Раніше самотність не була тягарем: день на роботі серед людей.

В минулому самотність не так обтяжувала Анну, весь день на роботі, з людьми. Але після виходу на пенсію раптом настало гостре усвідомлення того, що вона одна, зовсім одна. Її особисте життя не склалося, ще в далекій юності вона була сильно закохана в хлопця зі свого села. Він і не підозрював про її почуття, Анна не вміла проявити себе, не знала, як зацікавити протилежну стать. Соромилася своєї звичайної зовнішності, була дуже сором’язливою і несміливою.

Тим часом Віктора забрали в армію, вона вирішила, що коли той повернеться, обов’язково завоює його, будь-яким шляхом. Але він не повернувся, десь там на чужині зустрів своє кохання і залишився жити. Анна дуже переживала і ще більше замкнулася в собі, більше почуттів ні до кого не відчувала. І от їй уже скоро шістдесят, у селі її називають “стара діва”, вона не ображається, на що ображатися, якщо так і є.

Цієї весни світ купався в синяві неба, в бавовні квітучих садів, в запаху свіжості і теплих потоках прозорого повітря. Анна вкотре з цікавістю розглядала стару яблуню, яка вже кілька років не плодоносила, і Анна хотіла найняти когось, щоб зрубали її, але вона раптом вкрилася біло-рожевими квітами, стала схожа на великодню паску з величезною шапкою глазурі.

“Звариш, Андріївно, цього року яблучного повидла,” – раптом почувся голос. Анна здригнулась від несподіванки, не почула, як підійшов Леонід. “Вибач, що налякав, – сказав він, – от їздив у місто і вирішив цукерок тобі купити…” Він незграбно простягнув їй великий пакет. “Куди стільки! – здивувалась Анна, – мені їх рік їсти!” “Ну, я пам’ятаю, ти солодке любиш, – промимрив він, – от і вирішив… Вони добрі, шоколадні…” “Дякую велике, я тобі наприкінці літа яблук принесу на заміну!” – відгукнулась жінка, збентежено посміхаючись. Леонід ще трохи походив навколо яблуні, дивуючись її рясному цвітінню, і пішов.

“Невже він залицяється до мене? – подумала Анна, – бути не може! У молодості ніхто не залицявся, і раптом! Ну, а чому ні? Льонька вже три роки як овдовів… Ой, ні. Що люди скажуть? На старості років женихатися…” Їй одразу здалось, що дівчинка, яка грала на сусідньому подвір’ї, якось хитро на неї поглянула, і Анна поспішила в дім.

А ввечері Леонід знову завітав до Анни, під якимось благовидним приводом. Вона з ввічливості запропонувала йому чаю з тими самими шоколадними цукерками. І непомітно для неї ці вечірні посиденьки стали звичайною справою. Вона чекала, коли день зустрінеться з вечором, скрипне хвіртка, і Льоня з’явиться на порозі. Анна змінилася, голос став дзвінкішим, погляд кокетливішим, а на душі веселіше.

Але несподівано події прийняли інший оберт. Анна склала в кошик пироги, одягла солом’яний капелюшок і підфарбувала губи. Вона вирушила до Льоні, який жив на сусідній вулиці. “Анька! Це ти?” – почула вона оклик у себе за спиною. Солідний чоловік, приблизно її віку, стояв і усміхався. Щось у цій усмішці було знайомим, чого в грудях солодко завмерло, і вона ледь не випустила з рук свій кошик. Це був Віктор, той самий, якого вона так любила в далекій своїй молодості.

Невдовзі Анна й Віктор уже сиділи на кухні та ласували пирогами, призначеними для Льоні. Він розповідав їй про свій розлучення, про бажання оселитися на старості років у рідному селі та зайнятися бджільництвом. З гордістю дістав із гаманця фотографію, ніжно розгладжуючи зім’яті краї: “Ось моя дочурка – красуня. Діаночка.” На фото була дівчина дуже гарна і яскрава. “Так, дійсно красуня, – погодилась Анна, – і ім’я гарне.”

З того дня у тієї самої Анни Андріївни, яку називали “стара діва”, з’явилося аж два шанувальники. “Дивно, – думала вона, – в найкращі роки не було залицяльників, а тут одразу два! Але кого ж обрати? До Леоніда вже звикла, знаємо одне одного як облуплені, стільки років на сусідніх вулицях живемо, людина він гарна і діти його до мене добре ставляться. А Віктор ніби й чужий вже став, але водночас усі ці спогади про перше своє кохання змушують серце тремтіти.”

Все село спостерігало за розвитком подій, Віктор і Леонід при зустрічі неохоче подавали одне одному руки і мірялись такими поглядами, що різали без ножа. Коли несподівано нагрянули заморозки, і Віктор і Леонід прибігли ввечері допомагати Анні накривати розсаду, вона злякалася, що справа може обернутися справжнім бійкою. Зрозумівши, що потрібно визначатися, після деяких роздумів її вибір упав на Віктора.

Але, мабуть, недарма багато років тому доля розвела їх, не судилося їм було бути разом і тепер. Коли Віктор розповів по телефону Діані про своє пізнє кохання, вона прийшла в лють. Їй здавалося, що у віці Віктора можна лише грядки копати і скаржитися на радикуліт і ні про які “кохання” вже не думати, про що вона й прокричала в телефонну трубку, порадила не смішити людей і пригрозила припиненням усякого спілкування, якщо Анна не зникне з горизонту. Віктору нічого не залишалося, як зробити вибір на користь улюбленої дочки.

Анна залишилася одна, Леонід був ображений за те, що вона зробила вибір не на його користь, і вони більше не спілкувалися. Жінка повернулася до своєї самотності, але все ж ні про що не шкодувала. Хоч на пенсії вона побула дамою, за яку борються два лицарі.

Літо підходило до кінця, меркли барви природи, виснаженої спекою, на крони дерев закрадалися перші жовті штрихи, вночі віяв холод, і люди діставали з шаф теплі ковдри. Анна з сумом дивилася на стару яблуню, що так буйно розцвіла весною; їй так і не судилося плодоносити цього року. Пізні весняні заморозки знищили зав’язь, і дерево стояло сумовите, шелестіло листям.

Анна на щось наступила в траві, до її здивування, це виявилося яблуко. Пошукавши, вона виявила ще кілька плодів, все ж таки стара яблуня потішила. Жінка склала їх у відерце і пішла до Леоніда. “Ось, – сказала вона, простягаючи йому плоди, – я ж обіцяла тобі тоді…” Анна хвилювалася, наче від того, візьме він чи ні це відерце, залежала її доля. Той похитав головою і жартівливо сказав: “А ти кокетка, Анна Андріївно…” Це визначення не образило її, а радше повеселило. “Я стільки років була скромною та сором’язливою, – сказала вона, – що можна і побути трохи вертлявою!” Він усміхнувся, приймаючи з її рук відерце, і відійшов убік, запрошуючи до хати.