут уже і Миколка з Іванком, де могли, допомагали. І сестра патронажна, Ніна Іванівна, часто приходила, піклувалась.
Якось раз вона пообіцяла Юрію няньку прислати. Все ж тяжко чоловікові з грудною дитиною. Мовляв, дівчина хороша, працівниця. У лікарні нянькою працює. Своїх діток, правда, немає, не заміжня поки. А братам-сестрам допомагала, з великої родини, з сусіднього села. Так і з’явилась у них в хаті Ганнуся. Невисока, кріпка, круглолиця, з модною косою до пояса. І – мовчазлива. Зайвого слова не скаже. Але все перемінилося в домі Ткаченків. І хата заблищала, все відмила, відчистила. Одіж і дитячу, і Юркову перебрала, перепрала. І за Оленкою встигала наглядати, і наготувати-напекти.
У школі та в дитячому садку зразу зміни помітили. Діти – чисті, акуратні, гудзики вже не пришиті чорною ниткою на біле, лікті не драні. Якось захворіла Оленка, затемпературила. Лікарка сказала, що одужає, головне – догляд. Так вона ночі просиджувала поруч, сама жодного разу не прилягла. Вигодувала дівчинку. І непомітно якось залишилася в домі Юрія… Менші вже мамою стали називати, скучили за материнською ласкою. А Ганнуся на опіку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Бо ж діти все ж…
Старші, Миколка з Іванком спочатку соромилися, не знали, як її назвати. А потім просто Ганнусею стали звати. Ні нянькою, ні мамою, – просто Ганнуся. Щоб пам’ятати, що рідна мамка у них була. Та й по віку вона їм в матері з натяжкою годилася.
Рідні Ганнусі були проти. «Куди таку ораву на себе береш? Парубків мало в селі?»
«Парубків є багато, – казала вона, – але шкода мені Юрія… І дітки звикли, що тепер шукати…». Так і жили. П’ятнадцять років пролетіли непомітно… Діти навчались, росли. Ну, не все гладко – траплялося, що й нашкодять, налондоняться. Юрко сердився, за пояс брався. А Ганнуся його зупиняла, мовляв, зачекай тато, спершу розібратись треба… І лаяла, а й жаліла траплялося. Та ніхто її Ганнусею в селі вже не звав. А Анною Василівною величали, поважали.
Миколка цього року вже одружений був, первістка чекали. Жили молоді окремо, Микола в колгоспі працював. Та не останнім механізатором був, кожен рік – то грамота, то премія, ось як. Іванко в місті інститут закінчував, ним Ганнуся особливо пишалася – інженером буде синочок-то.
Сашко з Лесиком весною з армії повернулись, у технікум вступати думали, тільки ось сперечались – у який. Все разом робили – і бешкетували в дитинстві, і горою один за одного стояли, як що. Оленка у дев’ятий клас перейшла, також Ганнусина гордість. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обходиться.
А Юрко вже вкотре думав, як добре Ніна Іванівна обрала йому дружину…
Цього літа якось відчула Ганнуся, що щось з її організмом не так, щось негаразд. Вік не хворіла, а тут раптом у очах темніє, нудить… Юрія з його курінням стала на ганок виганяти, їй погано ставало. Спочатку думала – мине, та не минуло. Довелося до лікаря йти.
Додому повернулася тиха і задумана. Від Юркових запитань відмахнулася, мовляв, дурниця, все гаразд.
А тільки увечері, як всі поснули, покликала Юрка на ганок.
– Сядь, тату, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина у мене буде… Пізно вже щось робити, народжувати треба…
Сказала і руками обличчя закрила. – Сором то який, оце сором… Юрко, аж розгубився від такого новини. Стільки років без дітей і – треба ж!
– Та який сором, мамо, – аж цигарку свою відкинув, так і не закурив. – Старші он усі майже розбіглися, удвох, чи що, залишимося? Ні, природа правильно все розставила! Значить, будемо готуватися!
– Як дітям-то сказати? Скажуть, стара вже, а й туди ж…
– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба роки?
– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…
– Добре. Я сам скажу. Завтра і скажу. Якраз всі зберуться.
І сказав. Як тільки за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, хлопці мої хороші, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.
Ганнуся голову опустила, в тарілці наче щось видивлялася, аж до сліз червоніла…
Миколка, який з нагоди недільного дня з молодою дружиною у них гостив, тільки засміявся.
– Чудово, мама! Молодець! Ось разом з моєю й народжуйте! Їм, дітлахам, вдвох зручніше буде рости!
Сашко також зрадів: – Давай мамо! Ще брата!
А Лесик заперечив: – Ні… Дівчинку. Бо хлопців у нас багато, а дівчина одна. Розбалували принцесу…
Оленка тільки блиснула очима на Лесика.
– Розбалували… Ти, чи що, балував? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду зав’язувати, купимо красиві сукні! – захлинувшись захватом.
– Сукні… Що вона тобі лялька?- вступив у розмову Іванко. – Дитину ще й виховувати треба, – повчально промовив він.
– Виховаємо, – з розстановкою сказав Юрко. – Погано, хіба, вас виховали? Ось, то-то…
А Ганнуся все одно соромилася і прикривала зростаючий живіт, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, ніби прохолодно їй.
Минав час непомітно. Вже й пораділи первістку Миколиниму, хлопчику! Іванко поїхав доучуватися в свій інститут, канікули скінчилися. Сашко з Лесиком теж поїхали – вступили в сільськогосподарський технікум.
І в Оленки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Оленка то в школі, то в подружок. Уже й хлопець якийсь став її проводжати з танців недільних.
Ганнуся не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.
– Юрко, – слабо покликала вона, – Юрко, здається… почалося…
Зблід той, ноги в черевики відразу і не потрапили.
– Ти, почекай, мамо, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув увійшовшій Оленці. Та відразу зрозуміла, в двері вискочила.
Через дві хвилини в дім влетіла.
– Мамо, зараз Толя тебе відвезе, машину в батька попросить, почекай!
«Толя, значить…», – подумала вона і знову різкий біль схопив внизу живота…
– Ой, мамо! Та що ж це!
Через ще п’ять хвилин, увійшов парубок, що проводжав Оленку
– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?
– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Юрко. – Не бійся, Ганнусю, я з тобою…
Усю ніч Юрко сидів на ганку районного пологового будинку і курив одну за одною. Вранці двері відчинились, вийшла немолода нянька.
– Сидиш, тату? Куриш? Тепер курити рідше доведеться… Перший у тебе що чи?
– П’ятеро у мене, – глухо сказав Юрко.
– О! Та ти багатій! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійня у твоєї красуні!
– Д… двійня? – заїкаючись, перепитав Юрко.
– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик гучний, – засміялась вона. – А дівчинка яка гарненька!
Ти йди додому, тату. Завтра приходь. Вона у нас ще полежить трохи. Дітки вагу повинні набрати. Та, принеси що треба. Тобі будь-яка скаже, зрозумів?
– Ага, – кивнув головою ошелешений Юрко.
На виписку вся родина зібралася. З нагоди такої справи і всі три студенти відпросилися з занять, приїхали. Нянька урочисто винесла два згортки, перев’язані один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Ганнуся.
Юрко прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.
– По двоє-то незручно… Забув уже як, – засоромився він теж.
Другий згорток прийняв Микола: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!
– Ой, яка гарненька! – зазирнула в конверт Оленка. – Сестричка, моя красуня!
Вручивши няньці квіти та торт (як годиться), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз така справа!
– Ну, мамо, всім догодила! – усміхнувся Микола.
А Ганнуся тримала на руках один зі згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших… Вона глянула в бік Юрка, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – виправила вона себе, – звісно, ми…»
– Хлопці, – звернулася вона до дітей, – а назовемо-то їх як?…
І всі відразу почали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чимось подобалися або пов’язані з кимось…
А водій автобуса, приятель Юрка, слухаючи веселий гомін за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш…
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...