Connect with us

З життя

Зникли назавжди: ні вчора, ні сьогодні, ні через тиждень – лише тінь лишилась

Published

on

Вони так і не повернулися. Ні ввечері, ні наступного ранку. Навіть через тиждень, коли від Тріши залишилася лише тінь… Спочатку він, звичайно, рвався. Скавчав, відчуваючи, як мотузка врізається в шию. Але терпів. А коли стало зовсім нестерпно… Нарешті зрозумів…
Тріше покинули за містом. Завели в гущавину, прив’язали до дерева метровою мотузкою і пішли, не озираючись…
Спочатку він взагалі нічого не зрозумів, належно налякатися не встиг. Думав, це така гра. Мало що? Раз-два гавкнув у пустоту шелестливого кронами лісу, мляво вильнув хвостом і приготувався чекати. Вірно. Так, як уміють тільки собаки.
Та тільки не повернулися вони. Ні ввечері, ні наступного ранку. Навіть через тиждень, коли від Тріши залишилася одна тінь.
Спочатку, звичайно, рвався. Скавчав, відчуваючи, як жорстка мотузка врізається в шию до крові. Кору дубову гризти пробував, траву… Пити хотілося дуже. Але терпів. Як же не терпіти, раз господар наказав, хіба можна з господарем сперечатися?
А коли стало зовсім нестерпно, коли об ребра, що випинаються, можна було порізатися… Нарешті зрозумів. Навіть завив би, тільки язик зовсім висох, до неба прилип. І хочеш, але пащі не відкриєш. Та й сил не залишилось. Ні на що. Дихати, і то з великими труднощами, а значить…
Кінець? Самотній, безславний… Болісний. І лише одна думка в починаючій плутатися свідомості – за що? Хіба так можна? Зрадити? Покинути. Залишити повільно помирати…? Адже він помирає…
Вже зовсім втратив відчуття часу. Вчора, сьогодні, завтра… Яка різниця, якщо кожен день схожий на попередній. І мотузка, що врізалася в шию, залишила під собою некрасиві, здається вже досить загноївшіся рубці, більше не пече. Не відчувається.
А от сточені об жорстку кору зуби все ще сильно болять. Як болять поранені до крові лапи, що розпахали нерівний півтораметровий круг навколо старого дуба, до якого він прив’язаний.
Цей земляний, колищо покритий травою п’ятачок став його особистим пеклом. Не можна зійти, не можна вирватися. Не можеш дотягнутися лапою за окреслені, поцараплені краї. Клітка. Наповнена співом птахів клітка.
Зовсім скоро все закінчиться. Він знав. Відчував. І з якоюсь приреченою рішучістю прикрив слізливі очі. Впав у бепам’ятство, з останніх сил вилнувши кінчиком хвоста, і…
– Давай, мій хороший, давай! Прокидайся! Дихаєш же, бачу, дихаєш! А все інше дурниці! Ти дихай головне, дихай, хороший! Андрійку! Андрійку, от так тримай, от… Давай, давай… Ще! Ще трохи! Ну ж!
Тріша здригнувся. На пересохлий язик впали перші краплі вологи. Побігли тоненьким прохолодним струмком по гортані, каменем впали в порожній шлунок, змусивши його ще болісніше дертися.
– Молодець! Який ти молодець! Ще трохи! От так! – новий ковток води, і Тріша з труднощами зобов’язує себе розплющити повіки.
Двоє. Людей, що стоять навколо нього на колінах, двоє. Хлопець і дівчина. Дівчина малюка чекає. Округлий живіт так і тягне і без того натягнуті на кофті гудзики. Молоді, метушливі, зовсім як…
Ні. Тріша не хоче згадувати. Ні дурного страху, в очах молодої хазяйки вагітної осілого. Ні небезпечного погляду господаря і шепоту в темноті: “А раптом вкусить?”…
Болі і так вистачає. І він просто слухає. Слухає ласкаві умовляючі голоси, тримається за них, як за рятівну соломинку.
Напевно, життя все ж для чогось потрібне. Інакше чому він за неї так чіпляється…
*****
-Тор! До мене, хлопче! – Настя, його нова хазяйка, закликає махаючи рукою.
І він щодуху мчить до неї з іншого кінця світлого парку, не забуваючи прихватити обгризену, майже перекушену навпіл палицю. Біля її ніг на зеленій, що пахне літом і квітучими неподалік липами траві, копошиться маленька Соломія.
-Тріль! – радісно щебече вона, обвиваючи потужну шию пса пухкими дитячими ручками.
І, гучно сміючись, дарує йому черговий вологий, наповнений смаком ванільного морозива поцілунок у і без того мокрий ніс. Він, звичайно, терпить.
Хоча, навіщо брехати самому собі – йому подобається! Безумно, до цуценячого веселі, подобається. Подобається його нова сім’я: метушлива, емоційна, але добра і щира Настя і строгий, схожий на гору, але завжди справедливий, Андрій.
Тор пам’ятає, як він виніс його на руках з лісу. Як акуратно вкладав на заднє сидіння машини, примостивши його головну голову на коліна сівшої туди жінки…
Подобається однорічна, зовсім недавно научившася ходити, тримаючись за його смолистий бок, непосидючища Соломійка.
Подобається дім, в якому у нього є своя, пахнуща ним і постійно засинаючої поруч Соломією, лежанка.
Подобається життя. Його нове, почавшеся після лісового кошмару життя, про яке він і не смів мріяти, коли Андрій і тодішня ще вагітна Настя чудом знайшли його в лісі, зупинившись перепочити на узбіччі заміської дороги.
– Софійко, Тор у нас собака, а не кінь, – сміється підійшовший Андрій за, спостерігаючи, як соплива донька майже забралась на улежаного біля ніг Насті пса.
І, переглянувшись зі сміючимися очима жінки, підхоплює повизгиваючу дочку-юлу, щоб вже через хвилину всією сім’єю, включаючи підстрибуюючого поруч «Триля», направитись до виходу з парку.
І не встигає нічого зрозуміти, коли собака зривається з місця і буквально за кілька секунд перетинає залишене до виходу з парку простір. А там…
На краю проїжджої частини – дитина. Дівчинка. Соломійчина ровесниця. Рожевий бантик, м’який рюкзачок-слоник, блискучі сандалики і… наростаючий візг тормозячої легкової машини!
Надзвичайний крик розсеяної матері… Бігаюча, витягнута, розуміюча, що не встигає, батько… Застиглі перехожі… І темна, майже чорна, тінь опинившоїся поруч за секунду до катастрофи собаки.
За шкірку. Ривком. Висмикнув. Встиг! І люди плачуть. Притискають до себе дитину, ощупують. Слова ллються, як каплі дощу з прогнилої хмари… Багато… Безтурботні…
І усвідомлення. Глухе, болюче:
-Тріша! – викрикнули майже одночасно, піднімаючи погляди від наляканої, плачучої, але живої і невредимої дочки, – Тріша…
А він не обертається. Стоїть, уткнувшись покатим лобом в ноги прибігшого Андрія. Дрижить. Відчуває, як підійшла Настасія і Соломійка поруч обіймають… і дихає. Живий. Улюблений. Їх. Тор.
А на інших, тих, що застигли на кілька метрів, не дивиться, хоч і не забував ніколи. Навіщо? Він тепер Андрію і Насті та малечі Соломійці, яка цілує його в мокрий ніс, вірний. До кінчика хвоста, що вилююча вірний!
Ненужний у тій, іншій сім’ї виявлений. Невгодний. Зраджений.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − 10 =

Також цікаво:

З життя15 хвилин ago

Как я порвала связь с матерью из-за её предательства в разводе

Я порвала с матерью, потому что она встала на сторону моего бывшего мужа и винила меня в разводе. Мама давно...

З життя23 хвилини ago

Почему я прервала общение с матерью после её предательства в разводе

**Дневниковая запись** Я разорвала все связи с матерью, потому что она приняла сторону моего бывшего мужа и во всём обвиняла...

З життя30 хвилин ago

Пустили жить на год, а теперь не выгнать: невестка беременна, сын молчит

Полтора года назад наш единственный сын Денис женился. Его избранницу — Светлану — мы приняли тепло. Казалась милой, скромной, не...

З життя31 хвилина ago

Праздничный сюрприз для свекрови

**Новогодний сюрприз для свекрови** За праздничным столом у свекрови, Татьяны Ивановны, я, Ольга, сидела, наслаждаясь её знаменитым селёдкой под шубой...

З життя1 годину ago

Новый виток с незнакомцем

Новая глава с Николаем У меня есть свой дом — просторный, с садом, где растут вишни, и верандой, где так...

З життя1 годину ago

Старый пёс вместо внуков: молчаливое раскаяние.

Лариса Петровна променяла внуков на старого пса, а потом молча хоронила свою вину — Дашенька, забери своего сорванца! Он моего...

З життя1 годину ago

Свекровь хочет жить с нами, а квартиру отдает дочери – я в шоке!

Меня зовут Анастасия, мне тридцать шесть лет, я замужем за Иваном, и мы вместе уже почти десять лет. У нас...

З життя1 годину ago

Мой муж герой для всех, кроме своих близких

Меня зовут Надежда, и вот уже семь лет я замужем. Мой супруг Дмитрий — человек душевный, мастер на все руки,...