Ти не виживеш, сам розумієш. Скоро ніч, починається завірюха. До ранку тут не втриматись.

– Ти, Сергію, не виживеш. Сам розумієш. Скоро ніч, починається заметіль. До ранку тут не витримати.

Розмовляли двоє. Один високий, у чорній дублянці, впевнено стояв на лижах, за плечима рюкзак і рушниця. Другий, напівлежачи на снігу, дивився на нього знизу вгору. Поруч поламана лижа й нестерпно скручена нога. Навколо голий степ: ані деревця, ані кущика, тільки десь далеко, майже на лінії горизонту, темною смугою виднівся ліс. Вечоріло, вітер посилювався, кидаючи колючі, ще рідкі сніжинки.

– Сам розумієш, – ніби виправдовуючись, казав високий, – якби в лісі, інша справа, там хоч вогнище можна розпалити. А тут до лісу півтори години ходу. Не донесу тебе.

– А ти пробував? – втомлено спитав лежачий на снігу.

– А тут і пробувати нічого, – переходячи на крик, швидко затарабанив інший. – Залишусь з тобою – обидва загинемо, хотів би ти тут братську могилу влаштовувати. Мені в компанії на той світ не хочеться. А так хоч я живий залишусь.

– Завжди відчував, що ти, Геннадію, людина з червоточиною.

– Досить мене совістити! – ще більше запалюючись і підвищуючи голос, відповів перший. – Це лише в книжках все ладен виглядає, а в житті все навпаки. Людина людині – вовк. Ось як буває. Я хіба винен, що ти ногу підвернув. Я ж не Олександр Матросов – на амбразуру кидатися. Я не герой, розумієш? Я проста українська людина.

– Саме в цьому й справа, що не радянська…

Трохи помовчавши, Геннадій раптом різко викинув уперед руку з лижною паличкою. Він спритно зачепив за ремінь Сергієву рушницю і швидко відштовхнув зброю вбік. Заковзався по снігу, вона вткнулася в сніговий пагорб.

– Що ти робиш, гад? – обурився, лежачий, поглянувши спідлоба.

– А це так, для мого спокою. А то хтозна, ти у гніві можеш ще в спину штрикнути.

Потім махнув рукою – чого, мовляв, час з тобою гаяти – і, боягузливо опустивши очі, відштовхнувся лижними палками. Заскрипів сніг під лижами, і, швидко набираючи швидкість, Геннадій покотив до далекого лісу. Напівлежачи, Сергій дивився вслід віддаляючійся фігурі, поки вона не зникла за сніговими пагорбами.

“Людина людині – вовк…” – подумки повторив він і тихо додав:

– Ось так живеш поруч із людиною, а до кінця й не знаєш, що вона собою являє.

Через деякий час завив вітер, сніг посилився, застилаючи все навколо.

Раптом здалека донісся виття. Вовче. Від якого в жилах застигла кров.

“Рушниця!” – спохватився Сергій.

Потрібно дотягтися до неї. Патронів достатньо. А ось його улюблений двоствольний «Зубр» лежить за кілька метрів, уткнувшись стволами в замет. Він спробував повернутись до нього, напружуючись з останніх сил. Але гострий біль так різонув, що в голові все потемніло, і, ледь не втративши свідомість, безпомічна людина припинила подальші спроби дістатися до зброї.

Переборюючи себе, Сергій дивився, як крізь пелену снігу до нього повільно наближаються кілька темних плям, які з кожною секундою ставали все більшими і чіткішими.

– Вовки. – дивуючись своїй спокійності, шепотів він. – Ось і смерть моя…

Болісно різонуло, ком підкотив до горла:

“Мамо! А як же вона без мене?!”

За два кроки від нього стояли вовки. Їх було четверо: могутніх, сильних, нещадних хижаків. Попереду вожак зі стріляним лівим вухом та нижчий за інших, можливо, вовчиця.

– Де ж я тебе бачив? – промайнула думка, перш ніж Сергій провалився в глуху, в’язку темряву.

Кажуть, в останні секунди перед очима людини проносяться всі події її життя. Так само й Сергій побачив себе хлопчаком, біжучим у літній сонячний день з друзями до озера. Поруч з ним, не зводячи з нього очей, його пес на кличку Вірний. Своє ім’я він отримав недарма. Ні на хвилину не залишав свого господаря без нагляду. Шумна ватага хлопців, піднімаючи хмари бризок, ринула у воду. Сергій заплив далі всіх. І тут, під гучний сміх і крики друзів, у воду кинувся Вірний. Друзі регочуть:

– Давай, вилізай! Нянька за тобою прибігла!

А Вірний, підпливши до нього, ухопив зубами за кисть руки і потяг до берега. Держав міцно, але не боляче. Під улюлюкання хлопців, задоволений Вірний витяг Сергія на берег і радісно заплигав біля ніг.

Вірний – улюблений пес Сергія, безпорідний, але досить високий і сильний, з широкими грудьми і міцними лапами. Непропорційно велика голова з розумними очима чимось нагадувала вовка. Господаря свого любив безмірно. Іноді ця любов переходила всі межі.

Якось Сергій пішов на риболовлю, і пес вив’язався за ним. На березі, знайшовши вільне місце між рибаками, він, як належить, розмотав вудку і зробив закид. Коли поплавець торкнувся води, Вірний, вирішивши, що господар з ним грається, з усього розмаху бухнувся у воду, щоб принести поплавець назад. Злякавши всю рибу і почувши від рибаків купу міцних слів, задоволений пес приніс Сергію пожований поплавець. Відтоді, підходячи до ставка, той казав, дивлячись собаці в очі:

– Додому! Іди додому.

Вірному не треба було повторювати двічі, він, сумно опустивши очі, повертався і неохоче біг до дому.

Потім у його пам’яті промайнули події позаминулого літа. Сергій з двома мисливцями переслідували вовків. Двох вдалося застрелити, а от третя вовчиця, залишаючи сліди крові, втекла від них. Намагаючись врятувати свій виводок, вона хотіла перепрятати вовченят в інше місце, але не встигла й ненароком навела мисливців на своє лого.

І ось троє чоловіків стояли, думаючи, що робити з трьома вовченятами, яких вони витягли з-під коренів упалого береза. А ті, збившись у кучку, то пищали, то намагалися весело гарчати.

– Та пристрелити їх треба! І всі справи! – сказав Геннадій. – А то виростуть, потім ганяйся за ними.

– Ну, що ти, – заступив їх собою Сергій, – вони ж ще малята.

– Та ти що, Сергію, такий боязкий! Давай, я це зроблю, – наполягав Геннадій.

– Зате ти, бачу, дуже сміливий, проти щенят з рушницею не боїшся. А ти зустрінься з одним з них через рік, тоді й покажеш свою хоробрість.

– Та не сперечайся ти з цим дурником, – втрутився в розмову третій. – Давай краще за вовчицею, бачиш, кров на траві. Добре її зачепили, далеко не піде. А ці без неї й самі загинуть.

Коли мисливці відійшли, Сергій присів біля тихих вовченят.

– Ну що мені з вами робити, хлопці?

Збившись у кучку, вони притихли, слухаючи звук, що виділявся від дивної істоти, яка видавала небезпечні, зовсім не лісові запахи. Раптом у Сергія холод пробіг по спині, і почуття небезпеки змусило його різко обернутися. З-за стовбура старої берези на нього стальним поглядом дивилася вовчиця. Ліве вухо у неї було відстрілене, і по голові стікала струйка крові, але, судячи з запечених плям на шерсті, уже не така сильна, як на початку.

Сергій встав, машинально піднявши рушницю. Вовчиця відступила назад, за стовбур дерева.

– Та ти, мати, розумна! – прошепотів він, трохи заспокоївшись. – Та й рана у тебе, бачу, пустякова… Ладно, ладно, забирай своє потомство та перепрятай надежніше.

Сергій опустив рушницю. Потім, відступаючи назад, став повільно, без різких рухів, відходити до окраїни лісу, не спускаючи погляду з хижака. Вовчиця знову вийшла з укриття і зробила кілька кроків уперед. Потім зупинилась і уважно спостерігала за віддаляючимсь людиною, ніби намагаючись його запам’ятати.

Було тихо. Завірюха закінчилася, лише рідкі сніжинки кружляли десь. Сергій лежав, втопившись у чийсь теплий вовняний бік, і теребив руками грубі косми волосся. Ще не прийшовши до себе повністю, усміхнувшись, подумав: “Вірний! Ти зі мною, Вірний”.

І тут свідомість, як ножем, полоснула страшна думка: “Я ж помер! А Вірного кілька років тому застрелив п’яний мисливець, прийнявши його за вовка”.

Але шерсть настійливо продовжувала лоскотати обличчя. Остаточно приходячи до себе, Сергій відкрив очі, підняв голову. І відразу застиг, не вірячи своїм очам. Він лежав поруч з вовком. Ні, не просто поруч, а в обіймах з ним. Він обережно оглянувся. Та не з одним вовком. Навколо нього, точніше, прикриваючи його, лежали припорошені снігом хижаки. Сергій боявся не те що пошевелитися, він боявся дихати.

– Це що ж, ви всю ніч мене гріли? – прийшла в голову безглузда думка.

Але тут же підступний внутрішній голосок прошипів:

– Як же! Тебе гріли! Тримай карман ширше. – Вони собі сніданок гріли.

Почувши, що людина прокинулася, звірі один за одним стали підніматися на ноги, струшуючи з себе сніг. Останньою піднялась одноуха вовчиця, яка лежала на його ногах. Вовки зібралися навколо неї, могутні, широколобі, скуласті – справжні господарі лісу.

– До речі, хлопці у тебе виросли, – пробормотів Сергій, дивлячись на них.

А вовчиця, спокійно поглянувши на нього, розвернулася і не поспішаючи побігла в бік далеко видніючих дерев. Вовки, вибудувавшись в ланцюжок, поспішили слідом за нею. Ошелешений чоловік проводжав їх поглядом, все ще боячись пошевелитися…

Нога! Дивно, нога вже так не боліла, і, до свого здивування, він, спробувавши встати, устояв. Потім докульгав до рушниці, взяв її і, спираючись на неї, зробив кілька кроків.

– Я можу йти! – радісно подумав він. – Якщо пояс з собачої шерсті лікує, то тулуп з вовчої – робить дива! – спробував пожартувати він.

Обережно ступаючи, вирушив у протилежну сторону від втікаючої зграї. “Треба йти. Йти, скільки вистачить сили. Напевно, нас уже шукають”.

Він не пам’ятав, скільки пройшов, але нарешті почув постріли, а потім і чиїсь крики. Крізь сльози, застилаючи очі, побачив тих, що поспішали до нього людей.

– Він тут! Він живий! – почув він крик, що переходив на плач. Це кричав його двоюрідний брат Матвій.

В ту ж секунду підлетівший Матвій з усього розмаху збив Сергія з ніг. І, опинившись зверху, безжально тріпав за плечі, вдавлюючи в замет, безпомічної брата, продовжуючи плакати від радості:

– Живий! Живий, чорте!

– Та вилазь з нього! – обурилися прибывші чоловіки. – Заб’єш же.

Сергія поставили на ноги. А Матвій, ніяк не бажаючи заспокоїтися, то обіймав його, то штрикав кулаками під ребра.

– Живий, брате, живий!

Сергій стояв, тупо усміхаючись, і не пізнавав свого брата. Зазвичай похмурий, стриманий, зайвого слова не скаже, а сльозу з нього і поготів не виб’єш. А тут радіє, як хлопчисько, періодично змазуючи сльози по щоках.

“Ось так живеш поруч із людиною, а до кінця і не знаєш, що вона собою являє…” – знову подумав Сергій.

– Живий, братуха, хоч ти живий! – продовжував радіти він.

– Що значить, хоч я живий? – ледве ворочаючи язиком, запитав Сергій.

Матвій, похмурнішаючи, нехотячи став говорити:

– Розумієш, годину тому в яру Геннадія знайшли. Упав туди, та, здається, шию скрутив, так, не прийшовши до свідомості, і помер. Всю ніч пролежав там, снігом засипаний, насилу знайшли.

Хтось із чоловіків тричі вистрілив у повітря, подаючи сигнал, і вдалині затарахтів мотор наближаючогося снігохода. Коли він під’їхав, Сергія, як дитину, підійняли на руки і поклали в кузов, щільно загорнувши в вовняний тулуп.

– На ось, випий живої водиці, – хапався невгамовний Матвій, наливаючи в склянку спирт.

– Вовки! – раптом крикнув хтось. На деякий час всі замовчали, дивлячись, як далеко, майже на лінії горизонту, темними точками віддалялася вовча зграя.

– Ну, Сергій! Ти щасливчик! – захоплено заговорив Матвій. – Пургу пережив так ще й вовкам не попався. Добре, що вони тебе не знайшли.

– Добре! – занурюючись у сон, промурмотів він – випитий спирт зробив свою справу, – ДОБРЕ, ЩО ЗНАЙШЛИ!

Сергій спав, загорнутий у теплий вовняний тулуп. Він не чув свисту зустрічного вітру, дзвінкого тріскотіння мотора, не відчував, як снігохід, підстрибуючи на снігах, штовхав його то в один, то в інший борт. Лише, усміхаючись уві сні, теребив жорстку вовняну шерсть і ледве чутно шепотів:

– Вірний, ти зі мною? … Вірний! …