Чоловіки за природою полігамні: дружина підтримала зраду чоловіка!

Мама схвалила зради чоловіка: – В них полігамна природа!

Наш шлюб із Євгеном розпочинався прекрасно, і я ніколи не могла й подумати, які гіркі сльози буду лити вже через рік після його укладення. Тоді ще майбутній чоловік поводився бездоганно: романтичні залицяння з розкішними букетами квітів, милі сюрпризи у вигляді плюшевих іграшок, дорогих коробок цукерок, флаконів парфумів та безкінечної пристрасної любові.

Він, здавалось, читав мої думки, і подруги заздрили аж позеленівши – у них-то не було раптових романтичних подорожей за місто в мальовничі місця, польотів на повітряній кулі та скрипкового концерту під вікнами балкону. Я почувалася принцесою, і не йшла по землі, а парила над нею, натхненна цією прекрасною любов’ю.

Пропозицію руки та серця він також зробив вишукано. Це був звичайний день, я зібралась, поснідала та вирушила на роботу. Йшла звичним маршрутом. Спочатку побачила на величезному рекламному білборді: “Альона, ти вийдеш за Євгена?” Зупинилася на хвилину, розглядаючи плакат і відмовляючись вірити своїм очам. Це звернення до мене чи до якоїсь іншої Альони?

Повз проїхав велосипедист. Притормозив біля мене і голосно запитав: “Альона, ти погоджуєшся вийти заміж за Євгена?” Я розгубилась. Просто мовчки дивилася на незнайомця, не знаючи, що відповісти. Втім, відповіді він і не став чекати, зірвався далі. Шокована, я йшла далі, як мене раптом покликали з квіткового кіоску:

– Альона!

Я обернулась. Мені махала рукою круглолиця дівчина з товстою косою в червоному фартусі.

– Альона, ти вийдеш за Євгена заміж? – запитала вона.

Я нервово засміялась, а вона схопила з відра букет троянд, підскочила до мене і сунула його в руки.

– Виходь за Євгена! – весело засміялася вона і зникла за дверима.

І тут з усіх боків на мене посипались пропозиції від незнайомців. Вони задавали одне й те саме питання, а я просто стояла в епіцентрі цього шаленого торнадо, притискаючи до грудей троянди в паперовій обгортці. Просто перехожі, водій проїжджаючого повз автобуса, продавець з м’ясної лавки, бариста з кав’ярні – всі вони запитували мене, чи згодна я вийти заміж.

Раптом з’явився сам Євген – в елегантному сірому костюмі з краваткою. Він широким кроком, усміхаючись на весь рот, йшов до мене по вкритому травневим сонцем тротуару і на розкритій долоні ніс червону оксамитову коробочку. У яскравих променях світився діамантом золотий перстень.

Євген став переді мною на одне коліно.

– Ти будеш моєю дружиною?

Я не могла відповісти – мова ніби сковало залізом. Євген терпляче чекав, поки спаде моє оціпеніння.

– Я згодна, – нарешті видихнула я, розгублена, вражена тим, що відбувається.

Усі навколо зааплодували, а в мене раптом покотилися з очей сльози – від щастя, звісно ж. Хіба може якась дівчина хоча б мріяти про таку романтику? Та ні в кого й ніколи в житті такого не було! Євген піднявся з коліна, обійняв мене за талію і притягнув до себе.

– Я обіцяю тобі, що ти будеш найщасливішою, – прошепотів він, опеливши мою щоку гарячим подихом. – Я зроблю все для того, щоб жодна слізка не з’явилась на твоїх прекрасних очах.

Виходить, він брехав? Виходить, так. Мені не хотілось вірити у брехню, і я відчайдушно шукала чоловікові виправдання. Можливо, я все неправильно зрозуміла? Та що тут можна неправильно зрозуміти, якщо в його телефоні пристрасне листування з коханкою, розбавлене інтимними фото! А може, він сам не відав, що творив? Звісно, ага, не відав! Прямо всі два місяці зв’язку на стороні не відав.

А раптом на нього нашептали приворот? У цій думці я невесело розсміялась. Ось до чого дійшла, вже і в магію готова вірити – лише б заплющити очі, відвернутися, забути, стерти з пам’яті… Мені хотілося стати маленькою дівчинкою, заховатися десь за диваном або під ковдрою з головою, промовляючи: «Я в будиночку».

Ну чому, як, коли наш ідеальний шлюб дав таку величезну тріщину? Що змусило Євгена не тільки замилуватися іншою, але й «піти наліво»?

Перший час я просто сиділа вдома, взявши на роботі відпустку за свій рахунок, і пила валер’янку вперемішку з настоянкою пустирника. Жити не хотілося. Євген десь пропадав – мабуть, у коханки – і додому не приходив навіть на ніч, не хотів, як він висловився, з’ясовувати стосунки і сваритися. Я також не горіла бажанням його бачити.

Відчайдушно, до болю хотілося комусь поскаржитися, поплакатися в жилетку, вилити в сльозах свою гіркоту, але розповісти подругам правду я не могла – у мене ж «ідеальний» шлюб. Не думаю, що змогла б витримати їхні насмішки, підколи і піддьорки – а вони обов’язково будуть. Сестра? Також ні – та єхидна не гірше подруг.

У двері раптово подзвонили. «Хто б це міг бути?» – без інтересу подумала я, зісковзнула зі стільця і сунула ноги в пухнасті домашні тапочки. Як старенька, пошаркала в передпокій і, не зазираючи у вічко, відчинила двері.

На порозі стояла мама.

– Чому ти не береш трубку? – одразу накинулась вона на мене. – Я вже всі нерви собі зіпсувала, тебе шукаю! На роботі тебе нема, Катя нічого не знає, Євген відмахується! Ви всі тут у змові? А що сталося?.. – Вона побачила моє кисле обличчя. – Щось у родині?

Я відчинила двері ширше, пропускаючи її в передпокій. Мама зняла свої кокетливі туфельки на низькому підбору, пройшла на кухню і сіла за стіл.

– Ну що, розповідай, що у вас тут сталося, – зітхнула вона.

Я наповнила чайник водою, поставила на конфорку та запалила плиту.

– Євген мені зрадив, – без передмови пояснила я, додала: – Причому, думаю, не з однією?

– Звідки така інформація? – поцікавилася мама.

Жінка вона в мене ділова, бізнес-леді – у неї мережа своїх кав’ярень, і просто так, на слово не вірить нічому.

– З його телефону, – похмуро відповіла я. – Полізла подивитися фото зі свята… деякі… загубилися на ноутбуці. Думала, у нього є. Телефон навіть не запаролений, уявляєш! Відкрила фотоплівку, а там купа фоток цієї…

Я замовкла, не в силах вимовити огидне слово «коханка». Ну не йшло воно в мене з язика. Лайка, а не слово.

– Коханки? – сказала за мене мама.

Я кивнула, дивлячись у стільницю.

– А чому ти думаєш, що це саме коханка? Може, він білизну тобі у подарунок вибирав і попросив продавчиню її сфотографувати?

– Значить, продавчиня і є його… ця! – вигукнула я. – Білизну купував! Придумаєш теж! Вона що, з дому її продає? Не своє власне, часом? Щось фото всі в домашніх якихось інтер’єрах!

Чайник на плиті засвистів. Я схопилася, поставила на блюдця дві чашки та взяла його за ручку, забувши про прихватку. Ладоню пронзило раптовим болем, і я з шипінням одсмикнула руку.

– Обпеклася? – занепокоїлася мама, встала, оглянула опік. – Так, зараз пінкою наллю.

Вона взяла свою дорогу шкіряну сумку, дістала з її нутра балончик із пінкою від опіків і щедро облила мою долоню. Від охолодження стало легше. Вона обмотала мені руку бинтом, розірвала його зубами і зав’язала на бантик.

– Так-то краще. Давай-но я сама чай зроблю. – Мама взяла чайник. – А то ти необережно себе обпекти можеш.

Деякий час ми мовчали. Я розглядала деревний малюнок на масивній стільниці, чомусь водила по ньому пальцем. Мелодійно дзвеніли дві чашки з ароматним чаєм, що підіймався паром. Я відпила невеликий ковток. Мама знову сіла навпроти, беззвучно розмішала ложечкою цукор і акуратно поклала її на блюдце.

– Знаєш що, – впевнено сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. – Нічого тут розкисати, як прострочене сирець. Життя не зупинилося і не закінчилося. І взагалі, він – чоловік, у нього в природі зраджувати. А ти терпіти повинна!

– Що?.. – отетеріла я, витріщила на неї очі. – А більше я нічого не повинна?..

– Дорога, – менторським тоном протягнула мама. – Ти вже не маленька дівчинка, треба розуміти: у чоловіків інша природа. У них полігамна природа! Ми – моногамні.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. Так. Тихо. Тихо. Головне – не вибухнути.

– Мама, що ти таке говориш, яка полігамія, яка моногамія. Ми в першу чергу люди. І вірність дружині – це повага, та й взагалі…

– Це ти що таке кажеш, – обурилась мама і дзвякнула чашечкою об блюдце. – Я довше тебе живу, і чоловіків, які не зраджують, жодного разу не зустрічала. Хоч раз, але зраджували всі!

Я не знала, що відповісти. Почати доводити? Безглуздо. Та й не про чоловічу і жіночу природу мені хотілося поговорити, а просто виплакатись. Мама ж, здається, вислуховувати мене не збиралася, вважаючи, що я повинна терпіти походеньки чоловіка.

Євген з’явився додому ввечері. Я все ще сиділа на кухні, бездумно дивлячись у вікно на темніюче небо і обриси новобудов у розсіяному жовтому світлі вуличних ліхтарів. Я чула, як відчинилися двері, як він роззувся і поставив взуття в комод, але навіть не подумала вийти і зустріти. Нехай його ця зустрічає.

Він зайшов на кухню, сів на стілець, де сиділа мама. Я повернулася до нього, підперла підборіддя долонею. Він кивнув на бинт.

– Порізалася?

– Обпеклася, – відповіла роздратовано. – Тобі-то що відомо?

– Мені є справа. – Він помовчав. – Мені є справа до всього, що з тобою відбувається.

Я скривилася.

– Припини цей фарс. Тобі є справа тільки до цієї твоєї.

Він узяв моє обличчя в долоні, змусивши подивитися на себе.

– У мене нікого, крім тебе, немає. Чуєш? Нікого.

– Так? – саркастично усміхнулася я. – А та, яка на фото з твоїм телефоном? Вона що, ніхто?

Обличчя Євгена стало серйозним.

– Зараз слухай мене уважно, потім вирішиш, вірити чи ні. Телефон, у який ти залізла, не мій, а Вітьчин. Ти ж знаєш, що вони у нас однакові. Тільки в мене подряпина на кришці, пам’ятаєш?

Я кивнула. Серце дрібно-дрібно билося: мені дуже сильно хотілося вірити словами чоловіка.

– Тож, ми тоді випадково обмінялись телефонами. Я навіть не відразу помітив, тому мало не здурів, коли ти скандал затіяла. Думав, ти жартуеш так екстравагантно. Альона… У мене ніколи й нікого не було й не буде, крім тебе.

До очей підступили бурхливі сльози. Я заплющилася, даючи їм пролитися, відчула, як щокою пробігла гаряча крапля. За нею полилися й інші. Євген почав швидкими поцілунками витирати їх, щось ніжно шепочучи. Я не могла розібрати слова, та це було і не важливо.

Так, я пам’ятала подряпину на корпусі його телефону. І так, у той злощасний вечір я помітила, що вона зникла, але подумала, що він просто замінив кришку в сервісі. З глибини серця пробиралася дрож і розтікалася по всьому тілу.

– Чому ти одразу цього не розповів? Чому пішов?

– Щоб ти прийшла до тями. Ти взагалі себе пам’ятаєш тоді? Така мегера, страх і кошмар! – Він доброзичливо засміявся. – Я злякався, що ти мене випалиш або сковородою вб’єш, ось і ретировався від гріха подалі.

Я також засміялася.

– А ще я здивувалася, що у тебе паролю на телефоні не було, завжди ж був.

– А Вітька його і не ставить. Йому прикривати свої амури не від кого.

Я прилипла до його плеча, закрила очі. Слава богу, цей кошмар закінчився. Дала собі пораду: надалі завжди вірити словам чоловіка, прислухатися до пояснень, і лише потім рвати і метати. Справді, про яке щастя в шлюбі може йти мова, якщо в ньому відсутня головне – довіра?

Тільки мама зі своїми дивними словами… Я вирішила, що обов’язково поговорю з нею про це, намагатимусь втокмачити, чому її позиція неправильна, але лише не сьогодні, не зараз. Цей вечір буде присвячений Євгену та нашим почуттям.

Дійсно, зазвичай на початку стосунків ми не знаємо один одного, і всі конфлікти – це свого роду притирка. Так і в іншій історії, коли в день весілля Андрій знайшов записку від тещі з погрозами – якщо він образить наречену, то його чекає помста. Але як тепер бути з цією дивною тещею?