Connect with us

З життя

Мама схвалила зради чоловіка: – Це їхня полігамна природа!

Published

on

Мама схвалила зраду чоловіка: – Це їх полігамна природа!

Наш шлюб з Богданом починався чудово, і я ніколи не могла уявити, що вже за рік після його укладення ллю такі гіркі сльози. Тоді ще майбутній чоловік поводився бездоганно: ошатні залицяння з розкішними букетами квітів, милі подарунки у вигляді плюшевих іграшок, дорогих коробок цукерок, флакончиків парфумів і нескінченна бурхлива пристрасть.

Здавалося, він здагадав усі мої бажання, і подруги завидували – у них не було раптових романтичних поїздок за місто в гарні місця, польотів на повітряній кулі та скрипічного концерту під вікнами балкона. Я почувалася принцесою, літала над землею, окрилена цією чудовою любов’ю.

Пропозицію одружитися він зробив красиво. Це був звичайний день, я зібралася, поснідала і вирушила на роботу, куди недавно влаштувалася. Йшла звичайним маршрутом. Спочатку побачила на величезному рекламному білборді: «Оксано, ти вийдеш за Богдана?» Зупинилася на хвилину, розглядаючи щит і не вірячи своїм очам. Це звернення до мене чи ще до якоїсь Оксани?

Повз проїхав велосипедист. Притормозив біля мене і голосно сказав: «Оксано, ти згодна вийти заміж за Богдана?» Я розгубилась. Просто мовчки дивилася на незнайомця, не знаючи, що відповісти. Проте, відповіді він не став чекати і поїхав далі. Ошелешена, я пішла було далі, як мене раптом окликали з квіткового кіоску:

– Оксано!

Я обернулася. Мені махала рукою кругловида дівчина з товстою косою і в червоному фартуху.

– Оксано, ти вийдеш за Богдана заміж? – спитала вона.

Я нервово засміялася, а вона схопила з відерка букет троянд, підскочила до мене і сунула його в руки.

– Виходь за Богдана! – весело засміялася вона і зникла за дверима.

І тут зі всіх боків на мене посипалися пропозиції від незнайомців. Вони ставили одне й те ж питання, а я просто стояла в епіцентрі цього шаленого торнадо і притискала до грудей троянди в паперовій обгортці. Прості перехожі, водій проїжджаючого автобуса, продавець з м’ясної крамниці, бариста з кав’ярні – всі вони питали мене, чи погоджуся я вийти заміж.

Несподівано з’явився сам Богдан – в елегантному сірому костюмі з краваткою. Він широким кроком, усміхаючись, йшов до мене по залитому травневим сонцем тротуару і на відкритій долоні перед собою ніс червону оксамитову коробочку. В яскравих променях іскрилося діамантом золоте кільце.

Богдан став переді мною на одне коліно.

– Ти будеш моєю дружиною?

Я не могла відповісти – мову ніби скувало залізом. Богдан терпляче чекав, поки спаде моє заціпеніння.

– Я згодна, – нарешті ледве вимовила я, спантеличена, ошелешена тим, що відбувається.

Усі навколо зааплодували, а сльози щастя раптом почали котитися з моїх очей. Хіба може якась дівчина хоча б мріяти про таку романтику? Такого ні в кого і ніколи в житті не було! Богдан підвівся з коліна, обійняв мене за талію і притягнув до себе.

– Я обіцяю тобі, що ти будеш найщасливішою, – прошепотів він, зігріваючи мою щоку гарячим диханням. – Я зроблю все, щоб жодна сльозинка не скотилася з твоїх прекрасних очей.

Отже, він брехав? Виходить, так. Мені не хотілося вірити у брехню, і я відчайдушно шукала чоловікові виправдання. Можливо, я все неправильно зрозуміла? Ну що тут можна неправильно зрозуміти, якщо у нього в телефоні пристрасна переписка з коханкою, розбавлена інтимними фото! Чи, може, він сам не усвідомлював, що творив? Звісно, ага, не усвідомлював! Прямо всі два місяці зв’язок на стороні не усвідомлював.

А раптом на нього зачарували? При цій думці я невесело розсміялася. Дійшла до того, що готова повірити в магію – лише б закрити очі, відвернутися, забути, стерти з пам’яті… Хотілось стати маленькою дівчинкою, сховатися десь за диваном чи під ковдрою з головою, примовляючи: «Я в домі».

Ну чому, як, коли наш ідеальний шлюб дав таку величезну тріщину? Що змусило Богдана не лише задивитися на іншу, але й «пойти наліво»?

Перший час я просто сиділа вдома, взявши на роботі відпустку за свій кошт, і пила валеріану, змішуючи з настоянкою пустирника. Жити не хотілося. Богдан десь зникав – напевно, у коханки – і навіть ночами додому не приходив, не хотів, як він висловився, з’ясовувати стосунки і сваритися. Я теж не горіла бажанням його бачити.

Відчайдушно, до болю хотілось комусь поскаржитися, поплакатися, в сльозах вилити свою гіркоту, але розповісти подругам правду я не могла – у мене ж «ідеальний» шлюб. Не думаю, що змогла б витримати їхні насміхання, підколи та піддражнювання – а вони обов’язково будуть. Сестра? Теж ні – глузлива не менше подруг.

У двері несподівано подзвонили. «Хто б це міг бути?» – без цікавості подумала я, злізла зі стільця і сунула ноги в пухнасті домашні капці. Як бабця, попленталась в передпокій і, не дивлячись у вічко, відімкнула двері.

На порозі стояла мама.

– Чому ти не береш слухавку? – відразу накинулась вона на мене. – Я вже всі нерви собі витратила, тебе шукаю! На роботі тебе немає, Катя нічого не знає, Богдан відмахується! Ви всі тут у зговорі? А що сталося?.. – Вона побачила моє нещасне обличчя. – Щось у родині?

Я ширше розчинила двері, пропускаючи її в передпокій. Мама зняла свої кокетливі черевички на низькому підборі, пройшла на кухню і вмостилася за стіл.

– Ну що, розказуй, що у вас трапилося, – зітхнула вона.

Я наповнила чайник водою, поставила на плиту і запалила горілку.

– Богдан мені зрадив, – без вступу пояснила я, додала: – Причому, думаю, не з однією.

– Звідки така інформація? – поцікавилася мама.

Жінка вона у мене ділова, бізнес-леді – у неї мережа своїх кав’ярень, і просто так на слово нічому не вірить.

– З його телефону, – похмуро відповіла я. – Полізла подивитися фото зі весілля… деякі… зникли на ноутбуці. Думала, у нього є. Телефон навіть не запаролений, уявляєш! Відкрила фотоплівку, а там безліч фоток цієї…

Я замовкла, не в силах вимовити огидно-брудне слово «коханка». Ну не йшло воно у мене з мови. Лайливе слово, а не слово.

– Коханки? – сказала за мене мама.

Я кивнула, вдивляючись у стільницю.

– А чому ти думаєш, що це саме коханка? Може, він обирав білизну для подарунку і попросив продавчиню його сфотографувати?

– Значить, продавчиня і є його… ця! – вигукнула я. – Білизну купував! Що ще вигадаєш! Вона що, з дому його продає? Не своє особисте, випадково? Щось фото всі в домашніх якихось інтер’єрах!

Чайник на плиті засвистів. Я підскочила, поклала на блюдця дві чашки і схопила його за ручку, забувши про прихватку. Долоню пробила гостра біль, і я з шипінням відсмикнула руку.

– Обпеклася? – занепокоїлася мама, встала, оглянула опік. – Зараз полию піною.

Вона взяла свою дорогу шкіряну сумку, витягла з її глибин балончик з піною від опіків і рясно залила мою долоню. Від прохолоди стало легше. Вона обмотала мені руку бинтом, відкусила його зубами і зав’язала на бантик.

– Так значно краще. Дай-но я сама зроблю чай. – Мама взяла чайник. – А то ти себе нашкодиш ненароком.

Декілька хвилин ми мовчали. Я розглядала дерев’яний малюнок на масивній стільниці, водила по них пальцем. Мелодійно дзеленькнули дві чашки з ароматним чаєм, що парував. Я відпила невеликий ковток. Мама знову сіла навпроти, беззвучно перемішала ложечкою цукор і обережно поклала її на блюдце.

– Знаєш що, – впевнено сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. – Нема чого тут розкисати, як прострочений сирок. Життя не зупинилося і не закінчилося. До того ж, це ж чоловік, у нього у природі зраджувати. А ти терпіти повинна!

– Що?.. – остовпіла я, вирячила на неї очі. – А більше я нічого не повинна?..

– Дорога, – менторським тоном протягла мама. – Ти вже не маленька дівчинка, треба розуміти: у чоловіків інша природа. У них полігамна природа! Ми – моногамні.

Я глибоко вдихнула носом, щоб заспокоїтися. Так. Спокійно. Спокійно. Головне – не вибухнути.

– Мама, що це ти таке говориш, яка полігамія, яка моногамія. Ми передусім люди. А вірність дружині – це повага, та взагалі…

– Це ти що таке говориш, – обурилася мама, дзеленькнувши чашечкою об блюдце. – Я живу довше за тебе, і чоловіка, який не зраджує, жодного разу не зустрічала. Хоча б раз, але зраджували всі!

Я не знала, що відповісти. Почати доводити? Марно. Та й не про чоловічу і жіночу природу мені хотілося говорити, а просто виплакатися. Мама ж, здається, вислухувати мене не збиралася, вважаючи, що я повинна терпіти походеньки чоловіка.

Богдан повернувся додому надвечір. Я все так само сиділа на кухні, вдивляючись у темніюче небо і обриси новобудов в розсіяному жовтому світлі вуличних ліхтарів. Я чула, як відчинилися двері, як він роззувся і поставив взуття в комод, але навіть не подумала вийти його зустріти. Нехай його ця зустрічає.

Він зайшов у кухню, сів на стілець, де сиділа мама. Я повернулася до нього, підперла долонею підборіддя. Він кивнув на бинт.

– Порізалася?

– Обпеклась, – роздратовано відповіла я. – Тобі-то що до цього?

– Мені є до цього. – Він замовк на мить. – Мені є до всього, що з тобою відбувається.

Я скривилася.

– Припини цей фарс. Тобі є до цього тільки до тієї твоєї.

Він взяв моє обличчя в долоні, змусивши подивитися на нього.

– У мене нікого, крім тебе, немає. Чуєш? Нікого.

– Так? – саркастично усміхнулася я. – А та, що на фото з твого телефона? Вона що, ніхто?

Обличчя Богдана стало серйозним.

– Зараз послухай мене уважно, потім вирішуй, вірити чи ні. Телефон, в який ти залізла, не мій, а Вітьчин. Ти ж знаєш, що вони у нас однакові. Тільки у мене подряпина на кришці, пам’ятаєш?

Я кивнула. Серце частіше застукало: мені дуже сильно хотілося вірити словам чоловіка.

– Так от, ми тоді випадково обмінялися телефонами. Я навіть не одразу помітив, тому ледь з розуму не зійшов, коли ти скандал закотила. Думав, ти жартуєш так екстравагантно. Оксано… У мене ніколи і нікого не було і не буде, крім тебе.

До очей підступали гарячі сльози. Я заплющилася, даючи їм пролитися, відчула, як по щоці пробігла гаряча крапля. За нею хлинули й інші. Богдан почав швидкими поцілунками витирати їх, щось ніжно шепочучи. Я не могла розібрати слів, та це було неважливо.

Так, я пам’ятала подряпину на корпусі його телефону. І так, у той злощасний вечір я помітила, що вона зникла, але подумала, що він просто замінив кришку в сервісі. З глибини серця пробиралася тремтіння і розтікалася по всьому тілу.

– Чому ти одразу про це не розповів? Чому пішов?

– Щоб ти заспокоїлася. Ти взагалі пам’ятаєш себе тоді? Яка мегера, страх і кошмар! – Він добродушно засміявся. – Я боявся, що ти мене випалиш або сковорідкою вб’єш, ось і ретирувався від гріха подалі.

Я теж засміялася.

– А ще я здивувалася, що у тебе пароля на телефоні не було, завжди ж був.

– А Вітя його і не ставить. Йому приховувати свої амури ні від кого.

Я притиснулася до його плеча, заплющила очі. Слава богу, цей кошмар закінчився. Дала собі пораду: надалі завжди вірити словам чоловіка, слухати його пояснення, і лише потім рвати і метати. Дійсно, про яке щастя в шлюбі може йти мова, якщо в ньому відсутня головна – довіра?

Ось тільки мама зі своїми дивними словами… Я вирішила, що обов’язково поговорю з нею про це, спробую пояснити, чому її позиція неправильна, але тільки не сьогодні, не зараз. Цей вечір буде присвячений Богдану і нашим почуттям.

Дійсно, зазвичай на початку стосунків ми не знаємо один одного, і всі конфлікти – це свого роду притирання. Так і в іншій історії, коли в день весілля Андрій виявив записку від тещі з погрозами – якщо він образить наречену, то його чекає помста. Але як тепер бути з цією дивною тещею?

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири + 5 =

Також цікаво:

З життя42 хвилини ago

Тайные дачные планы свекрови

Свекровь и её дачные затеи Недавно моя свекровь, Людмила Степановна, огорошила новостью, от которой у меня чуть челюсть на пол...

З життя45 хвилин ago

Я покажу, що здатна на все сама

Я доведу, що обійдуся без нього Коли мій чоловік, Олег, кинув мені в обличчя: “Олеся, я без тебе проживу, а...

З життя2 години ago

Ми пожертвували всім заради щастя доньки. Невже я заслужила таку байдужість від своїх дітей?

Ми відмовляли собі у всьому, аби наші доньки ні в чому не потребували. Невже я заслужила таку байдужість від власних...

З життя2 години ago

Занадто запізно повернутись до колишньої дружини після 30 років шлюбу

У ніжному сні, де час пливе, як Дніпро, а спогади блукають вузькими вуличками давніх містечок, моє життя в 54 роки...

З життя2 години ago

Кулинарный союз и нерадивый потомок

Общая кухня и беспечная невестка Мы с Антоном живем в его доме — ну, скорее, в нашем семейном гнезде. Помимо...

З життя2 години ago

Ми з чоловіком відмовлялися від всього заради дочок. Чому ж я отримую таку байдужість від своїх дітей?

Ми з чоловіком у всьому собі відмовляли, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?...

З життя3 години ago

Ми економили на всьому, щоб наші доньки мали все. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?

Ми з чоловіком усього себе позбавляли, аби дочкам нічого не бракувало. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей? Коли...

З життя3 години ago

Всего три недели и уже развод?

Три недели в браке и мысли о разводе Я замужем всего три недели, а уже готова бежать сломя голову. Хочу...