Connect with us

З життя

Я прийшов забрати кошеня з іншої країни.

Published

on

Я приїхав забрати британського кошеня. Не тому, що прагнув саме його, а тому що прочитав в інтернеті, що інакше його викинуть на вулицю. Таке трапляється. На жаль. Заводчики різні бувають. Тому, навіть не розглядаючи як слід фото малюка, я вирушив у дорогу.

Коли відчинили двері, до моїх ніг підкотився маленький пухнастий клубочок з непропорційно великою головою, короткими притиснутими вушками та широкими лапками. На тоненькому худенькому тільцеві це виглядало страшенно.

– Ось, – сказала жінка. – Залишився один. Недоладний. Ніхто не бере, навіть безкоштовно. А він чіпляється до своєї мами, і вона його б’є. Та й бешкетує він без кінця.

– Шибеник, коротше кажучи, – підсумував я.

– Точно, – погодився чоловік і запросив мене перекусити.

Першою справою малесенький шибеник, невідомо яким чином, стягнув з моєї тарілки шматок ковбаси. А коли ми всі троє помчали за ним у передпокій, то з’ясувалося, що в моїх туфлях вже були маленькі калюжі.

Шибеник сидів поруч і облизувався. Він дивився на мене знизу вгору своїми величезними зеленими очима. Шматок ковбаси він проковтнув, не розжовуючи.

– Негідник же просто якийсь, – помітила жінка, важко зітхаючи.

– Лиходій, – додав чоловік і замахнувся на нього газетою.

Малюк зіщулися і закрив оченята, очікуючи удару. Я встиг перехопити руку з газетою і заявив:

– Це ж якийсь надшибеник – запаршивець, коротше кажучи. Беру.

Запаршивець відкрив очі і зацікавлено подивився на мене.

– Ви мазохіст? – запитала жартома жінка.

– Взагалі-то я садо-мазохіст, – поправив я її.

– Що-що? Як? – з жахом подивилися на мене чоловік з жінкою.

– Я кажу, сад в мене є невеликий, от там я і займаюся мазохізмом. А цей лиходій мені допомагати буде. І я, нахилившись, погладив малюка.

Були літні дні, тож, виливши з туфель сюрприз від запаршивця і знявши шкарпетки, я посадив його в переноску і пішов босоніж до машини. А там, трохи подумавши, відкрив переноску і, витягнувши малюка, посадив собі на коліна. І поїхав.

Запаршивець дивився на мене кілька хвилин, а потім замуркотів і пригорнувся до мого живота своєю непропорційно великою головою. Це була любов. Не з першого погляду. Але назавжди.

Запаршивець швидко ріс і незабаром перетворився просто в Шибеника. Пропорційного у всіх відношеннях величезного британця.

Річ у тому, що вдома він був тихіший від води, нижчий від трави. Просто ангел якийсь. Ласкавий, добрий, уважний і розуміючий. Але варто було йому вийти в сад…

І тут починалося. Вмикалася сирена в 120 децибел, від якої в сусідки підскакувало тиск і падали тарілки з рук.

Шибеник «йшов на ви». Він атакував метеликів, гусениць, мишей, щурів, бабок, котів, кішок, пташок, собак будь-яких розмірів і порід, тільки варто їм було наблизитися до його саду. Незабаром метелики облітали наш сад стороною, а собаки тягнули своїх господарів на інший бік вулиці.

– Запаршивець, запаршивець же ти! – кричав я йому, вибігаючи з дому, коли він нападав на чергову собаку, яка наважилася занадто близько підійти. – Залиш нещасну собачку в спокої. Вона нічого поганого не хотіла! … Я вибачався перед усіма сусідами і тяжко зітхав. Виходу з цієї ситуації не було жодного.

Коротше кажучи, розігнавши всю живність навколо, Шибеник засумував. Ні з ким було битися. Доводити свою перевагу було нікому, і він виходив у сад у надії на чергове протистояння.

Я інерційно сварив його за схильність до насильства, за паршивий характер і за косі погляди сусідів. Але Шибеник наполегливо вискакував в сад. Однак, віжка я не чув вже пару місяців – раптом відзначив я про себе і здивувався. І тут…

Тут я почув стукіт у двері, що виходить у сад. Вочевидь, її зачинив порив вітру. Підійшовши ближче, я побачив, як Шибеник, з усієї сили розганяючись, б’ється об неї головою, намагаючись відкрити.

Я розчинив її, і він, вилетівши кулею назовні, зник у напрямку до кущів. Я побіг за ним, очікуючи побачити нещасного кота чи безневинну собачку, що забрела в наш сад. Відчайдушно лаючи Шибеника й благаючи не розпочинати бійки, я зупинився в невеличкому закутку, утвореному кущами.

Мій Шибеник сидів і, відкривши пащу, вивергав з неї котячий корм, шматочки сиру, сиру та м’яса. Навпроти нього сиділо мале сіре кошеня. З його носика скрапувала крапля. Судячи з усього, воно застуджене. Кошеня нявкнуло і, потершись об Шибеника, стало їсти.

Шибеник підняв свою велику голову і глянув на мене очима, повними задоволення. Він таки встиг вирватися і нагодувати свого підопічного.

Мені стало недобре, і я опустився поруч навпочіпки.

– Шибеник. Ти, значить, усі ці місяці вигодовував кошеня, а я тебе за це сварив. Прагнув не пускати в сад і всіляко заважав?

Шибеник підійшов до мене і, торкнувшись мене головою знизу вгору, замуркотів. Він пробачив мене.

Через півгодини ми їхали до ветлікаря. Мого доброго знайомого. Тільки він дозволив привести крім кошеняти ще й Шибеника.

Тож, коли лікар узяв пухнастого малюка на оглядовий стіл, щоб обстежити і зробити необхідні процедури, Шибеник сидів осторонь. На стільці біля столу лікаря. Він піднявся на задні лапи і розглядав усе, що людина в білому халаті робить з його підопічним.

Зробивши пару уколів і промивши очі кошеняті, лікар звернув увагу на дивний шум. Я повернувся слідом за ним.

Шибеник стояв все так само, витягнув шию в наш бік. Але рот його був широко розкритий, язик висунувся далеко вперед і рухався, як у задиханої собаки. А сам він трясся всім своїм великим тілом, немов хтось зсередини бив його молотом.

Лікар кинув на стіл кошеня і закричав:

– Тихо, тихо. Ну-ка, заспокойся. Не смій! Мені тут тільки інфаркту твого не вистачало. І, схопивши Шибеника на руки, кинувся до стола. Зробивши йому пару уколів, він поклав кота в переноску й сказав мені, що той проспить п’ять-шість годин.

– Я, знаєте, – говорив ветлікар, – бачив, щоб собаки… Але щоб коти так переживали за якесь кошеня? Це, знаєте, перший раз за тридцять років моєї практики.

– Це не якесь, – помітив я. – Це його кошеня.

Приїхавши додому, я витягнув з переноски Шибеника і поклав його на ліжко. Поруч улаштував кошеня. Малюк вткнувся головою в бік свого годувальника і заснув. Відпочив на кріслі й я. А коли прокинувся, то побачив, як Шибеник облизує свого малюка, а той, перекинувшись на спину, б’є його по голові всіма чотирма лапами.

Я клацнув затвором фотоапарата.

– Мамочка, Татусь, Рятівник, Годувальник, Котя, – перелічував я вголос можливі нові імена. На «Котю» Шибеник оглянувся і замуркотів.

Так я його тепер і називаю – Котя. А малюк давно виріс. Він йде за своїм тату неотлучно, і той його вчить усім премудростям. Як нападати на метеликів, гусениць, бабок, пташок, котів, собак…

Ну що ти скажеш – справжній Запаршивець. Мій найулюбленіший кіт у світі!

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − чотирнадцять =

Також цікаво:

З життя51 хвилина ago

Не треба цього, я одружений і люблю свою дружину

— Олю, усе це непотрібно. Я одружений і кохаю дружину, — промовив він заготовлену фразу. Роман із Соломією прожили разом...

З життя54 хвилини ago

Друге життя

**Друге дихання** Микола не був красенем, як Тарковський. Працював звичайним інженером на тракторному заводі. Не пив… ну, хіба що по...

З життя2 години ago

Друге життя

**Друге дихання** Микола не був красенем, як Тарас Шевченко. Він працював звичайним інженером на заводі тракторів. Не пив, хіба що...

З життя2 години ago

Ти — моє все

3 липопада. Сьогодні якось особливо сумно. Ніби щось нагадало мені про Олега й Олену, які колись жили в одному будинку,...

З життя3 години ago

Чи це лише уявлення, або ми знову разом? – Настя притиснулась до нього

— Це мені здалося, чи ми знову разом? — Соломія притиснулася до Тарасика. — Ну як? Вроді нічого, правда? —...

З життя3 години ago

Ти – моя всесвітня радість

Ти — мій світ Дмитро й Олеся жили в одному будинку, в одному під’їзді, на п’ятому поверсі. Дмитро перейшов у...

З життя4 години ago

Повернення додому

**Повернення** — Оленко! Де ти? Оленко! — Марійка вбігла в хату, оглянула порожню кімнату й вискочила на ґанок, стукотять підборами...

З життя5 години ago

Зустрівши її вперше, разом іди, – промовив Ігор до собаки. – Я буду сумувати

— Ти зустрів її першою, з нею й іди, — сказав Тарас псові. — Я буду сумувати. Електричка почала гальмувати....