Таке теж трапляється

Буває і так

— Все, досить, натерпілась. Подам заяву на розлучення! — кричала сердитим голосом Петрівна.
— Та подавай, подавай, налякала. Може, я все життя тільки про це і мріяв, — затягуючи цигаркою, відмахнувся напівп’яний Семенович.
— І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду в суд і віддам особисто Валентині Іванівні.
І вони розлучилися.
Написали оголошення про обмін трикімнатної квартири.
Петрівна була на пенсії.
Семенович все ще працював і заробляв непогано.
На наступний день після розлучення він прийшов, як завжди, обідати додому.
І тільки вдома згадав, що ж вони ж розлучилися, а він для себе обіду, звичайно, не приготував.
— Дай поїсти-то, — по-свойськи сказав він.
— А хто ти такий, щоб тебе годувати? — з гордістю відповіла вона.
— Ну, хоча б старий знайомий.
— Ой, у мене, може, старих знайомих не один десяток. Так що ж, накажеш мене їх усіх годувати, таке чи що? Посмішив.
— Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?
— Заплатиш? — не очікувала такого повороту Петрівна. — А що, мені, може, все одно не з’їсти, краще тобі продам, ніж викидати за так. Тільки ціни будуть ресторанні. Я не гірше їх готую.
— Ресторанні, так ресторанні. Наливай, тільки швидше, а то час йде.
— А, що це ви мені ти кажете, громадянине?
— Та, годі, зовсім уже розійшлася, — сказав Семенович, швидко уплітаючи суп, який чомусь здався набагато смачнішим, ніж раніше, може, тому що заплатив за нього.
Так він і заходив щодня додому обідати та платив, як у ресторані. І йому було добре — не треба возитися з цими продуктами, каструлями.
І їй добре — все зайві гроші. А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох — яка різниця.
Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном і вдома вранці, і ввечері.
Добре, що гроші були…
Петрівну все далі захоплювала ідея домашнього ресторану.
Вона спеціально сходила в єдиний ресторан у їхньому невеличкому містечку. Подивилася, як оформлені столи, написане меню, як подають, у що одягнені офіціантки.
Загалом, запам’ятала все, що могла.
Одного разу Семенович прийшов додому і завмер біля дверей на кухню.
На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якась бамажка.
Він підійшов до столу, взяв бамажку і прочитав: “Меню”.
— Тьху ти, ну вигадала бабуся.
Однак прочитав його, і на останньому рядку погляд зупинився: горілка -100 грамів – 40 гривень.
— Що будемо їсти? — запитала Петрівна, увійшовши на кухню.
Семенович підняв очі і трохи остовпів, не впізнавши своєї дружини.
Нарядне плаття облягало звідкись узяту фігуру, поверх був надітий акуратний білий фартух, волосся зібране в “зачіску”.
А головне, обличчя її осявала усмішка.
— Мені, будь ласка, все найдорожче і, будь ласка, горілки 100 грамів, ні 200 грамів.
Але Петрівна довго не могла витримати своєї нової ролі.
— Ага! — зраділа вона, — значить, все-таки не кинув, а я вже подумала: невже одумався, дай, думаю, перевірю.
— Перевірю. Ось ти! Знову за своє — починаєш заводитися. А я, може бути, з тобою на брудершафт хотів.
— Ой, стала б я з тобою на брудершафт пити. Більше мені нічого немає.
А самій чомусь стало трохи шкода Семеновича.
Якось раз Семенович прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав.
Петрівна захворіла.
Увечері вона говорить:
— Хоч би натер спину.
— За гроші, будь ласка.
— О, кат. Ладно заплачу. На, помаж.
— А що це ви мене “ти” називаєте, громадянко?
— Смієшся?
Так вони і жили.
По оголошенню про обмін квартири ніхто не звертався.
Вечорами вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах.
Одного разу довгим зимовим вечором вони сиділи та грали в карти.
Семенович каже:
— Послухайте, Петрівна, а що це ви все одна та одна?
— А вам, Семенович, не нудно — все один та один?
— Так, нудувато трохи.
— Так і мені, вроді, як теж трохи нудно.
— Слухай, Петрівна, а виходь ти за мене заміж.
— А що, треба подумати, — кокетливо відповіла вона…