Мама, я его не выбирала: он появился в моей жизни неожиданно!

— Ти розумієш, мамо… Я ж його не збиралась підбирати! Він не просто чіплявся за мене, він заліз під мій плащ! Я й уявити не могла, що таке буває, і не повірила б, якби хтось розповів! Я зовсім не уявляю, звідки він узявся так пізно на набережній? Сніг випав, і я б його точно побачила… Але не помітила, як він підбіг. Просто заліз — і все. І ось… Я принесла. Нехай побуде до завтра. А далі знайдемо йому господаря. Добре, мамо? — літня жінка Ліда говорила винуватим голосом своїй ще більш літній, давно хворій матері, ставлячи перед нею якогось незнайомого, але дуже спритного і непосидючого, щойно принесеного з вулиці смугастого кошеняти.

Мати не відповідала. Вона вже близько півроку майже не реагувала на те, що відбувається. Це не було результатом якогось захворювання мозку чи серця… Просто поступово згасала зацікавленість до життя. Мати згасала. Ліда це розуміла і старалася з усіх сил зробити її відхід настільки комфортним, наскільки це можливо… Ніколи в житті Ліда не приносила додому котів. І зараз би не підібрала. Але цей смугастий нахаба сам вліз під її плащ і вразив своєю небаченою нахабністю. Ця нахабність обеззброїла Ліду. Всі її доводи про хвору матір, порядок і чистоту вдома розвіялися перед цим здійсненим фактом: під плащем на штанах Ліди міцно висіло кошеня.

Отак вона і прийшла з ним додому.

І спробувала пояснити матері, хто це такий і звідки взявся. Мати не спала. Вона, як зазвичай, дивилася в нікуди… Здавалося, що вогонь в її очах вже почав згасати назавжди.

Ще рік тому Лідина мати була цілком жвавою, доглянутою старенькою. Вона любила читати, ходила на манікюр і стрижки, готувала смачні обіди і раділа успіхам дорослих онуків. А потім раптом захворіла на грип, як усі ми хворіємо. Але одужання було важким і довгим. Температура зникла, а звичка лежати в ліжку залишилася. Ліда не знала, як це подолати. Мати згасала на очах.

Кошеня знайшло на підлозі теплі пухнасті капці і зручно розташувалося в одному з них, наче той був спеціально для нього підготовлений. Ліда усміхнулась, потім підняла його на руки, помила, нагодувала, загорнула в теплий плед і заснула поряд. Вранці кошеня розбудило її на хвилину раніше будильника. Ліда знову усміхнулась і подумала, що обов’язково треба знайти господаря для цього знайди. Потім вона встала, нагодувала спершу кошеня, потім матір, а тоді поснідала сама і побігла на роботу.

Увесь день вона питала у знайомих та незнайомих людей, чи не потрібне їм кошеня? Але ніхто не відгукнувся. Очевидно, усі вже мають своїх кошенят.

«Ну що ж… — подумала Ліда. — Не викину ж я його посеред зими. Нехай поживе поки в мене. А там подивимось…»

Ввечері кошеня вибігло їй назустріч, коли вона повернулася з роботи додому. Ліда нахилилась до нього, а воно з радості встало на задні лапки, ніби хотіло, щоб Ліда не нахилялася надто далеко, щоб їй легше було його гладити!

— Ну ти прямо диво якесь! — звернулася до нього Ліда.

Кошеня задоволено замуркотіло:
— Мррр-да! Мррр-да! Мррр-да!

Те, що сталося потім, змусило її ноги враз стати ватними — від здивування Ліда присіла в коридорі на стілець. Дихання перехопило, і щось сталося з серцем — воно билося сильніше, але при цьому наче боялося стукати голосно, щоб не злякати побачене, не порушити те, що відбувається.

Слідом за кошеням у коридор з кухні раптом вийшла мати! Мати! Вона була не в піжамі, а в своєму домашньому халаті і фартушку. У неї навіть волосся було покладене у звичну зачіску, і очі горіли блиском, як це було колись — ще до хвороби!

— Лідочко, привіт! Вечеря холоне! Мий руки — і до столу! — сказала мати так поспішно, наче це була її звична фраза вчора і позавчора…

— Так… Так… Зараз, мамо… — промимрила Ліда, ледве вірячи в те, що відбувається.

Кошеня муркотіло у неї під ногами.

— До речі, — сказала мати, вказуючи на кошеня, — я сходила в магазин за молоком. Виявилося, що у нас зовсім немає молока! Дитина в домі, а у нас немає молока… А ще я купила йому спеціальний корм і лоток. Він же не може жити на вулиці, він малий. А як він буде в домі без лотка? Ти зовсім ні про що не думаєш. Пішла на свою роботу, а дитину кинула тут без лотка і без молока. Лідо! Ну чого ти сидиш? Вечеря холоне!

Ліда ошелешено дивилась на матір, слухала її і не помітила, як обличчя раптом стало зовсім мокрим. Не від снігу, який продовжував тихо лягати з високого неба і яким було всипане її пальто і шапка, коли вона ввійшла в дім. А — від сліз, які лилися самі собою… Після безнадії, після маминої апатії, після безсилля щось зробити…

І тільки смугастий нахаба продовжував урочисто свою пісеньку:
— Мррр-да! Мррр-да! Мррр-да!

А мати видужала якось зовсім раптово. І тепер Ліда радіє, коли мати її лає за щось. «Лай мене, мамо, лай! Тільки не помирай, будь ласка, люба!» — щоразу думає вона і гладить великого нахабного кота, який виріс з того малюка, що з’явився в її житті колись посеред зими. Під плащем.

— Треба ж! Хто би міг подумати, що ти мені воскресиш маму! — звертається Ліда до кота. — Ангел, Ангел мій, ти мій хороший!

— Мррр-да! Мррр-да! Мррр-да! — відповідає нахабний кіт. На ім’я Ангел.