Ти, друже, не виживеш. Скоро ніч, починається завірюха. До ранку тут не протриматися.

– Ти, Василю, не жилець. Сам розумієш. Скоро ніч, завірюха починається. До ранку тут не протриматися.

Говорили двоє. Один високий, у чорній кожушині, міцно стояв на лижах, за плечима рюкзак і рушниця. Другий, напівлежачи на снігу, дивився на нього знизу вгору. Поруч зламана лижа і неприродно підвернена нога. Навколо голий степ: ні деревця, ні кущика, тільки десь далеко, майже на лінії горизонту, темною смугою виднівся ліс. Вечоріло, посилювався вітер, розкидаючи колючі, поки ще рідкі сніжинки.

– Сам розумієш, – ніби виправдовуючись, говорив високий, – якби в лісі, інша справа, там хоча б вогнище можна розпалити. А тут до лісу півтори години ходу. Мені тебе не дотягнути.

– А ти пробував? – втомлено спитав лежачий на снігу.

– А тут і пробувати нема чого, – переходячи на виск, швидко заторохтів інший. – Залишуся з тобою – обидва загинемо, була б охота влаштовувати тут братську могилу. Мені за компанію на той світ зовсім не хочеться. А так хоча б я живим залишуся.

– Завжди відчував, що ти, Петре, людина з гнилинкою.

– Досить тебе болячки мені вичитувати! – ще більше розпалюючись і підвищуючи голос, відповідав перший. – Це тільки в книжках все ладно виходить, а в житті все навпаки. Людина людині – вовк. Отак буває. Я чи винуватий, що ти ногу підвернув. Я ж не Олександр Чижков – грудьми на амбразуру кидатися. Я не герой, розумієш? Я простий український чоловік.

– В тому то й справа, що не український…

Трохи помовчавши, Петро раптом різко викинув вперед руку з лижною палицею. Він спритно зачепив за ремінь рушницю Василя і швидко відштовхнув зброю вбік. Вона прослизнула по снігу і вдарилася об сніговий пагорб.

– Що ти робиш, гад? – обурився лежачий, косо дивлячись на нього.

– А це так, для мого заспокоєння. А то хто тебе знає, ще стрілянеш мені в спину зі злості.

Потім махнув рукою, мовляв, чого з тобою час гаїв – і, боязко опустивши очі, відштовхнувся лижними палицями. Заскрипів сніг під лижами, і, швидко набираючи швидкість, Петро покотив убік далекого лісу. Напівлежачи Василь дивився вслід фігурі, що віддалялася, поки вона не зникла за сніговими пагорбами.

“Людина людині – вовк…” – подумки повторив він і тихо додав: – Отак живеш з людиною пліч-о-пліч, а до кінця і не знаєш, хто він насправді.

А через деякий час завив вітер, сніг посилився, прикриваючи все довкола. Раптом здалеку донісся виття. Вовче виття, від якого кров застигає в жилах.

“Рушниця!” – спохопився Василь.

Треба дотягнутись до неї. Патронів вистачає. А ось його улюблена двохстволка «Турун» лежить за пару метрів, засунувши стволи в сніговий пагорб. Він намагався повернутись до неї, напружуючи останні сили. Але гострий біль так ріжучий, що в голові все потемніло, і, ледь не втративши свідомості, безпорадний Василь припинив подальші спроби дістатися зброї.

Перемігши себе, Василь дивився, як через пелену снігу до нього повільно наближаються кілька темних плям, які з кожною секундою ставали все більшими та чіткішими.

– Вовки. – здивовуючись своєму спокою, прошепотів він. – От і смерть моя…

Більше підкатив до горла: “Мамо! Як же вона без мене?!”

За два кроки від нього стояли вовки. Їх було четверо: могутніх, сильних, безжальних хижаків. Попереду ватажок з простреленим лівим вухом і трохи нижчий, ніж інші, мабуть, вовчиця.

– Десь я тебе бачив? – майнула думка, перш ніж Василь провалився в глуху, в’язку темноту.

Кажуть, в останні секунди у людини перед очима пролітає все його життя. От і Василь побачив себе хлопчаком, який біжить влітку сонячним днем з друзями до озера. Поруч з ним, не зводячи з нього очей, його пес на кличку Вірний. Ім’я своє він отримав недарма. Ні на хвилину не залишав свого господаря без нагляду. Галаслива зграя хлопців, піднімаючи хмари бризок, ринулася у воду. Василь заплив найдалі. І тут, під галасливий сміх і крики друзів, у воду кинувся Вірний. Друзі сміються: – Давай, вилазь! Нянька за тобою прибігла!

А Вірний, допливши до нього, схопив зубами за кисть руки і потягнув до берега. Тримав міцно, але не боляче. Під насмішки друзів задоволений Вірний витяг Василя на берег і радісно заплигав біля ніг.

Вірний – улюблений пес Василя, безпородний, але досить високий і сильний, з широкою грудьми і міцними лапами. Непропорційно велика голова з розумними очима чимось нагадувала вовка. Господаря свого любив безмежно. Іноді ця любов переходила всі межі.

Одного разу Василь пішов на риболовлю, і пес ув’язався за ним. На березі, знайшовши вільне місце між рибалками, він, як годиться, розмотав вудку і зробив закидання. Коли поплавок торкнувся води, Вірний, вирішивши, що господар з ним грає, з усієї швидкості бухнувся у воду, щоб принести поплавок назад. Злякавши всю рибу і почувши від рибалок купу лайок, задоволений пес приніс Василю пожований поплавок. З тих пір, підходячи до ставка, той говорив, дивлячись собаці в очі: – Додому! Йди додому.

Вірному не потрібно було повторювати двічі, він, сумно опустивши очі, повертався і неохоче біг додому.

Потім у його пам’яті промайнули події позаминулого літа. Василь з двома мисливцями переслідували вовків. Двох вдалося застрелити, а ось третя вовчиця, залишаючи сліди крові, втекла від них. Намагаючись врятувати своє потомство, вона хотіла перепрятати вовченят в інше місце, але не встигла і невільно навела мисливців на своє гніздо.

І от троє чоловіків стояли, думаючи, що робити з трьома вовченятами, яких вони витягнули з-під коренів поваленого береста. А ті, згрудившись в купку, то пищали, то намагалися смішно ричати.

– Та пристрелити їх треба! І всі справи! – сказав Петро. – А то виростуть, потім ганяйся за ними.

– Ну, що ти, – відгородив їх собою Василь, – вони ж ще малюки.

– Та що ти, Василю, такий трусливий! Давай я це зроблю, – наполягав Петро.

– Зате ти, як я бачу, дуже сміливий, проти щенят з рушницею не боїшся. А ти зустрінься з одним з них через рік, тоді й покажеш свою хоробрість.

– Та не сперечайся ти з цим боягузом, – втрутився третій. – Давайте краще за вовчицею, бачиш, кров на траві. Добре її зачепили, далеко не втече. А ці без неї і самі подохнуть.

Коли мисливці відійшли, Василь присів біля притихлих вовченят.

– Ну що мені з вами робити, хлопці?

Скупчившись в купу, вони заспокоїлися, слухаючи звук, що виходить від дивної істоти, яка видає небезпечні, зовсім не лісові запахи. Раптом у Василя пробіг холодок по спині, і відчуття небезпеки змусило його різко обернутися. Із-за стовбура старої берези на нього стальним поглядом дивилася вовчиця. Ліве вухо у неї було прострілене, і по голові стекала струйка крові, але, судячи по засохлих плямах на шерсті, вже не така сильна, як на початку.

Василь встав, машинально піднявши рушницю. Вовчиця відступила назад, за стовбур дерева.

– Та ти, матір, розумна! – прошепотів він, трохи заспокоюючись. – Та й рана у тебе, як я бачу, легка… Гаразд, забирай своє потомство та перепряч краще.

Василь опустив рушницю. Потім, відступаючи назад, став поволі, без різких рухів, відходити до окраїни лісу, не відводячи погляду від хижака. Вовчиця знову вийшла з укриття і зробила кілька кроків вперед. Потім зупинилася і уважно стежила за віддаляючим людиною, немов намагаючись його запам’ятати.

Було тихо. Завірюха закінчилася, лише рідкі сніжинки кружляли де-не-де. Василь лежав, притулившись до чийогось теплого шерстяного боку, і теребив руками грубі косми вовни. Ще не прийшовши до себе повністю, усміхнувшись, подумав: “Вірний! Ти зі мною, Вірний”.

І тут свідомість, як ножем, полоснула страшна думка: “Я ж помер! А Вірного кілька років тому застрелив п’яний мисливець, прийнявши його за вовка”.

Але шерсть наполегливо продовжувала лоскотати обличчя. Остаточно приходячи до тями, Василь відкрив очі, підняв голову. І тут же застиг, не вірячи своїм очам. Він лежав поруч із вовком. Ні, не просто поруч, а в обіймах з ним. Він обережно озирнувся. Та не з одним вовком. Навколо нього, точніше, прикриваючи його, лежали присипані снігом хижаки. Василь боявся не те що поворухнутися, боявся дихати.

– Це що ж, ви всю ніч мене гріли? – прийшла в голову божевільна думка.

Але тут же підленький внутрішній голосок прошипів: – Як же! Тебе гріли! Тримай кишеню ширше. – Вони собі сніданок гріли.

Почувши, що людина прокинулася, звірі стали один за одним підніматися на ноги, струшуючи з себе сніг. Останньою піднялася одноухая вовчиця, що лежала на його ногах. Вовки зібралися навколо неї, могутні, широколобі, скуласті – справжні господарі лісу.

– Нічого, у тебе хлопці підросли, – пробурмотів Василь, дивлячись на них.

А вовчиця, спокійно подивившись на нього, розвернулася і не поспішаючи побігла в бік далеко видніючих дерев. Вовки, вишикувавшись у лінію, поспішили слідом за нею. Ошелешений чоловік проводжав їх поглядом, все ще боячись поворухнутися…

Нога! Дивно, нога вже так не боліла, і, на своє здивування, він, спробувавши встати, утримався. Потім дотягнувся до рушниці, взяв її і, спираючись на неї, зробив кілька кроків.

– Я можу йти! – радісно подумав він. – Якщо пояс з собачої шерсті лікує, то тулуб з вовчою – творить дива! – спробував пожартувати він.

Обережно ступаючи, рушив у протилежному напрямку від тікаючої зграї. “Треба йти. Іти, скільки сил вистачить. Напевно, нас уже шукають”.

Він не пам’ятав, скільки пройшов, але нарешті почув постріли, а потім і чиїсь крики. Крізь сльози, що застилали очі, побачив людей, які поспішали до нього.

– Він тут! Живий! – почув він крик, що переходить у писк. Це кричав його двоюрідний брат Матвій.

В ту ж секунду підлетів Матвій з усієї швидкості збив Василя з ніг. І, опинившись зверху, безжально тріпав за плечі, вдавлюючи у сніг, безпорадного брата, продовжуючи верещати від радості: – Живий! Живий, шельмо!

– Та злізь ти з нього! – обурилися підійшли мужики. – Задушиш ж.

Василя поставили на ноги. А Матвій, що ніяк не бажав заспокоюватися, то обіймав його, то тикав кулаками під ребра.

– Живий, братику, живий!

Василь стояв, безглуздо усміхаючись, і не впізнавав свого брата. Зазвичай похмурий, стриманий, зайвого слова не скаже, а сльозу з нього і зовсім не витягнеш. А тут радів, як хлопчак, періодично змазуючи сльози по щоках.

“Отак живеш з людиною пліч-о-пліч, а до кінця і не знаєш, що він насправді…” – знову подумав Василь.

– Живий, братуха, хоча б ти живий! – продовжував радіти він.

– Що значить, хоча я живий? – ледве ворочаючи язиком, спитав Василь.

Матвій, затьмаривши, неохоче став говорити: – Розумієш, годину тому в яру Грицька знайшли. Скінчився він туди, та видно шию зламав, так і не приходячи в себе, помер. Всю ніч пролежав там, снігом засипаний, ледь знайшли.

Хтось із мужиків тричі вистрелив у повітря, подаючи сигнал, і здалеку загуркотів мотор наближаючогося снігохода. Коли він під’їхав, Василя, як дитину, підхопили на руки і поклали в кузов, щільно загорнувши в овчинний тулуб.

– На ось, випий живої водички, – метушився заповзятий Матвій, наливаючи в склянку спирт.

– Вовки! – раптом вигукнув хтось. На деякий час всі замовкли, дивлячись, як далеко, майже на лінії горизонту, темними точками віддалялася вовча зграя.

– Ну, Василь! Ти щасливчик! – захоплено заговорив Матвій. – Завірюху пережив та ще й вовкам не потрапив. Добре, що вони тебе не знайшли.

– Добре! – провалюючись у сон, пробормотів він – випитий спирт зробив свою справу, – ДОБРЕ, ЩО ЗНАЙШЛИ!

Василь спав, загорнутий в теплий овчинний тулуб. Він не чув свисту зустрічного вітру, дзвінкого гуркоту двигуна, не відчував, як снігохід, підстрибуючи на снігових пагорбах, штовхав його то в один, то в інший борт. Лише, усміхаючись уві сні, теребив жорстку овчинну шерсть і ледве чутно шептав: – Вірний, ти зі мною? Вірний!