УЗД-кабінет мрій та чаю: Лидия насолоджується вільною хвилинкою

Оксана сиділа в кабінеті УЗД. Сьогодні пацієнтів було небагато, тому у неї з’явився вільний момент для чаю. Жінка помішувала цукор, і ложка дзвеніла об склянку. Оксана була незадоволена, адже день з ранку не задався. Посварилася з чоловіком через дрібниці. Запізнилася на роботу, за що отримала докір. Настрій був гірше не куди. Вона розгорнула блискучу обгортку і дістала шматочок шоколаду. Немає нічого кращого, щоб зняти стрес. Шоколад виявився смачним, чай ароматним, але допити його не встигла. У двері постукали, і на порозі з’явилася молода жінка зі щасливим лицем. Оксана впізнала її. Минулого разу вона приходила з чоловіком, привабливим чоловіком.

– Мене знову направили до вас, – жінка усміхнулася.

– Ну, раз направили, – нехотячи відповіла Оксана, беручи картку.

– Віра Силинська, п’ять тижнів.

Жінка лягла на тверду кушетку, датчик ковзав по її круглому животу. Серце солодко завмирало. Вона чекала цю дитину сім років. За цей час вони з чоловіком обійшли багато лікарів, але все було марно. Віра вже боялася, що безплідна. Але все це позаду, зараз вона була щаслива. Оксана не поділяла її радості. У неї не було своїх дітей, а чужу дитину чоловік не хотів брати. У душі жінка заздрила тим, хто міг відчути щастя материнства.

– Що там? – схвильовано запитала Віра, поглядаючи на насуплене обличчя лікаря.

– У плода є патологія. У вас народиться хвора дитина, – вимовила та.

Віра закам’яніла.

– Тут якась помилка. У мене хороші аналізи, – невпевнено заперечила вона.

– Навіщо вам хвора дитина? На вашому місці я б подумала.

Оксана не відчувала докорів сумління і твердою рукою зробила запис у картці. Віра на нетвердих ногах вийшла з кабінету і попрямувала до лікаря. У коридорі, пахло ліками, було холодно, як і в душі жінки.

– Віра, добре подумайте. Дитина з синдромом Дауна. Таких дітей виховувати важко. У будь-якому випадку, вибір за вами. Термін невеликий. Якщо що, я випишу направлення, – слова прозвучали як вирок.

Пацієнтка пробурмотіла щось нерозбірливе і поспішила покинути кабінет. Вона сама не пам’ятала, як вийшла з лікарні і викликала таксі. Дома, не роздягаючись, впала на ліжко і розридалася. Чому їй таке покарання? Що в житті зробила не так? Ще недавно вона уявляла, як буде гуляти в парку, слухати приємну музику. Бесідувати з малюком і читати вголос дитячі книжки. Всім серцем встигла полюбити цю дитину. І раптом таке… Повернувшись з роботи, Борис застав дружину в сльозах.

– Віра, що сталося? – злякався він.

Домігшись від неї пояснень, Борис похмурнів і сказав, що повідомить батькам. На сімейній раді Віру вмовляли позбутися дитини.

– Нащо тобі хвора дитина? – наговляла мати.

– Будеш з нею мучитись. Які ваші роки? Молода, здорова, народиш іншу. А цю неси.

– Мамо, що ти говориш? Слово придумала! Він же не річ, а жива істота!

– От саме, істота! Народиш – дивись сама!

– Борисе, ну поясни ти впертюхою дружині, що хвора дитина – це тягар на все життя! – плакала свекруха.

Віра відчувала себе беззахисним голубком у зграї чорних воронів. Батьки мовчали, вважаючи це жіночою справою. І тільки старенький дідусь заступився за онуку: – Що ви на неї накинулись? Нехай сама вирішує, як краще.

І Віра вирішила залишити дитину. Батьки злились і не розуміли її. Борис замкнувся і віддалився. Рідні відвернулися, коли Вірі так потрібна була їхня підтримка. І хоч було важко, серце підказувало: вона вчинила правильно.

– Може, я це заслужила? – запитувала Віра дідуся.

– Ніхто не знає, чому так сталося. Ти, головне, не нервуй, дитині шкодить. І чоловіка вибач, йому теж нелегко.

Вагітність протікала на диво легко. Лікарка лише знизувала плечима і просила сподіватися на краще. Віра молилась і надіялась на чудо. А вночі, лежачи в холодному ліжку, плакала в подушку. Чоловік давно перейшов спати на диван в залі. І коли серед ночі викликали швидку, знову молилася за дитину: “Тільки б усе було добре!” Морозного ранку на світ з’явилася дівчинка. Віра була готова побачити хвору дитину. Але їй показали малечу, і сльози навернулися на очі. Дівчинка здавалась ангелом. Світле волоссячко, кругленькі щічки та неймовірно великі блакитні очі.

– І це чудо мене хотіли примусити знищити, – з жахом прошепотіла вона.

Вдень прийшли родичі, вітали. Бориса впустили до палати. Він приніс великий букет квітів і просив вибачення. Віра пробачила, хоч в душі залишився осад. Вони підійшли до вікна і побачили, як за склом кружляють сніжинки, забираючи з собою горе і печалі. Пригадався кабінет УЗД і лікарка, через яку мало не зруйнувалося крихке щастя. Борис милувався донькою, яка спала в колисці. Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще недавно чоловік вів себе як чужа людина.

– Як назвемо доньку? – запитав він.

– Надія, – відповіла Віра. – Лише вона не дозволила мені вчинити жахливу помилку.