Бабуся на переході: історія вуличного торгівлі біля вокзалу

Валентина Іванівна стояла біля підземного переходу поряд із залізничною станцією і продавала нескладні товари. Щодня вона приходила сюди, як на роботу з двох причин. По-перше, це було хоч якимось, але ділом, а по-друге, пенсія у бабусі була маленька, хоча все життя вона чесно працювала, але так вже склалося…

Сидіти вдома самій їй було нудно. Чоловіка Валентини давно не стало, вже минуло двадцять років, і від нудьги вона почала в’язати. Спочатку в’язала для себе, потім дарувала шкарпетки та рукавиці сусідам, а коли вже всіх подарунками забезпечила, стала Валентина вязати на продаж.

Не тільки в’язаними виробами торгувала бабуся. І огірки солоні пропонувала, і капусту квашену. А коли й кімнатні квіти: фіалки та кактуси.
Завела собі собаку, дворову без породи. Побачила якось з ошийником загублену, стало шкода її, взяла додому, повісила оголошення, раптом господар знайдеться. Та господар не знайшовся. Мабуть, спеціально викинули тварину. Ну от що тепер з нею зробиш? Пожалкувала Валентина пса. Так і живуть тепер удвох дружно. І на «роботу», до підземного переходу кожного разу супроводжує її пес. Сядує поруч і сидить, охороняє. А господиня його хлібом годує. Купує собі половинку батону й йому шматок відломить. Зап’є чаєм з термоса — от і обід буде.

***

Дмитро йшов зі школи засмучений. Оксана Сергіївна, вчителька математики, двійку поставила. Мало за що практично. Несправедливо. «Хіба в математиці українська мова враховується?!» — дивувався хлопець. Ну, задачу трохи неправильно вирішив, ну, в прикладах помилки зробив. Так то ж математика! «А знижувати оцінку за граматичну помилку у відповіді, це вже занадто!» — міркував хлопець про себе. Але мамі цього не поясниш. І хто тільки придумав цей електронний щоденник! Тепер від батьків двійки зовсім не приховаєш. Раніше ж було краще! Вирвав сторінку з щоденника і готово…

Так ішов і не помітив, як дійшов майже до свого дому. Лишилося тільки через підземний перехід перейти. «О, бабуся стоїть. Знову зі своїми шкарпетками. Великі такі. Хто їх тільки купує», — думав Дмитро. Раптом він побачив на підстилці, що лежала на асфальті і грала роль вітрини у бабусі, дуже красиву фіалку у баночці з-під сметани. Ну, просто неймовірну. Пелюсток у неї було настільки багато, що вони виглядали як маленькі трояндочки, та й колір у них був рожевий, а листочки з різьбленими краями. Зачарувався хлопець, зупинився і стоїть. Під фіалкою ціна написана на папірці — 50 гривень. А у Дмитра було аж вісімдесят.

«А що, як мамі купити квітку?» — подумав хлопець. «І Восьме березня скоро, ну майже. Вона квіти любить, зрадіє й забуде про двійку!»

Купив Дмитро фіалку, приніс додому і поставив мамі на стіл, просто на кухні. Потім трохи телевізор подивився, з’їв із сковорідки котлету. Потім зазирнув у холодильник і сумно поглянув на каструлю з супом, який мама наказала обов’язково з’їсти.

— Його ж гріти треба! Та ну! Неохота! — сказав Дмитро та побіг у двір гуляти.

Фокус із фіалкою вдався. Мама справді зраділа і забула перевірити Дмитрові оцінки. Вона весь вечір поралася з квіткою, пересаджувала її й намагалася знайти найкраще місце для неї у квартирі.

А Дмитро заприятелював із Валентиною Іванівною. Відтоді, як він придбав у неї фіалку, вони стали при зустрічі вітатися. Потім він почав розмовляти з бабусею, ділитися з нею простими шкільними новинами, потім якось у розмові з’ясувалося, що вона колишня вчителька з математики і всю шкільну програму прекрасно пам’ятає. А Дмитру, може, погано? Він сідає поруч із бабусею на складаний стільчик, і вона йому всю домашню роботу пояснює. Що на що множити і як задачу вирішувати. А Валентинчин пес, Артемон, поруч крутиться, носом у руки тицяє, хоче, щоб Дмитро погладив його і за вухом почухав.

Але якось раз хлопець ішов зі школи, а бабусі біля переходу не було. Тільки Артемон сидів на тому самому місці, де зазвичай бабуся розкладала свої в’язані шкарпетки. Побачивши Дмитра, пес підскочив і кинувся до нього, наче чекав. Він почав виляти хвостом, відбігати, знову повертатися, усім своїм виглядом показуючи, що потрібно кудись йти. Дмитро пішов за Артемоном. Але довго йти не довелося. Біля сусіднього будинку, на лавці сиділа бліда Валентина Іванівна, поряд з нею стояла її велика сумка на колесах. Побачивши хлопця і пса, вона усміхнулася і сказала:

— Ну куди ти втік, негіднику! Вирішив мене врятувати? Все вже добре. Таблетку випила. Відпустило. Трохи посиджу і піду на своє робоче місце.

— Бабусю! Чому ви завжди ходите туди, до переходу? Вам потрібно вдома лежати, телевізор дивитися, серіали.

— Ох, онучок! Та для чого вони мені здалися!

— Ну, адже все одно ніхто нічого не купує!

— Це так, — зітхнула бабуся. Потім поглянула сумно на Дмитра і тихо сказала:

— Дома я пропаду. А так хоч при ділі.

— Ви б спробували щось інше пов’язати. Ну, може, іграшки м’які? А то шкарпетки ці ваші, знаєте, ну якось не дуже популярні… Знаєте що, давайте ви спробуйте щось створити, а я оголошення розміщу в інтернеті! Там усе-усе можна продати!

— Ну, — невпевнено протягнула бабуся, — Чому б не спробувати? Хто там у вас зараз наймодніший? Пеппа Піг? Я дещо знаю, адже телевізор все-таки дивлюся, — хитро примружилася старенька.

— Її теж можна! — усміхнувся хлопець.

Валентина Іванівна виявилася чудовою майстринею. Надівши величезні окуляри з товстими скельцями, вона так вправно взялася в’язати різних персонажів мультфільмів, і сучасних, і радянських, і просто симпатичних звіряток, що бізнес у неї пішов вгору. Клієнти в чергу записувалися. Зранку до вечора дзвонили. Спочатку Дмитро їй допомагав, з комп’ютера свого оголошення викладав. А на перші заробітки бабуся купила собі простенький смартфон замість старенького кнопкового телефону і через інтернет стала постійно спілкуватися із замовниками. Іграшки в неї вдавалися на славу, тому що в кожну з них Валентина Іванівна вкладала часточку своєї душі. Тепер їй не потрібно було стояти біля жодного переходу. У теплі, попиваючи чайок, вона заробляла собі на прибавку до пенсії. Та й спілкування в неї побільшало. Тепер точно не заскучаєш.

Одного разу Дмитро вирушив до магазину за хлібом і побачив, як бабуся сідає в таксі.

— Ось, онучок, хочу до платної поліклініки з’їздити. До доброго лікаря показатись. На щастя, тепер можу собі це дозволити! — усміхнулася Валентина Іванівна, — Дякую тобі! Допоміг мені знайти ринкову нішу! О, як! — засміялася вона.

При цих словах бабусі Дмитро усміхнувся, водій таксі теж усміхнувся і, розвернувши машину, швидко помчав Валентину Іванівну до платної поліклініки.