Тому, що він — найкращий

Вікторія поставила важкі валізи на підлогу в коридорі.

— Ура! Матінка повернулася! — радісно вигукнули дівчатка, вибігаючи назустріч із дитячої.

Віка посміхнулася. Нарешті вона вдома! Позаду чотири місяці курсів підвищення кваліфікації, обшарпаний гуртожиток, іспити…

Вона обійняла і розцілувала доньок, які притулилися до неї. Звичайно ж, без подарунків не обійшлося!

— Ірочка, це тобі! — мама простягнула старшій донечці гарний пухнастий светр. Ірка, пискнувши від захоплення, побігла в дитячу, але, не добігши, повернулася, обняла маму:

— Дякую, мамочко! Я про такий мріяла! — і знову побігла.

— Катруся, а це — тобі! — мама витягла з валізи щось біло-синє, м’яке й незрозуміле.

Бабуся Оля з подивом підняла брови: що це за странна річ опинилася в хрупких ручках молодшої внучки? Іграшка, чи що?

На Катю дивився заєць зі східноокими очима. Голова його була твердою, зроблена з пап’є-маше, а животик і лапки м’які, набиті тирсою. Заєць був білий, з короткою штучною шерстю, одягнений у синю сорочку.

Все б нічого. Але…

Більш потворної іграшки важко було уявити. Східноокі очі зайця — різного розміру та ще й розташовані на різних рівнях. Горбата чомусь мордочка вперто нахилена вбік, а на тонких губах застигла крива винувата усмішка. Він начебто вибачався за свою потворність…

— От і маєш! — вигукнула Іра в новому вбранні. — Мамо, що це за уродець?!

— Доню… — зітхнула бабуся Оля. — То що, на весь Київ не знайшлося страшнішої іграшки, що ти привезла саме цю?! Її ж лише для відлякування ворон на полі використовувати!

При цих словах бабусі маленька Катя здригнулася, міцніше обійняла зайця і втекла в дитячу.

— Знаєш, мамо, розумію твоє обурення. Але… — сказала Віка. — Центральний дитячий світ у Києві дуже великий, іграшок багато, полиці заповнені… А він сидів чомусь самотньо на найнижчій… Мені стало його дуже шкода. І, здається, зайчик зрадів, коли я взяла його в руки… Не знаю чому, але мені здалося, що він сказав мені: «Дякую!»

Бабуся недовірливо похитала головою, махнула рукою… Її доросла донька, лікар вищої категорії, не встигла наігратися: післявоєнне дитинство не балувало дітей розмаїттям іграшок…

Потворний заєць, виготовлений на фабриці іграшок у далекій Грузії, став улюбленцем Каті. Він був названий серйозним ім’ям — Прохір. Дві букви «р», які Катерина з витонченим гарсируванням промовляла, додавали комічності вигляду зайця.

Вдень Прошка терпляче чекав дівчину зі школи, вночі слухав з такою ж терплячістю казки та історії з життя Катюшиних подруг. Дитина засинала, міцно притискаючи заячу мордочку до щоки…

Швидко летіли роки.

Від періодичних прань біла шубка зайця стала жовтуватою — що поробиш, тирсова начинка пофарбувала штучне хутро; а синя сорочка, вигорівши, стала блідо-блакитною. Прошка набув жахливого вигляду, але від цього став ще більше улюбленим Катею — вона всіляко жаліла свого друга.

Каті було сімнадцять, коли в її старшої сестри народився син, Сашко. Як тільки малюк почав усвідомлювати себе в світі, куди він прийшов, потворний заєць став його кумиром. Засинаючи у своєму ліжечку, Сашко шепотів зайцю ніжні слова, а Прохір посміхався хлопчику, як колись його тітці.

З великою неохотою Сашко одного разу вручив зайця ревучому маленькому двоюрідному брату Костикові. Сльози образи стали слізьми радості, коли Костик пішов додому, притискаючи Прохора обома руками до грудей. Заєць знайшов нового юного співрозмовника…

Ніхто не здивувався, коли Костик рішуче простяг іграшку плачучій чужій дівчинці у дворі, встигнувши щось прошепотіти Прохору на вухо. Дівчинка здивовано подивилася на Костика, але зайчика взяла…

Тут би й казці кінець — заєць Прошка покинув родину, перекочувавши в дбайливі руки нової господині. Але…

Важко сказати, скільки минуло років після благородного вчинку Костика. Нещодавно зовсім старенька Вікторія була в гостях у подруги юності, Ліди, такої ж сивої старенької, як вона сама. Похилі дами жваво розмовляли, згадуючи молодість, і Вікторія ні з того, ні з сього, розповіла історію потворного зайця.

— Чи не про цю тварюку ти мені зараз говориш? — запитала Ліда, витягуючи звідкись із-за спини щось безформне, лисо-блакитне…

— Прошка!… — ахнула Вікторія.

— Ну, не знаю, чи Прошка він, чи Феофан, але намагаюся викинути його вже котрий рік! Правнучка Кіра не віддає… Подарували їй, бачиш, у дворі, коли коліно розбила і плакала…

Вікторія взяла іграшку в руки… Замислилась… Згадала далекий літній день, худенькі ручки Каті, що притискали потворного зайця до грудей… І усміхнулась…