Ірена не очікувала, що син забере її додому.

Ірина ніколи не думала, що син забере її додому.

Хто б міг подумати, що Ірина, колись успішна інженер, поважна мати двох дітей, одного дня прокинеться в будинку для літніх людей.

Вона мала цікаве та насичене життя і, як всі матері, завжди балансувала між домом та роботою. Багато її колег дивувались, як вона так успішно поєднувала ці два обов’язки. Ніхто не здогадувався, як складно їй було все це поєднати.

Завжди усміхнена й енергійна, проте вдома ця енергія зникала. Її чоловік помер, коли діти були ще малими, тому їй було ще важче все поєднати.

Незважаючи на всі зусилля, очевидно в певний момент вона щось упустила у вихованні дітей, особливо доньки.

Завжди була люблячою матір’ю, співчутливою і доброю, але не змогла передати це своїй Галинці.

Незважаючи на всі добрі вчинки в минулому, час був до неї нещадним. Вона ніколи не думала, що стане непотрібною своїм дітям.

Старша дочка Галина не бачила матір вже багато років. Одного дня поїхала працювати до Польщі і там і залишилася. Рідко зв’язувалася з жінкою, для якої кожен рік був стражданням від туги за дочкою.

У матері з’являлось все більше зморшок, а її очі втрачали блиск. Вона не могла знайти радості в житті, переконуючи себе, що Галинці там важко і в неї своя сім’я, їй не до старої матері.

Її син Максим кілька років тому поїхав навчатися до іншого міста і залишився там, створив сім’ю, але завжди мав час зателефонувати до мами, хоч рідко приїжджав, бо постійно був зайнятий роботою, і вона це розуміла.

Ірина дивилася крізь вікно пансіонату і помітила, як блищать її очі у відображенні, це були її очі, витерті сльозами.

За вікном шелестіли дерева, дощ тихо стукав краплями по підвіконню. По тротуару йшли люди з різнокольоровими парасолями. Там вирувало життя.

Наближалися день народження, вона примружила очі, і ледь помітна посмішка засяяла на її вустах. Вона згадала минулі роки й своїх дітей. Часи, коли раділа кожному дню, дивилась, як вони граються, як ростуть і бігають до неї, сідаючи на коліна.

Колись на свято до їхнього дому приходило багато гостей: рідні, друзі, і в першу чергу її діти. А зараз вона сиділа сама, усміхнена, але з відчайдушним поглядом, бідна жінка.

Раптом пролунав стук у двері:

– Прошу! – ледве просякала Ірина.

У кімнату вбігли кілька старших дам у капцях, на чолі з її сусідкою по кімнаті, Ніною.

– З днем народження, дорога Іринко, міцного здоров’я! – сказали вони хором під шепіт безперервного дощу.

– Не очікувала – промовила жінка здивовано.

– Хоч би попередили мене, хитруни!

– Який же це був би сюрприз, – підмітила одна з дам, простягнула руку і вручила пакунок, від якого смачно пахло.

Іменинниця піднялася з крісла і вигукнула:

– Входьте, розташовуйтеся, любі, я дуже приємно здивована.

Бенкет був вдалим, вони заварили гарний чай, з’їли по шматочку пирога, довго розмовляли, а потім розійшлися до своїх кімнат.

– Мамочко, мамочко! З днем народження – долинали звуки здалеку.

Вона посміхнулася, у сні побачила свого сина. Але це був вже не хлопчик, якого вона пам’ятала, а гідний, дорослий чоловік.

Мамо, прокинься – почула вона чіткіші слова. Раптом розплющила очі і підскочила схвильовано.

– Мій син? Це не сон, правда?

Її дихання прискорилося, а щоки за мить стали вологими від сліз.

– Це не сон, я тут, мамо. Хотів тебе здивувати, не міг залишити тебе саму в твій день народження.

– Я не знав, що ти тут, думав, що в тебе все добре. Я поїхав додому, сусіди мені сказали, де ти. Я й гадки не мав, що сестра влаштувала тебе сюди і навіть мене не повідомила. Боюся запитати, як ти тут почуваєшся.

– Добре почуваюся, сину, – відповіла Ірина з сумно прихованим поглядом.

– Збирайся, у нас небагато часу, наш потяг скоро відправляється.

– Потяг? – Ірина була збентежена.

– Так, люба, ми повертаємося додому.