Як так сталося? П’ять сімей, а дитина в дитячому будинку!

Як же так сталося? П’ять родин, а дитина в дитячому будинку! – здивувалася Ганна

Сьогодні Ганна змогла раніше звільнитися з роботи – ввечері було заплановано багато справ: у сина завтра контрольна з математики, вона пообіцяла йому допомогти, у Арінки післязавтра в дитсадку ранок, а костюм маленької чарівниці ще не готовий. Ну і вечерю для всієї родини ніхто не відміняв.

Ганна витягла з багажника два пакети з продуктами і попрямувала до свого під’їзду. Останній марш-кидок на п’ятий поверх (ліфт вже третій день не працює) – і вона вдома.

Поставивши пакети на килимок біля дверей, Ганна почала шукати в сумці ключі. Вона вже сто разів обіцяла собі, що буде класти їх у бокову кишеню, але знову кинула їх у глибини сумки. Ну, ось! Нарешті ключі в руках! Ганна відкрила двері, нахилилася, щоб підняти пакети, і вже крокнула до квартири, як раптом їй здалося, що на сходовій клітці, ліворуч, щось не так.

Вона обернулася і побачила, що двері сусідньої квартири майже на чверть відчинені. Тут жила Єлизавета Петрівна. Хоч їй і було вже за сімдесят, але вона була в здоровому глузді й твердій пам’яті і двері зачиняти не забувала.

Ганна трохи більше відчинила двері й обережно зазирнула до квартири. У коридорі було пусто, а в дверях, що вели до кімнати, виднілися ноги у в’язаних шкарпетках і клітчастих домашніх капцях.

Ганна швидко перетнула коридор і нахилилася над господинею квартири, що лежала на підлозі. Єлизавета Петрівна була жива, але непритомна. Ганна це зрозуміла, хоча ніяких знань у галузі медицини у неї не було. Поруч на підлозі лежав телефон з великими кнопками – такі купують літні й короткозорі люди. Складається враження, що Єлизаветі Петрівні повідомили по телефону погану новину, і вона впала там, де стояла.

Вийнявши з кишені куртки свій телефон, Ганна викликала швидку допомогу.

Медики відразу зайнялися Єлизаветою Петрівною, а фельдшерка попросила Ганну знайти документи сусідки.

– Самотні літні люди зазвичай кладуть документи десь поряд, – сказала дівчина.

І дійсно, Ганна знайшла прозору пластикову папку в першій же шухляді, яку висунула – в тумбочці біля ліжка. Там був паспорт, поліс, картка з поліклініки і листок у клітинку, на якому були записані імена та номери телефонів. Ганна сфотографувала листок і знову поклала його в папку, яку передала медикам.

Єлизавету Петрівну відвезли до лікарні, а Ганна, нарешті, потрапила додому.

Вже ввечері, коли всі справи були перероблені, вона згадала про листок з телефонами і вирішила зателефонувати. Першим був записаний номер телефону Каті – поруч було написано: дочка. Ганна пам’ятала цю невисоку приємну жінку – вона з чоловіком доволі часто навідувала Єлизавету Петрівну. До речі, востаннє Ганна бачила їх на тому тижні.

Але Катя трубку не взяла. Тоді Ганна набрала наступний номер. Кілька гудків, і якась жінка відповіла:

– Так, слухаю вас.

– Вибачте, що вас турбую, – сказала Ганна, – але я сусідка Єлизавети Петрівни. Її сьогодні ввечері на швидкій відвезли до шостої лікарні. Я зателефонувала її дочці, але вона не взяла трубку.

– Немає більше Каті, і чоловіка її – Віктора – теж немає. Сьогодні вдень обидва загинули в ДТП, – відповіла жінка. А племінник узяв і повідомив Лізі про це телефоном. Але сказав, що вона йому відповіла і розмова закінчилася.

– Розмова закінчилася і відразу впала, – сказала Ганна. – Зателефонуйте тепер щодо неї до шостої лікарні.

Передавши таким чином відомості про сусідку її родичам, Ганна все-таки відчувала якесь занепокоєння і через кілька днів вирішила навідати хвору.

Єлизавета Петрівна лежала у просторій палаті на чотирьох, зайняті були лише два ліжка.

Побачивши Ганну, сусідка почала її дякувати і за те, що швидку викликала, і за те, що родичам повідомила.

– Лежу тут, як колода, лікарі кажуть, що ще тижні два не випустять і що потім за мною хтось доглядати має. А хто за мною догляне? Катю і Вітю без мене поховали. А що буде з Настею, досі невідомо.

– А хто така Настя? – запитала Ганна.

– Онука моя, дочка Каті і Віктора. Їй тринадцять, за один день залишилася без батьків.

– А родичі якісь є?

– Родичів повно, тільки от бажаючих взяти дівчинку немає. Є старший брат – Костя, але він сам на першому курсі у військовому училищі вчиться. Йому вісімнадцять – який з нього опікун? Я просила племінницю дізнатися, чи можна мені взяти Настю, але сказали, що за такого здоров’я внучку мені не віддадуть.

– Єлизавета Петрівна, ви не засмучуйтеся, відпочивайте. Ваші родичі щось придумають з Настею. Не віддадуть же вони її у притулок. Дівчинка вже доросла, які з нею клопоти! – заспокоїла сусідку Ганна.

У лікарні Єлизавета Петрівна пролежала цілий місяць. Одного разу Ганна, виглянувши у вікно, побачила, що сусідку привіз додому якийсь чоловік.

– Це мій племінник – Михайло, – сказала Єлизавета Петрівна, коли Ганна ввечері зайшла дізнатися, яке її здоров’я. – Здоров’я нормально, як лікар сказав – всі хвороби за віком. А ось на душі у мене неспокійно і погано! Віддали Настю в дитячий будинок. Ніхто з родичів не захотів узяти її до себе. А їй там складно – вона дівчинка домашня. Звісно, Настя не тиха, зуміє за себе постояти, але як же так сталося, що їй у тринадцять років довелося з таким зраденством зіткнутися!

– Невже ніхто дівчинку не пошкодував? – здивувалася Ганна.

– Ні. Катя-то у нас з чоловіком одна була, але у моїх сестер по дві – у однієї дві дочки, у другої – дочка і син. Виходить – три двоюрідних тітки і дядько. А у Віті – взагалі рідна сестра. І вона відмовилася – сказала, що своїх троє.

– Як же так вийшло? П’ять родин, а дитина в дитячому будинку!

– Я з Настею вже два рази по телефону розмовляла, – сказала Єлизавета Петрівна. – Вона не скаржиться. А я думаю, що вона просто мене засмучувати не хоче.

– Послухайте, давайте так – ви зараз трохи зміцнієте, і ми з’їздимо навідати Настю. Я чула, що в дитячих будинках родичам дозволяють дітей навідувати й навіть забирати на свята і канікули. Треба буде тільки заздалегідь зателефонувати директору і все дізнатися, – запропонувала Ганна.

Кілька разів Єлизавета Петрівна і Ганна їздили в дитячий будинок, щоб побачитися з Настею, а через два місяці, оформивши потрібні документи, бабуся змогла забирати внучку на канікули.

Коли Настя була вже в дев’ятому класі, вони всі разом вирішували питання про те, куди дівчинці піти вчитися далі. Настя дуже хотіла вступити до медичного коледжу.

Проблема була з житлом. У Насті й її брата була квартира, але Костя повинен був їхати служити туди, куди його направлять після закінчення училища, а одній Насті жити там поки не можна було – їй ще не було вісімнадцяти. Йти в гуртожиток і знову жити з чужими людьми теж не хотілося.

Тоді Ганна запропонувала Єлизаветі Петрівні, що вона і її чоловік оформлять опікунство над Настею до того часу, поки їй не виповниться вісімнадцять років:

– Нам Настя за ці три роки як рідна стала. Мій чоловік згоден, діти взагалі раді. Та і вам поряд з внучкою спокійніше буде.

Так і зробили. Поки зібрали документи, Настя дев’ятий клас закінчила і в коледж вступила.

Тепер двері двох сусідніх квартир зачинялися тільки на ніч, і всі свята вони відзначали однією великою сім’єю.

А численні родичі тільки один раз з’явилися: двоюрідна тітка попросила дозволу пожити в квартирі Кості і Насті:

– У вас трьохкімнатна все одно пустує, а так би наша Христина з чоловіком у ній пожила. Вам що – шкода?

– Шкода, – відповіла Єлизавета Петрівна. – По-перше, там Костя під час канікул живе, а по-друге, в квартиру Настя через два роки переїде.

Ось така історія. Хтось може запитати, про що вона. Про життя і про людей – хороших і не дуже хороших.