ВІН ЗАЛИШАЄТЬСЯ З НАМИ…

ОН БУДЕ ЖИТИ З НАМИ…

Гучний дзвінок сповістив, що хтось прийшов. Люба зняла фартух, витерла руки й пішла відчиняти двері. На порозі стояла донька з молодим чоловіком. Жінка впустила їх до квартири.

– Привіт, мамо, – чмокнула її донька в щоку, – Знайомся – це Вадим, він буде жити з нами.

– Добридень, – привітався молодий чоловік.

– А це моя мама тітка Люба.

– Любов Володимирівна, – поправила вона доньку.

– Мамо, що у нас на вечерю?

– Картопляне пюре і ковбаски.

– Я не їм картопляного пюре, – відповів хлопець, роззувся і пройшов у кімнату.

– Ну, ти що, мамо, Вадим не їсть картоплю, – здивовано розширила очі донька.

Хлопець розмістився на дивані, кинувши на підлогу свій рюкзак.

– Це взагалі-то моя кімната, – сказала Любов.

– Вадиме, йдемо, я покажу, де ми будемо жити, – крикнула Оленка.

– А мені тут подобається, – промимрив хлопець, піднімаючись із дивану.

– Мамо, а ти поки придумай, чим нагодувати Вадима.

– Я навіть не знаю, у нас ще є півпачки ковбасок, – знизала плечима Люба.

– Піде з гірчицею і кетчупом, і хлібом, – відгукнувся він.

– Добре, – лише й змогла сказати Люба, прямуючи на кухню. – Раніше вона додому котиків та собачок притягувала, а тепер ось це привела, годуй тепер його.

Вона насипала собі картопляного пюре, поклала на тарілку дві смажені ковбаски, підсунула тарілку з салатом і взялася з апетитом вечеряти.

– Мамо, що ти тут одна їж? – у кухню зайшла донька.

– Бо я прийшла з роботи і хочу їсти, – відповіла Люба, жуючи ковбасу. – Хто хоче їсти, той нехай накладає собі сам або готує. І ще у мене одне питання до тебе. Чому Вадим буде жити у нас?

– Як чому, він мій чоловік.

Люба мало не вдавилася.

– Як чоловік?

– Ну, ось так. Донька у тебе вже доросла і вирішила сама, заміж їй виходити чи ні. Мені, між іншим, уже дев’ятнадцять років.

– Ви мене на весілля навіть не запросили.

– Та не було ніякого весілля, просто розписалися і все. Тож як ми тепер чоловік із жінкою, то будемо жити разом, – відповіла Олена, зиркаючи на жуючу матір.

– Ну, вітаю вас. А чому без весілля?

– Якщо у тебе є гроші на весілля, то ти можеш їх нам дати, ми знайдемо, куди їх витратити.

– Зрозуміло, – Люба продовжувала уплітати свою вечерю, – А чому саме у нас жити?

– Бо у них однокімнатна квартира і живуть вчотирьох у ній.

– Тобто варіант з’їматися не розглядався?

– Навіщо нам знімати, якщо є моя кімната, – здивувалася донька.

– Зрозуміло.

– Так ти нам даси що-небудь поїсти?

– Оленка, каструля з пюре на плиті, ковбаски на сковороді. Якщо мало, то є ще в холодильнику півпачки. Беріть, накладайте і їжте.

– Мамо, ти не розумієш, у тебе з’явився ЗЯТЬ, – наголосила останнє слово Олена.

– І що? Я маю тут лезгинку станцювати на честь цієї події? Олено, я прийшла з роботи, я втомилася, давай без цих ритуальних танців. Руки-ноги є, самі себе обслужіть.

– Ось тому ти й не заміжня!

Олена злісно глянула на матір і пішла в свою кімнату, голосно грюкнувши дверима. Люба поїла, помила за собою посуд, протерла стіл і вирушила до себе. Там вона переодяглася, взяла сумку з одягом і поїхала у фітнес-центр. Жінкою вона була вільною, і кілька вечорів на тиждень проводила у спортзалі та басейні.

Ближче до десятої вечора вона повернулась додому. В передчутті гарячого чаю вона виявила на кухні повний розгардіяш, ймовірно хтось тут намагався готувати. Кришка від каструлі з пюре знайшлася невідомо де, тож саме блюдо підсохло та потріскалося. Упаковка від ковбасок валялася на столі, там же лежав зачерствілий хліб без пакету. Сковорода пригоріла, і її антипригарним покриттям хтось пошкрябав виделкою. У мийці стояв посуд, а на підлозі красувалася калюжа від чогось солодкого. У квартирі пахло сигаретами.

– Ого, це щось новеньке. Олена ніколи нічого подібного собі не дозволяла.

Люба відчинила двері до доньки. Молоді люди пили вино і курили.

– Олено, йди прибери все на кухні. Завтра купиш нову сковороду, – сказала мати і пішла до себе в кімнату, не зачиняючи за собою дверей.

Олена підскочила зі свого місця і рвонула за нею.

– А чому ми повинні прибирати? І де я тобі візьму гроші на сковороду, я не працюю, я навчаюся. Тобі, що посуд шкода?

– Так, Оленко, ти знаєш правила цього дому: поїв – прибери, нагидив – прибери, щось зіпсував – купи замість нього нове. Кожен за собою прибирає сам. І так, мені шкода сковороди, вона не копійку коштує, а тепер вона безнадійно зіпсована.

– Ти не хочеш, щоб ми тут жили, – випалила донька.

– Ні, – спокійно відповіла Люба.

Їй менше за все хотілося зараз сваритися з донькою, та й раніше нічого такого за Оленою не помічалося.

– Але тут є моя доля.

– Ні, квартира цілком моя і повністю. Я на неї заробила, я її купила. Ти тут тільки прописана. Не треба вирішувати проблеми за мій рахунок. Хочете тут жити – дотримуйтесь правил, – виговорювала спокійним голосом Люба доньці.

– Я і так все життя живу за твоїми правилами. Я вийшла заміж, і тепер ти не смієш указувати, що мені робити, – завищала Олена. – І взагалі, ти вже пожила і повинна поступитися нам квартирою.

– Я вам поступаюся цілим коридором у під’їзді, а ще місцем на лавочці. От, радість моя, заміж вийшла? Мене не спитала. Ти ночуєш тут одна, або з чоловіком, але в іншому місці. Він тут жити не буде, – жорстко відповіла Люба.

– Та давися ти своєю квартирою. Вадим, ми поїжджаємо, – крикнула Олена і пішла збирати свої речі.

Через п’ять хвилин до кімнати Люби ввалився новоспечений зять.

– Так, мамочко, не галасуй і все буде тип-топ, – сказав він, похитуючись від випитого алкоголю, – Ми з Оленкою нікуди не звалимо на ніч дивлячись. Будеш добре себе поводити, ми навіть коханням тихенько вночі займатися будемо.

– Яка я тобі мамочка, – обурилася Люба, – Мамочка з татом у тебе вдома залишилися, ось і чеши туди, і свою новоспечену дружину не забудь прихопити.

– Так, я тобі зараз, – хлопець підняв кулак та сунув його в ніс тещі.

– Ага, зараз.

Люба вчепилася в його кулак наманікюреними пальчиками, вклавши в них всю силу.

– А-а-а, відчепися від мене ненормальна.

– Мамо, що ти робиш? – заверещала Олена, намагаючись відтягти матір від коханого.

Люба відштовхнула доньку і заряджила коліном у пах Вадиму, а потім приклала його ліктем по шиї.

– Я зафіксую побої, – заверещав хлопець, – Я подам на вас до суду.

– Зачекай, я зараз викличу поліцію, щоб зручніше було фіксувати, – відповіла Люба.

Молодь ретирувалася, покинувши обладнану двокімнатну квартиру.

– Ти мені більше не мати, – крикнула наостанок Олена, – І внуків ніколи не побачиш.

– Яке горе, – іронічно помітила Люба. – Хоч одна поживу в своє задоволення.

Вона подивилася на свої руки – частина нігтів були поламані.

– Одні збитки від вас, – пробурчала Люба.

Після їхнього від’їзду вона відмила кухню, викинула пюре і злощасну сковороду, і поміняла замки в квартирі. Через три місяці біля роботи її зустріла донька. Дівчина сильно схудла, щоки запали, та й виглядала вона нещасною.

– Мамо, а що у нас на вечерю? – запитала вона.

– Не знаю, – знизала плечима Люба, – Ще не придумала. А ти чого хочеш?

– Курку з рисом, – глотнула слину Олена. – І олів’є.

– Тоді пішли за куркою, – відповіла жінка. – А олів’є готуй сама.

Доньку вона ні про що не питала, а Вадим у їхньому житті більше не з’являвся.