Чарівна пані середнього віку обирає найкращу вирізку на ринку.

Ірина Миколаївна, красива, доглянута жінка років п’ятдесяти, йшла базаром, вибираючи вирізку. Слідом за нею, наче пришита, пленталась зовсім незнайома дівчина. Вона, на відміну від Ірини Миколаївни, була молода, навіть надто. Втім, у цій дівчині все було трошки “забагато”: занадто довгі вії, занадто яскравий, майже вульгарний макіяж, занадто коротка спідниця… Усе це діяло на чоловіків, що проходили повз, просто-таки вражаюче: у половини шиї оберталися слідом за дівчиною під неймовірним кутом, другій половині пощастило менше: вони йшли з дружинами, тому могли лише косити на чарівну фіфочку лівим оком, ризикуючи скоситися.

Дівчина кілька разів поривалась заговорити з Іриною Миколаївною, але кожного разу відступала. Нарешті наважилася:
– Ірино Миколаївно, мені потрібно з вами поговорити. Справа в тому, що ваш чоловік і я… словом, ми з ним зустрічаємося…
– Та що ви кажете! – ввічливо і трохи відсторонено здивувалася та, оглядаючи м’ясо на прилавку. – Як вас звуть? Ах, Лариса… Ларочка, ви в м’ясі розбираєтеся? Як гадаєте, це свіжа вирізка? Не можу зрозуміти, це яловичина чи телятина?…
– Вибачте, – розгубилася дівчина. – Мені здається, ви не зрозуміли або не почули…
– Мила моя, попри вік, у мене ні склерозу, ні глухоти. Ви – коханка мого чоловіка, і вам потрібно зі мною поговорити. Ну а я, зі свого боку, потреби у такій розмові не відчуваю. Ні, це все-таки не телятина, надто вже червоне… хоча… а ладно, зважте мені цей шматочок. Дякую, скільки з мене?

Розрахувавшись, вона побачила поруч із собою розгублену Ларису. Дівчина, виведена з рівноваги незвичним поведінкою суперниці, стояла, незграбно переминаючись з ноги на ногу. Ірина Миколаївна глянула на годинник:
– Ну гаразд. Я в будь-якому разі збиралася зайти в кафетерій, тут печуть чудові тістечка. якщо хочете, там і поговоримо.

Прихиливши свою каву, Ірина Миколаївна подивилася на Ларису:
– Так про що ви хотіли зі мною поговорити?
Відпустіть Миколу, він нещасливий з вами! – випалила дівчина явно заздалегідь підготовлену фразу. Ірина Миколаївна округлила очі і голосно розсміялася:
– Це що, Микола вас сюди відправив? Ах, ви самі вирішили! Я так і подумала… Ну от, мила моя, – вона мило посміхнулася, – Микола ніколи від мене не піде. Чому? Саме тому, що я його не тримаю. Не вірите? Переконайтеся. Але попереджаю вас, щойно ви спробуєте на нього тиснути, він одразу ж від вас утече, як не раз уже бувало.

– Т-то як це… – Лариса захлинулася кавою і насилу відкашлялася. – Як це “не раз бувало”!?

– Ларисо, дитино, ви ж, здається, розумна дівчина! Ви ж не думаєте, сподіваюся, що Микола жив зі мною тільки в очікуванні зустрічі з вами?

Лариса знітилася: вона думала саме так. Ірина Миколаївна продовжувала, зробивши вигляд, що нічого не помітила:
– Ви… дай Бог пам’ять… ні то третя, ні то четверта… або навіть п’ята так підходите до мене. Та не варто засмучуватися! Звичайно, він вам обіцяв золоті гори і говорив, що ви найкрасивіша, єдина, неповторна та багато іншого в тому ж дусі… Казав? Ну от бачите! Не вірте компліментам чоловіків, Ларисо. Насолоджуйтесь ними, отримуйте від них задоволення, але ніколи не вірте.

Лариса була зовсім пригнічена.
– Ірино Миколаївно, а як ви… Невже вам зовсім не прикро?

– Та як вам сказати… з одного боку, звичайно, прикро: зрада є зрада. А з іншого – десь навіть приємно усвідомлювати, що чоловік у мене ще ого-го! І плюс до цього я засвоїла одну істину: чоловіка треба тримати на досить довгому повідку, щоб він не почувався на прив’язі. До речі, ви зовсім даремно не їсте тістечко, – зауважила вона, з насолодою відкусуючи від кремової трубочки. Дієта, я права? Дарма, їй-богу, дарма. Ви позбавляєте себе такого задоволення! Вашій фігурі нічого не загрожує, а голодний блиск в очах жінки не прикрашає її, вірте досвіду. Ну, удачі я вам, звичайно, не бажаю, оскільки ні на йоту в неї не вірю, – вона піднялася, допивши каву. – Зустрічатися з вами я більше не бажаю, отже – прощавайте.

Микола Юрійович повертався додому, терзаючись недобрими передчуттями. Після істерики, влаштованої Ларисою, гарного прийому у дружини годі було й чекати. Він знову згадав море сліз і з досадою поморщився. Якби жінки здогадувались, наскільки виглядають гірше через сльози, вони б ніколи не плакали. При чоловіках. Червоні очі, потекла туш, опухлий ніс… б-р-р-р!

Підійшовши до дверей своєї квартири, Микола Юрійович глибоко вдихнув, подумки перехрестився і увійшов, прикриваючи на всяк випадок голову дипломаткою. Обережність виявилася зовсім не зайвою: блакитна чашка врізалася в одвірок поруч з його головою і розсипалася веселими бризками по всьому передпокої.

– Негідник! – кричала жінка, відправляючи предмет за предметом з кавового сервізу на шість персон у бік чоловіка. – Підлий! Розпусник! Старий козел!!! Хто два місяці тому присягався мені, що це востаннє? – Ірина Миколаївна сумлінно бушувала, але чутливе вухо чоловіка вловило в цій бурі нещиру нотку, ніби дружина лише виконувала (втім, дуже талановито) роль обуреної дружини. Дочекавшись певного затишшя, Микола Юрійович виглянув з-за свого “щита”. Дружина стояла з останньою чашкою в руці і трохи шкодувала, розглядаючи біло-блакитні уламки, що всіяли підлогу.

– Іринко, люба… – почав чоловік, просуваючись (не дуже, втім, різко) у бік дружини. – Ну клянуся, це був най-найостанній раз! Ну ти ж у мене розумниця, ти все розумієш! Сивина в бороду… Ну прости!

– Негідник! – Ірина метнула в чоловіка останню чашку, не влучила, але не витримала і розсміялася. – Ні, ти нестерпний! Старий ти кобель!

– Старий, та не дряхлий! – Микола вже сміливо обійняв дружину, цілуючи її в шию.

Ірина звільнилася. – Ні, Миколо, я серйозно кажу: припиняй! Або ти розберешся з сивиною в бороді сам, або доберуся до твоїх ребер і виб’ю всіх бісяків, які там осіли, – і вона виразно кивнула на стіну кухні, прикрашену набором декоративних качалок.

Зранку остаточно помирені подружжя збиралися на роботу. Те, що сталося напередодні, було для них своєрідною традицією, якимось чином, що дозволяє освіжити трохи зачерствілі почуття.

Ірина Миколаївна фарбувалася перед дзеркалом. Микола Юрійович чистив черевики. Він кілька разів поривався про щось запитати, але ніяк не наважився. Ірина прекрасно все бачила в дзеркалі:
– Ну, щось хотів запитати? Я ж бачу, як тебе розпирає. Про свою Ларочку, я права? Ні, личко я їй не чіпала, як Верочці, – вона усміхнулася, – а от фігуру… Тримаю парі, вона зараз солодке наминає без обмежень. Я, коли йшла, бачила як вона в тістечко вчепилася, наче тиждень не їла… Ну і звичайно, розтовстіє твоя Лара безобразно, у неї серйозна схильність до повноти. А мені доведеться позаплановий розвантажувальний день влаштувати, – вона перейшла на серйозний тон. – Правда, Миколо, припиняй! Мені набридло. Більше я терпіти не маю наміру.

– А що буде наступного разу? Сковорідки чи супові миски?

Ірина не підтримала його жартівливий тон і подивилася на нього більш ніж суворо:
– Ні те, ні інше. Око за око, зуб за зуб. Зрада за зраду…

– Іринко, не треба так жартувати, – Микола змінився в обличчі.

– Ніяких жартів. Я сказала – ти почув. Тобі погано тільки від однієї думки про це, уяви на хвильку, як мені?

Біля під’їзду подружжя розсталося цілком мирно, обмінявшись поцілунками, вони вирушили в різні боки, кожен до себе на роботу. Ірина Миколаївна на ходу витягла мобільник і, озирнувшись на всякий випадок, набрала номер:
– Дімочка? Це я.