Connect with us

З життя

Сукня свекрухи

Published

on

Вбрання свекрухи
Дарина відчула щось неладне, щойно переступила поріг ресторану.
Щось тут було не так — занадто безлюдно для п`ятничного вечора, занадто приглушене світло, занадто натягнута усмішка метрдотеля.
Тарас, втім, поводився, як завжди, тільки пальці, що стиснули її долоню, трохи тремтіли.
— Ваш столик, — метрдотель відсунув стілець, і Дарина завмерла на порозі маленької vip-кімнати.
Сотні свічок мерехтіли в напівсвітлі, відкидаючи химерні тіні на білосніжну скатертину.
У центрі столу височіла ваза з темно-бордовими трояндами — її улюбленими. Звідкись линула тиха музика.
— Тарасе, — видихнула Дарина, — що відбувається?
Замість відповіді він опустився на одне коліно. В його тремтячих пальцях блиснула обручка.
— Дарина Григорівна, — урочисто промовив він, — я довго думав, як зробити цей момент особливим.
А потім зрозумів — не важливо де і як.
Важливо тільки одне — чи згодна ти стати моєю дружиною?
Вона дивилася на його схвильоване обличчя, на вперту пасмо волосся на лобі, на сором’язливу усмішку — і відчувала, як серце наповнює невимовна ніжність.
— Так, — прошепотіла вона. — Звичайно, так!
Перстень ковзнув на палець. Дарина притулилася до Тараса, вдихаючи знайомий запах його одеколону, і подумала — ось воно, щастя. Просте і ясне, як сонячний день.
Але вже через тиждень їх безтурботність дала першу тріщину.
— Як це — самі? — обуренням промовила Надія Петрівна, нервово поправляючи ідеальну зачіску. — Ні, так не піде!
Весілля — справа серйозна, тут потрібен досвід, жіноча мудрість.
Ось, я вже подивилася чудовий ресторан…
— Мамо, — м’яко перебив її Тарас, — ми вдячні за допомогу, але хочемо все організувати самі.
— Самі? — Надія Петрівна сплеснула руками. — Та що ви розумієте!
Ось у Вероніки, моєї небоги…
Дарина мовчки спостерігала, як майбутня свекруха походжує по вітальні їхньої квартири.
Надія Петрівна говорила без упину — про традиції, про пристойність, про те, як важливо “не впасти в бруд обличчям перед людьми”.
При цьому вона раз у раз кидала швидкі, оцінювальні погляди на обстановку — немов прикидала, що тут потрібно переробити.
— Мамо, — знову спробував втрутитися Тарас, — ми вже вибрали ресторан. “Біла акація”, знаєш такий?
Надія Петрівна скривилася, наче від зубного болю.
— “Біла акація”? Той новоділ? Ні-ні, тільки “Ампір”! Там такі люстри, така сервіровка! І управляючий — мій старий знайомий…
— Мамо, — у голосі Тараса задзвенів метал, — ми платимо за весілля самі. І будемо святкувати там, де хочемо.
Надія Петрівна зупинилася на півслові. Стулити губи, підняла підборіддя:
— Що ж, воля ваша. Тільки не кажіть потім, що я не попереджала.
Вона пішла, залишивши по собі шлейф дорогих парфумів і відчуття надвигаючої грози.
— Пробач, — винувато усміхнувся Тарас, обіймаючи Дарину. — Вона трохи… захоплюється.
Дарина промовчала. Внутрішній голос нашіптував — це тільки початок.
Так і виявилося.
Наступні тижні перетворилися на нескінченну низку суперечок, натяків та завуальованих претензій.
Надія Петрівна примудрялася знайти недолік у всьому — від квіткових композицій до розстановки столів.
— Рожеві піони? — хитаючи головою, говорила вона. — У вересні?
Ні, тільки білі кали! І арку потрібна інша, більш урочиста.
А музиканти… Боже мій, ви справді хочете цю самодіяльність?
У мене є чудовий квартет з консерваторії…
Дарина трималася з останніх сил. Виручала тільки підтримка матері — спокійної, розсудливої Олени Сергіївни.
— Не бери в голову, — казала вона, коли дочка, змучена черговим раундом “весільних баталій”, приїжджала до неї поплакатись. — Ти наречена, тобі вирішувати.
А майбутній свекрусі просто не хочеться визнавати, що син виріс.
Але справжня буря вибухнула через торт.
— Ні, ви тільки погляньте! — Надія Петрівна трясла буклетом кондитерської. — Три яруси?
А де цукрові троянди? Де фігурки нареченого і нареченої?
— Мамо, — втомлено сказав Тарас, — ми хочемо простий, елегантний торт. Без помпезності.
— Простий? — у голосі Надії Петрівни задзвонили сльози. — Ти хочеш осоромити матір перед всім містом?
Щоб люди шепотілися — ось, мовляв, син головного архітектора, а торт як у їдальні!
Дарина не витримала:
— Надія Петрівна, давайте начистоту. Це наше весілля. Не ваше.
У кімнаті повисла дзвінка тиша.
Надія Петрівна зблідла, потім зашарілася, потім різко підвелася:
— Що ж, — промовила вона, — бачу, я тут зайва. Робіть, що хочете!
Вона вискочила з квартири, грюкнувши дверима так, що затремтіли шибки.
— Ну от, — зітхнув Тарас, — образилася.
Дарина промовчала. На душі було важко.
А через два дні вибухнув грім.
Забігши в весільний салон на останню примірку сукні, Дарина випадково почула розмову адміністратора з кимось по телефону:
— Так, Надія Петрівна, ваша сукня буде готова вчасно. Такий чудовий відтінок — світло-кремовий, майже як у нареченої…
У Дарини потемніло в очах. Вона вилетіла з салону, забувши про примірку, і тремтячими пальцями набрала номер матері.
— Мамо, — голос обірвався на ридання, — вона навмисне… хоче все зіпсувати… Купила сукню, як у нареченої…
— Тихо-тихо, — голос Олени Сергіївни прозвучав незвично твердо. — Не плач, дівчинко. Я все владнаю.
— Як? — всхлипнула Дарина.
— Просто довірся мені і не переживай ні про що.
У трубці щось клацнуло — дзвінок обірвався.
Дарина стояла посеред вулиці, відчуваючи, як всередині розростається відчай. До весілля залишалося три дні, а вона вже не була впевнена, що хоче цього святкування.
Весільний ранок почався з дощу. Дарина стояла біля вікна, дивлячись, як по склу стікають прозорі доріжки, і намагалася стримати зрадливу тремтіння в колінах.
За спиною метушилися візажист і перукар, але їхні голоси доносились, немов крізь вату.
— Дарина, не сіпайся, — причитав майстер з зачісок, втретє намагаючись закріпити неслухняне пасмо. — Отак, добре…
Дарина слухняно завмерла. У голові крутилася одна думка — яку сукню сьогодні одягне Надія Петрівна? Невже справді наважиться?
— Доню! — у кімнату влилася Олена Сергіївна. — Ну-ка, дай на тебе подивитися.
Дарина обернулася. Мати застигла на порозі, притиснувши долоні до щік:
— Господи, яка ж ти красуня!
— Мам, — Дарина спіймала її стривожений погляд, — ти щось… придумала?
Олена Сергіївна лише загадково усміхнулася:
— Не хвилюйся. Сьогодні твій день, і ніхто його не зіпсує.
У РАГСі Дарина майже не пам’ятала себе від хвилювання.
Все злилося в яскраву карусель — урочиста музика, строгий голос реєстратора, сяючі очі Тараса, спалахи фотокамер.
Перстень ніяк не хотів надягатися — пальці тремтіли, але нарешті ковзнув на місце.
— Оголошую вас чоловіком та дружиною!
Перший поцілунок у новому статусі вийшов розмитим — Дарина весь час відволікалася, шукаючи в натовпі гостей світло-кремову сукню.
Але Надії Петрівни ніде не було видно.
— Вона приїде відразу в ресторан, — прошепотів Тарас, вгадавши її думки. — Сказала, щось там із зачіскою…
Дарина лише кивнула. Всередині все звелося від передчуття.
У ресторані їх зустріли оплесками.
“Біла акація” перевершила всі очікування — білосніжні скатертини, кришталеві люстри, море квітів.
Дарина на мить навіть забула про свої тривоги — так гарно все вийшло.
Гості сідали, офіціанти снували між столами, розносячи шампанське.
Дарина, сидячи на чолі столу поруч із Тарасом, машинально відповідала на вітання і час від часу поглядала у вікно.
І ось — чорний “Мерседес” під’їхав до входу. Дарина вчепилася в руку чоловіка:
— Дивись…
З машини велично виплила Надія Петрівна. На ній справді була та сама сукня — світло-кремова, вишита стразами, майже невідрізна від весільної.
— От же… — промовив Тарас.
Але не встигла Надія Петрівна зробити й кількох кроків по залу ресторану, як звідки не візьмись з’явився молодий офіціант із підносом.
Він буквально налетів на неї, і темно-бордова рідина вилилась на бездоганне світле шовк.
— Ой, пробачте! — офіціант суєтився, розмазуючи плями серветкою. — Який ніяковий! Це вишневий соус… Господи! Як незручно!
Надія Петрівна застигла, як скам’яніла. На її обличчі відобразилася така гамма почуттів, що Дарина мимоволі відвернулася.
— Я… я зараз повернуся, — промовила свекруха.
Вона кинулася назад до машини. Дарина перевела погляд на Олену Сергіївну — та як ні в чому не бувало поправляла квіти у вазі.
Тільки у куточках губ причаїлася ледь помітна усмішка.
— Знаєш, — раптом сказав Тарас, — я навіть радий, що так сталося.
Дарина здивовано подивилася на чоловіка.
Він невесело всміхнувся:
— Я ж бачу, як вона себе поводить. Все командує, контролює. Навіть сьогодні не втрималася — вирішила затьмарити всіх.
— Тарасе…
— Ні, справді. — Він стиснув її пальці. — Я так втомився від цього. Від вічних спроб влазити в моє життя, все вирішувати за мене.
Дарина притулилася до його плеча.
За вікном мрячив дощ, але їй раптом стало дивовижно спокійно.
Надія Петрівна так і не повернулася на свято, але молодята танцювали, сміялися, приймали вітання і почували себе абсолютно щасливими.
А плаття свекрухи… що ж, іноді доля сама розставляє все на свої місця. Хай навіть і за допомогою вишневого соусу, офіціанта та матері нареченої.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

двадцять + одинадцять =

Також цікаво:

З життя3 години ago

Two Weeks a Cat Kept Visiting the Window—Staff Were Stunned When They Discovered the Reason

For two weeks, the cat kept appearing at the window. The staff couldnt believe it when they found out why....

З життя3 години ago

Nothing Terrible Happened in the End! Well, It Happens to the Best of Men – Got Carried Away and Couldn’t Stop in Time

“Vicky, really, nothing terrible has happened! Men do this sort of thingthey get carried away, can’t stop themselves in time....

З життя5 години ago

Well, in the end, nothing terrible happened! It’s just one of those things that happens to men – got carried away and couldn’t stop in time!

**Diary Entry 25th March** Nina kept pleading with me. “Emily, honestly, nothing truly awful happened! Men slip up sometimesgot carried...

З життя6 години ago

And what exactly are we doing here? Why are we barging into someone else’s house?

Long ago, in a quiet village near Bath, there lived a woman named Eleanor Whitmore. She stood in the doorway...

З життя7 години ago

What on Earth Are We Doing Here? Why Are We Breaking Into Someone Else’s House?

“Oh, what are we doing here? Why are we breaking into someone elses house?” “Its over, Emily. I want a...

З життя8 години ago

Terrifying Surprise Uncovered by Chance: My Four-Year-Old Sister Lucy’s Umbilical Hernia Required Immediate Surgery—She Refused to Go Without Dad, So We Waited for Him to Return from His Trip to Escort Her to the Operating Room.

A shocking discovery came about purely by chance. My four-year-old sister, Lucy, developed an umbilical hernia. The doctors said not...

З життя9 години ago

Early Spring

Early Spring Little Emily, a four-year-old girl, studied the “newcomer” who had recently appeared in their neighbourhood. He was a...

З життя10 години ago

A Terrifying Discovery by Pure Chance: My Four-Year-Old Sister Lucy Developed an Umbilical Hernia. Doctors Warned Us Not to Delay—The Sooner the Surgery, the Better. Lucy Refused to Go to the Hospital Without Dad, So We Waited for His Return from a Work Trip, and He Walked Her All the Way to the Operating Room.

The terrible truth came to light by pure chance. My four-year-old sister, Lucy, had developed an umbilical hernia. The doctors...