Останнім часом вона значно занепала.

В останній час Зінаїда сильно здала в силі. Ні, вона не була хвора або занадто стара: рідна дочка зрубала під корінь її життя. Ось уже рік Зіна жила у мене і майже не вставала. Якось сусідка попросила мене зателефонувати Дарині, її пасербиці.

— Нехай приїде. Я мушу зізнатися, — сказала Зінаїда, затамувавши подих.

— Зін, а чому сама не зателефонуєш?

Зіна опустила очі.

— Боюся, не поїде, якщо зателефоную сама. Краще ти, — безсило прошепотіла вона і заплакала. Я набрала номер Дарини.

— Даринка? Це сусідка твоєї тітки Зіни. Вона просить тебе приїхати.

— Тітка Віра? Що сталося? — спитав стривожений голос Дарини.

— Приїжджай, дочко. На місці розберешся, — відповіла я і поклала трубку.

— Приїде? — з надією спитала сусідка.

— Приїде! Даринка в тебе добра, — відповіла я, а про себе подумала: “Шкода Зіну. Але на місці Даринки я б теж не поїхала…”

Ту ніч я провела без сну, згадуючи Дарину. Багато води утекло з тих пір, як ця маленька східна дівчинка з’явилася в нашому селі. Дівчинку привіз з Татарстану її батько, Іван. Він служив у Казані, там і одружився. Народилася Дарина. Його дружина померла, коли дочці виповнилося 6 років, і Іван повернувся додому разом з Дариною. Дівчинку відразу охрестили. Священик назвав її Ніною, але ми всі називали її Даринка. Незабаром Іван одружився на Зіні, і у них народилася Світланка. Спочатку все було добре, але Даринка ніяк не могла назвати Зінаїду мамою. Все “Тітка Зіна” та “Тітка Зіна”…

— Я годую цю чужинку, пою… Як рідне дитя її плекаю! Невже я не заслужила, щоб вона мене матір’ю назвала? — жалілася Зіна.

— Заспокойся, Зіна! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Пам’ятає її! Потерпи! Глядиш, і назве тебе матір’ю! А не назве — Бог з нею! Смирись! Дитя ж!” Але Зінаїда не змирилася. Не змогла! З кожним днем вона все більше і більше ненавиділа пасербицю: обкладала важкою роботою, намагалася образити або вдарити при кожній нагоді. Іван нічого не помічав, мовби був сліпим. Він працював у колгоспі на тракторі і вдома бував рідко. При ньому Зінаїда поводилася цілком пристойно, а сама Даринка ніколи не жалілася батькові. Вона росла працьовитою, терплячою і не по роках розумною дівчинкою. Такою пасербицею треба було пишатися, але Зіна не унімалася. Пам’ятаю, малечі було всього сім, а мачуха змушувала її глядіти Світланку, носити в великих відрах воду з криниці, пильнувати город і доїти корову. Нам, сусідам, було шкода дівчинку.

— Що ти робиш, Зіна? Грішно збиткуватися над сиротою! — намагалася я вгамувати Зінаїду.

— Нічого цій чужинці не станеться! — злобно фыркала Зінаїда. Якось Дарина в чомусь провинилася перед мачухою, і та побила її. На щастя, це побачила я і врятувала дитину. Хотіла я тоді все розповісти Іванові і відкрити очі на його дружину… Але не наважилася втручатися в чужу сім’ю. Ох, як я себе потім картала за свою боязкість! Вийшло так, що одного разу Даринка не догледіла за Світланкою, і та зникла з двору. Знайшлася вона досить швидко, але Зінаїда була просто не в собі! Ні, вона не побила Дарину: тут інше… Іван тоді якраз в нічну на полі орав. Вранці приїхав він з поля раніше звичайного, а старшої дочки ніде немає! Зіна якраз вела корову до стада. Іван кинувся шукати Даринку, але її ніде не було! І ліжко її ще з вечора не розібране… Батьківське серце відчуло недобре. З першими променями світла Іван прибіг до мене! Разом з ним ми шукали дівчинку: кричали, звали! Іван навіть у криницю заглянув, але, на щастя, дитини там не було. Раптом він побачив замок на коморі і зірвав його сокирою. На купі старого, обгризеного щурами мотлоху спала його Дарина! В той день Іван сильно побив свою дружину! Боялися ми, що до смерті заб’є, втрутилися! Хотів розвестись, але залишився з нею тільки заради Світланки! А Зіна після того випадку стала терпимішою до своєї пасербиці. Полюбила вона її, як свою дочку? Ні, не думаю: Зіна просто боялася чоловіка. Життя в їхній сім’ї поступово почало налагоджуватися. Ось тільки Дарина перестала розмовляти і замкнулася в собі. Намарно Іван показував дочку найкращим лікарям! Куди тільки він її не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчинка все так само мовчала. Іван просто на себе не був схожий… Тоді він прийняв радикальне рішення: розлучився з дружиною, забрав Дарину і поїхав. Молодшій, Світланці, Іван справно платив аліменти. Роки минали. Світланка виросла, вийшла заміж і поїхала з чоловіком у Київ. З матір’ю у них стався якийсь конфлікт, і Світланка викреслила її зі свого життя. Для Зіни настали по-справжньому чорні дні. Її можна зрозуміти: у цьому житті сусідка любила тільки свою Світланку. Вона була для неї єдиним світлом у віконці! А тут вся життя разом закінчилася… Зіна почала ходити до церкви, молилася, плакала! Просила Господа, щоб він пом’якшив кам’яне серце її дочки! Усе марно! Світлана не писала їй, не телефонувала і не приїжджала! Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але дочка її навіть на поріг не пустила! А що ж Дарина? Я бачила її кілька років тому, на похоронах Івана. Він помер, і Дарина вирішила поховати свого батька в рідному селі. Вона виросла, покращала, розквітла. З маленької забитої заморишки Даринка перетворилася на справжню східну красуню. І мова до неї теж повністю повернулася! Разом з Даринкою приїхали її чоловік і два маленьких сини. А Світла навіть на похорони батьківські не з’явилася! Зате вона приїхала через тиждень і попросила матір переоформити на неї дім.

— Дочко, але ж я жива ще… — розгублено сказала Зіна.

— Мамочко, живи собі! Але ж рано чи пізно це станеться! Мені доведеться вступати у спадщину, а це ціла купа непотрібної бюрократії! Простіше зробити це заздалегідь.”

Зіна послухалася і уступила дочці. Вони переоформили будинок, і Світланка одразу поїхала. Повернулася вона вже з покупцями і викинула матір з її ж будинку. А потім забрала гроші і була така… Це остаточно зламало Зіну. Сусідка тяжко захворіла, і я забрала її до себе. Така ось життя… Ніч у нас обох пройшла без сну, в важких, непростих роздумах. Я була впевнена, що Даринка не поїде, адже стільки поганого їй принесла її мачуха! Ходила по дому, робила вигляд, що зайнята господарством, і боялася подивитися в очі Зіні. Дарина приїхала тільки опівдні. Я залишила їх із Зіною наодинці. Вони довго розмовляли, і нарешті обидві вийшли з кімнати. Я помітила, що Зіна пожвавилася і навіть помолоділа.

— Тітка Віра, я забираю маму Зіну до себе. Допоможете мені зібрати її речі? — попросила Дарина.

— Дарина, дитино! Дякую тобі, але я зовсім слабка… Не перенесу дорогу…

— Нічого! У нас ви швидко поправитеся! Внуки не дадуть хворіти! Та й мені веселіше з вами буде! — усміхнулася Дарина. Я зібрала речі Зінаїди, і вони поїхали. Пізніше Дарина зателефонувала і сказала, що добре доїхали. Вони мені досі дзвонять: то Дарина, то Зіна… Зіна розповідає про своє нове життя. Про свою Світланку вона мовчить. Та я і не питаю: не хочу ворушити її ніколи незаживаючу рану. Зате про Дарину, про зятя та онуків Зіна розповідає з щирим захопленням і гордістю. Я слухаю її і думаю, яким же великим, щедрим і милосердним виявилося серце у цієї дівчинки! Адже з самого дитинства їй стільки довелося пережити всякого… Не кожний дорослий пережив би таке! Дарина виявилася мудрою і дуже сильною: не зламалася і витримала все. А світла душа її так і не забруднилася в усякому болоті. Вона залишилася такою ж: чистою, красивою і не злопам’ятною…