Болісний та важкий шлях до останнього подиху мами

Умирала мама довго, важко і некрасиво… Лише очі… Чим ближче було неминуче, тим темнішими вони ставали. В самий переддень… вони були оксамитовими, непрозорими, невимовно мудрими та всевидючими… Або це просто шкіра на обличчі все більше зблідла?..

Якось наприкінці літа я привіз її з дачі і, оскільки було вже пізно, залишився у неї переночувати. Серед ночі, коли вона йшла до туалету, впала і зламала шийку стегна, як з’ясувалося потім. Для літніх людей це майже вирок.

Далі все відбулося досить швидко: швидка — травматологія — операція і десять днів у лікарні.

Коли ми їхали до лікарні, я чомусь згадав, як ночував у своєї виховательки з дитячого садочка Ганни Петрівни, коли хоронили тата, який потрапив під вантажівку на своєму старенькому мотоциклі на нічній трасі. Мамі було двадцять вісім, мені три, і вона не хотіла травмувати мене звісткою про смерть, тому відвела на час похорону з дому і сказала, що тато поїхав у відрядження… Заміж вона більше не вийшла, бо боялася, що новий чоловік не стане мені справжнім батьком.

Коли її виписали з лікарні, мені довелося залишити роботу, щоб доглядати за нею: доглядальницю ми б не потягнули, адже молодшому сину в цей час купували квартиру.

Я переселився на пмж у мамину однокімнатну квартиру, де по декілька разів на день змінював їй підгузки, мив її і годував. Вона не скаржилася. Ні на що. Терпіла. Лише ойкала по-дитячому, якщо я незручно її перевертав. Потім шепотіла: “Нічого — нічого, все, синку, добре…”

Я навіть не знав раніше, що такий гидливий і слабкий. Вночі, коли лягав на диван поруч з її ліжком, тихо плакав від розпачу. Напевно, було б красиво, якщо б я сказав, що це були сльози жалості до неї. Так, це правда, але лише частково, бо себе було шкода ще більше.

Сподіватися на чиюсь допомогу не можна було: обидва сини зайняті на роботі і своїми родинами, а дружина… Дружина сказала: “Ну, так адже це вона тобі — мама, а мені — просто чужа жінка…”

У той момент я, чомусь, згадав, як вперше привів свою Таню додому, щоб познайомити її з мамою. Та була дуже привітна весь вечір. Коли ж я, провівши наречену, повернувся і запитально подивився на маму, вона трохи знизала плечима і сказала: “Не знаю, але щось не так… Проте тебе, синку, це ні до чого не зобов’язує. Адже одружуєшся на ній ти, а не я”.

Все життя її стосунки з моєю дружиною були прекрасними.

Тепер же, як колись, дуже давно, ми з мамою знову були тільки вдвох, а вечорами, вже улягшись і загасивши світло, ще довго розмовляли. І вона розповідала мені про бабусю і дідуся, про те, як німці прийшли в їхнє село, а вона зі старшою сестрою ховалася за парканом і підглядала за чужими ситими людьми, які грали на губних гармошках і постійно сміялися над чимось.

Розповідала про батька, якого я майже не пам’ятав. А може, й справді не пам’ятав… Тінь якась у пам’яті залишилася. Велика, з колючими щоками і з противним запахом тютюну людина бере мене на руки і цілує, коли приходить з роботи, і повторює весь час: “Сину мій, син, син!..”

А потім мамі ставало все гірше й гірше, і нічні розмови наші з нею поступово зійшли нанівець. Мені все здавалося, що це тому, що я її погано, без смаку годую. Тому я став замовляти їжу з ресторану, яку привозили гарячою, старанно упакованою. Коли я запитував у мами, чи смачно, вона якось тьмяно і байдуже кивала і казала: “Ти у мене за цей час справжнім кухарем став”. До їжі ж ледь торкалася.

В останню ніч, яку мама провела вдома, вона чомусь згадала, як вперше з’явилися в нашому місті кулькові ручки, а я в цей час навчався в третьому класі і про них лише чув. Зате тато Лені Пономаренко їй таку ручку звідкись привіз. Вона була настільки чудовою, ця сама ручка, що я… Одним словом, ввечері я з захопленням мамі вдома цю ручку показав. Дізнавшись, як вона у мене з’явилася, моя мама мене вилаяла. Болючою. Ремінцем просто. А потім взяла мене та ручку, і ми (втрьох: мама, я і ручка!) пішли до Пономаренків, щоб повернути скарб його законним власникам.

Я ледь пам’ятав цей епізод, а мама почала просити у мене пробачення за те, що била і намагалася виправдовуватися переді мною, кажучи, що дуже боялася, що я не став би злодієм.

Я гладив її по щоці і чомусь згорав від сорому перед нею, хоч злочинцем і не став.

Коли вже під ранок їй стало зовсім зле, і її забирала швидка, вона на мить отямилася, випірнула з передсмертного забуття, взяла мене за руку і сказала: “Господи, як же ти тут… без мене… залишишся… Молодий ж зовсім… дурний…”

Мама не дожила півтора місяці до свого вісімдесят дев’ятого дня народження. Наступного дня після її смерті мені виповнилося шістдесят чотири…