З життя
Втрачена дружина: сумні наслідки останніх пологів.
У Єгора Семенюка померла дружина, так і не оговтавшись після останніх пологів. Горювати ніколи, адже п’ятеро дітей залишилося. Старшому, Михайлику, дев’ять. Іванку — сім. Близнюкам Андрійку та Льоні по чотири. А найменшій, Катеринці, всього три місяці – донечка довгоочікувана… Горе горем, але дітей прогодувати треба. Залишивши їх спати, Єгор половину ночі сидить на кухні, курить…
Спочатку Єгор сам, як міг, справлявся. Інколи сестра його дружини приїжджала, допомагала з дітьми. Близьких родичів у них більше й не було. Пропонувала взяти до себе Андрійка з Льонею, ніби так легше буде. Якось завітали люди з опіки, хотіли дітей до інтернату віддати. Але Єгор був категорично проти. Як він може віддати рідних дітей? Життя важке, та нічого, виростуть потрохи. Як міг, сам усе робив: прибирав, готував їжу, в саду працював. Вміщав ще й уроки старших перевіряти. А з Катеринкою найбільше клопоту було, зрозуміло. Але тут вже й Михайлик з Іванком дещо допомагали, та й патронажна сестра Ніна Іванівна часто навідувалася, допомагала.
Якось пообіцяла Ніна Єгору няню прислати. Мовляв, з грудним дитям важко чоловікові. Дівчина хороша, роботяща. Працює нянечкою в лікарні. Дітей своїх не має, ще не заміжня. Виросла в великій родині, допомагала братам і сестрам. Так і з’явилася в їх хати Ганна. Невисока, кремезна, кругловида, з немодною косою до пояса. І — мовчазна. Зайвого слова не говорить. А як все помінялося в хаті… Сяє чистотою, все вимила, відчистила. Одяг дитячий і сам Єгорів перештопала, попрала. За Катеринкою встигала приглянути, та й варити-пекти.
У школі і дитсадку зміну швидко помітили. Діти чисті, охайні, гудзики вже не пришиті чорною ниткою до білої тканини, коліна не потерті. Якось Катеринка занедужала, підвищилася температура. Лікарка сказала, що одужає, головне догляд. То Ганна ночі поруч просиджувала, жодного разу не прилягла. Виходила дівчатко.
І непомітно лишилася в домі у Єгора… Молодші вже мамою називати почали, скучили за материнською ласкою. А Ганна не скупилася на тепло. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Все ж таки, діти…
Старші, Михайлик з Іванком, спочатку соромилися, ніяк не називали. А потім просто Ганною стали кликати. Негоже казати «няня» чи «мама». Просто Ганна. Щоб пам’ятали, що своя мама у них була… Та й по віку вона їм в матері з натяжкою годилася.
Рідні Ганни були проти. «Навіщо таку ораву собі на шию вешаешь? Парубків мало в селі?»
«Парубків-то є, – відповідала, – а я Єгора жалію… І діти звикли, що вже тепер шукати…». Так і жили. П’ятнадцять років непомітно промайнуло… Діти вчилися, росли. Ну, не все гладко – бувало, що й шкодили, бешкетували. Єгор гнівався, за ременя хапався. А Ганна його вгамовувала: почекай, батьку, спочатку розібратися надобно… І насварить, і пожаліє, бувало. Так, ніхто її вже Ганною на селі не звав. А Анною Михайлівною величали, поважали.
Михайлик вже одружився, первістка чекали. Молоді жили окремо, Михайло працював у колгоспі. І не останнім механізатором був, що не рік – то грамота, то премія, таке. Іванко в місті інститут закінчував, Ганна особливо ним пишалася – інженером буде синок-то.
Андрійко з Льонею навесні з армії повернулися, до технікуму вступати мали намір, тільки сперечалися – до якого. Все разом робили – і бешкетували у дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що. Катеринка в дев’ятий клас перейшла, теж Ганнин гордощі. І співати, і танцювати майстриня, жоден свято без неї не обходиться.
А Єгор в який вже раз думав, як добре йому Анна Михайлівна дружину вибрала… Цього літа якось відчула Ганна, що щось не те з її організмом. Щось недобре. Вік не хворіла, а тут раптом в очах темніє, нудить… Єгора з його курінням стала з хати на ґанок гнати, погано їй було. Спочатку думала – пройде, ан ні. Довелося-таки до лікаря йти.
Додому повернулася тиха й задумана. На Єгорові питання відповіла, що дрібниці, все добре.
А тільки ввечері, коли всі позасинали, покликала Єгора на ґанок.
– Сідай, батьку, говорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина у мене буде… Пізно щось робити, народжувати треба…
Сказала і руками обличчя закрила. – Сором-то, от сором…
Єгор аж оторопів від такої новини. Стільки років не було дітей і – треба ж!
– Так який же це сором, матір, – свою цигарку так і не прикурив, викинув. – Старші всі вже майже порозбіглися, самі, що ль, лишимося? Ні, природа все правильно влаштувала! Отже, готуватися будемо!
– Як дітям-то сказати? Скажуть, старуха вже, а туди ж…
– Яка ж ти старуха? Тридцять дев’ять, хіба ж роки?
– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…
– Гаразд. Я сам скажу. Завтра й скажу, якраз всі зберуться.
І сказав. Як тільки за столом зібралися, так і сказав. Що, мов, хлопці мої хороші, скоро у вас ще буде брат. Або сестра. Ось так.
Ганна голову опустила, в тарілці ніби щось розглядала, аж до сліз почервоніла… Михайлик, що по випадку недільного дня з молодою дружиною у них гостював, тільки засміявся.
– Чудово, мамо! Молодець! От разом з моєю й народжуйте! Їм, дітям, удвох легше виростати буде!
Андрійко теж зрадів:
– Давай, мамо! Ще братика!
А Льоня заперечив:
– Ні… Дівчинку. А то парубків багато, а дівчина одна. Розпестили принцесу…
Катеринка лише блимнула на Льоню.
– Розпестили… Ти, що, пестив? Звичайно, дівчинку, мамо! Я їй банти зав’язуватиму, плаття купимо гарні! – захлинулася восторгом.
– Плаття… Що вона тобі лялька? – втрутився в розмову Іванко. – Дитину ще й виховувати треба, – повчально сказав він.
– Виховаємо, – з розстановкою сказав Єгор. – Погано, мовляв, вас виховали? Ось, те-то…
А Ганна все одно соромилася й прикривала зростаючий животик, коли хусткою, коли плащем, у спеку накине, ніби прохолодно їй.
Місяці пролетіли швидко. Вже пораділи первістку Михайловому, хлопчик! Іванко поїхав доучуватися в інститут, канікули закінчилися. Андрійко з Льонею теж поїхали – вступили до сільськогосподарського технікуму.
І у Катеринки навчальний рік почався. Тихо стало в хаті, порожньо. Катеринка то в школі, то в подружок. Уже й хлопець якийсь її проводжати став з танців недільних.
Ганна не спала, чекала на Катеринку. І раптом біль… Такий гострий, що в очах потемніло.
– Єгоре, – тихо покликала вона, – Єгоре, здається… почалося…
Зблід той, ноги в черевики одразу і не влучили.
– Ти, постривай, матір, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув Катеринці, яка зайшла. Та одразу все зрозуміла, вибігла у двері.
Через дві хвилини у хату влетіла.
– Мамо, зараз Толяк відвезе тебе, машину в батька попросить, зачекай!
«Толяк, значить…», – подумала вона і знову гострий біль схопив унизу живота…
– Ой, мамцю! Та що ж це таке!
Ще через п’ять хвилин у хату зайшов хлопець, що проводжав Катеринку.
– Батько сам відвезе, – сказав Катеринці. – Поїдеш?
– Я поїду, – зірвав з гачка куртку Єгор. – Не бійся, Ганно, я з тобою…
Усю ніч Єгор просидів на ґанку районного пологового будинку, курив одну за одною. Наступного ранку двері відкрилися, вийшла вже немолода нянечка.
– Сидиш, батьку? Куриш? Тепер курити то рідше доведеться… Перший у тебе, чи що?
– П’ятеро у мене, – тихо сказав Єгор.
– О! Так ти багатій! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійня твоя красуня принесла!
– Д…війня? – заїкаючись, перепитав Єгор.
– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик крикун, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!
Ти йди додому, батьку. Завтра приходь. Вона у нас ще трохи полежить. Дітки вагу мають набрати. Так, принеси що треба. Тобі будь-яка скаже, зрозумів?
– Ага, – кивнув головою ошелешений Єгор.
На виписку вся родина зібралася. По такому випадку й усі три студенти відпустку взяли, приїхали. Нянька урочисто винесла два згортки, перев’язані один синьою стрічкою, другий рожевою. Слідом за нею йшла ніякова Ганна.
Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як утримати.
– По двоє-то незручно… Забув як, – збентежено сказав.
Другий згорток прийняв Михайло: – Давай, батьку… Мені-то вже не в новинку!
– Ой, яка гарненька! – заглянула в конверт Катеринка. – Сестричка, моя красуня!
Вручаючи нянечці квіти й торт (як належить), всі вирушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз таке діло!
– Ну, матір, всім догодила! – усміхнувся Михайло.
А Ганна тримала на руках один зі згортків і тихо усміхалася своїм думкам. Дітей, дасть Бог, добрих виховає… Вона глянула в бік Єгора, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звісно, ми…».
– Діти, – звернулася вона до дітей, – а назвемо-то їх як?…
І всі відразу почали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чимось подобалися або пов’язані з кимось…
Водій автобуса, дружок Єгора, слухаючи веселий гомін за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш…
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...