Коли маленьку сусідку залишили у нас, я ще не знав, що її виховує бабуся.

Коли сусідську Ганну вперше залишили у нас, я ще не знав, що її виховує бабуся. З вигляду вона здавалася звичайною дівчинкою. Обоє її батьків були художниками і особливо не переймалися єдиною дитиною, залишивши її на бабусю. Свою квартиру вони здавали, а самі мандрували по країнах Азії, де проводили час на пляжах і малювали химерні ведичні краєвиди з храмами та джунглями.

Коли Ганна увійшла до нас, вона тихо подивилася на мене своїми синіми очима і, докірливо похитавши головою, переставила мої розкидані черевики, зсунувши носками один до одного.
— У добрих людей так, — терпляче пояснила вона мені моє здивування, — щоб голова не боліла.

Дружина того дня вирішила пройтися магазинами і залишила мене наглядати за дівчатками до вечора.
— Спершу нехай пограються, — детально проінструктувала вона мене, — потім відведи їх у двір, нехай погуляють годинку, а після нагодуй. Втомляться — нехай посплять.

Зізнаюся, я трохи сумував. Провести весь день доглядаючи за двома дітьми здавалося мені важкою працею, але вибору не було. Наша Дарина, що гралася з подарованою напередодні “лялькою-бебі”, теж не дуже зраділа гості. Умудрена гірким досвідом дитсадкових сутичок через іграшки, вона підозріло дивилася в бік Ганни, попереджено насторожившись, впевнена, що та відразу зазіхатиме на її новий скарб.

Але Ганна діяла зовсім по-іншому. Спокійно присівши і без слів спостерігала за дочкою хвилин десять, а тоді непомітно підійшла до неї ззаду:
— Голубонько моя, — лагідно прошепотіла вона, м’яко обійнявши її за плечі, — дозволь і мені погратися… а тобі ось пиріжок, — розгорнула вона принесений з собою пакунок.

Дарина, яка була готова боронити свою власність до останньої краплі крові, від несподіванки розгубилася і безсуперечно дозволила гості взяти “ляльку-бебі” до себе на руки. Більше того, ніколи не ївши домашньої випічки, вона слухняно з’їла пиріжок з капустою, спостерігаючи, як її “бебіку” стрижуть нігті й кладуть спати.

“Лялька” перед сном капризувала і навіть плакала, на що Ганна спокійно зауважила:
— Побільше поплаче, поменьше пісяє.

Коли, на думку обох, “лялька” заснула, я поставив їм диск з телепузиками, що особливо сподобалася нашій гості.
— Справжні ангелочки, — радісно плескала в долоні вона, не забуваючи кормити Дарину черговим пиріжком:
— Їж, їж, зовсім ти у мене бліда, як привид…

Потім, коли закінчився і пиріжок, і мультик, ми почали збиратися на прогулянку. Причому збирати дітей не довелося, Ганна чудово з цим впоралася без мене. Нарядивши себе і Дарину, вона сказала “з Богом” і ми вирушили у двір. Там вона також без зусиль взяла під контроль весь дитячий майданчик, не залишивши мені чи іншим батькам жодного шансу самим наглядати за дітьми.
— Хлопчик, хло-опчик, чого ти носишся, як сурмачик? — час від часу лунало з пісочниці. — Що сказав? Зараз піском нагодую! Не кричіть, дівчатка – поліція приїде! А, ну-ка, злізай з дерева, махновець!

Дівчатка, як і очікувалося, зібралися навколо нового «ляльки-бебі», але Ганна рішуче розігнала всіх дворянських подружок дочки.
— Видав таких, — категорично заявила вона їй, — подружки-нерозлучки… їм тільки дай чого… У бабусі теж такі є, досі банки з-під варення не повертають…

Під час обіду переконавши дочку, що, якщо вона не доїсть, каша за нею бігатиме, вона якимось дивом змусила її з’їсти дві повних тарілки нелюбимої манки. Чим мене, звиклого вмовляти з’їсти хоч ложечку, також чимало здивувала.

Загалом, у вечір дружина застав вдома повну гармонію. Я, ні трохи не втомившись від дітей, займався своїми справами, а дівчатка залюбки штопали старі колготки на лампочці, взятій у мене.

Коли дружина повела Ганну додому, дочка навіть дозволила їй взяти «ляльку-бебі» з собою на ніч, і та йшла задоволена:
— Дякую, добрі ви люди, ми з бабою йому сонник почитаємо, посумуємо, — вона взулася, озирнулася на нас у дверях і з почуттям повторила:
— Які добрі люди!