Коли сусідську дівчинку залишили у нас, я ще не знав, що її виховує бабуся.

Коли сусідську Оксану вперше залишили в нас, я ще не знав, що її виховує бабуся. Зовні вона виглядала як звичайна дівчинка.
Обидва її батьки були художниками і особливо не переймалися єдиною дитиною, поклавши її на плечі бабі. Власну квартиру вони здавали, а самі подорожували країнами Азії, де разом відпочивали на пляжах і малювали дивовижні ведичні пейзажі з храмами і джунглями.
Коли Оксана зайшла до нас, вона лагідно глянула на мене своїми синіми очима і, докірливо похитавши головою, переставила мої розкидані черевики, поставивши їх носками один до одного.
— У добрих людей так, — терпляче пояснила вона мій здивований погляд, — щоб голова не боліла.
Дружина того дня саме збиралася пройтися по магазинах, залишивши мене з двома дітьми до вечора.
— Спочатку нехай пограються, — докладно інструктувала вона мене, — потім виведи їх у двір погуляти на годинку, а потім годуй. Втомляться — нехай посплять.
Зізнаюсь, мені стало сумно. Провести весь день, наглядаючи за двома дітьми, здавалося мені нелегким завданням, але виходу не було.
Наша Даринка, граючи з подарованою напередодні лялькою, гості теж не надто раділа. Набравшись гіркого досвіду у дитсадкових суперечках через іграшки, вона з недовірою дивилася в бік Оксани, тримаючи на сторожі своє скарб.
Оксана ж діяла зовсім інакше. Спокійно сівши і мовчки поспостерігавши за донькою хвилин десять, вона нечутно підійшла до неї ззаду:
— Голубонько моя, — м’яко промовила вона, обіймаючи за плечі, — дозволь і я пограюся… а тобі ось пиріжок, — розгорнула вона принесений з собою пакет.
Дочка, готова захищати своє до останнього, з несподіванки розгубилася і без протестів дозволила гості взяти ляльку на руки. Більше того, ніколи не ївши домашньої випічки, вона по-домашньому з’їла пиріжок з капустою, спостерігаючи, як ляльці стрижуть нігті і вкладають спати.
Лялька перед сном капризувала і навіть плакала, на що Оксана резонно зауважила:
— Більше покапризує, менше намучиться.
Як тільки лялька, на їхню загальну думку, заснула, я ввімкнув їм диск з телепузиками, що особливо сподобався нашій гості.
— Як ангелочки, — захоплювалася вона, не забуваючи при цьому годувати Даринку черговим пиріжком:
— Їж, їж, а то зовсім бліда як привид…
Потім, коли пиріжки й мультики скінчилися, ми стали збиратися на прогулянку. Причому збирати дітей не довелося, Оксана прекрасно впоралася з цим без мене. Одягнувши себе і Даринку, вона промовила “з Богом” і ми вирушили у двір. Там вона без зусиль взяла під контроль весь дитячий майданчик, не залишивши мені та іншим батькам жодного шансу самим наглядати за дітьми.
— Хлопчику, що ти носишся, як лисеня? — час від часу доносилось з пісочниці. — Що сказав? Зараз піском нагодую! Не кричіть, дівчатка — поліція приїде! А ну, злазь з дерева, розбишако!
Дівчатка очікувано зібралися біля нової ляльки, але Оксана рішуче розігнала всіх доньчиних подружок.
— Бачила таких, — категорично заявила вона їй, — подружки-підлюшки… їм тільки дай що… У бабусі теж такі є, до сих пір банки з-під варення не повертають…
За обідом, переконавши доньку, що, якщо вона не доїсть, каша за нею бігатиме, Оксана якимось чином змусила її з’їсти дві повні тарілки нелюбимої манної каші. Чим я, звиклий вмовляти доньку з’їсти хоча б ложечку, був також неабияк здивований.
Узагалі, повернувшись увечері, дружина застала у нас повну гармонію. Я, зовсім не втомившись від дітей, займався своїми справами, а дівчинки дружно зашивали старі колготки на взятій у мене лампочці.
Коли дружина повела Оксану додому, донька навіть дозволила їй взяти ляльку на ніч, і та пішла задоволена:
— Дякую, добрі ви люди, ми з бабунею йому сонник почитаємо, порадуємося, — вона взулася, озирнулася на нас у дверях і з почуттям повторила:
— Які ж добрі люди!