Загадковий нічний дзвінок: голос доньки на іншому кінці.

Телефон задзвонив пізно ввечері. Я підняла слухавку і почула голос доньки.

– Мамо, це я, Кіра. У мене біда! Чоловік мене вигнав. Завтра вранці я приїду до вас із татом і буду жити вдома.

– Слухай, Кіро, у тебе більше немає батьків і більше немає рідного дому.

– Що? – перебила мене донька, – Що ти сказала? Як так, немає дому. Я ж ваша єдина донька. Я маю право на цю квартиру! – істерично кричала в слухавку Кіра.

– А от так, – спокійно відповіла я, – Немає у тебе квартири. Ми подарували її Лізі, тепер вона тут господиня, а ти не наша дочка. Більше сюди не телефонуй! Ти втратила все! – ефектно завершила я наш діалог. Після всього, що Кіра вчинила, я мала повне право сказати ці слова доньці.

Стоячи біля вікна, я раптом згадала, що наша історія також почалася з телефонного дзвінка.

Цей злощасний дзвінок пролунав рано-вранці. Я підскочила з ліжка і кинулася до стаціонарного телефону.

– Я слухаю!

З іншого боку проводу пробився приглушений схлип.

– Алло, алло, я вас слухаю. Хто це?

– Маша, це я, Нюра.

– Нюрко, чого ти мене лякаєш? Ти бачила, котра година?

– Так, бачила. Маша, сьогодні я лягаю в лікарню, у мене буде операція і мені страшно за доньку. Дуже прошу вас, тебе і Колю, не залишайте Лізу, вона ще дуже маленька. Не здавайте її в дитячий дім.

Моя сестра Анна завжди була ексцентричною людиною, з багатою уявою і нестандартними вчинками. Але сьогодні це перейшло всі межі.

Я неспокійно крутила слухавку, розуміючи, що сталося щось серйозне, що я ще не можу усвідомити. Мені стало страшно.

– Нюро, чому не повідомила раніше, чому зараз? Що з тобою? Куди вас кладуть?

Аня хворіла кілька років, але не надавала цьому великого значення. Останній місяць болі посилилися, вона дуже схудла і осунулась. Діагноз був невтішний. Терміново потрібна була операція. Жінка ніяк не наважувалася сказати про це сестрі. Та і так її постійно виручала, забезпечувала грошима і була їй замість матері. А тут вона знову навішує їй на плечі свої проблеми і малолітню доньку.

– Маша, вихід операції не гарантують, будь ласка, не залишайте Лізу.

Ми через годину вже були в лікарні, операція ще не почалася, але побачити Аню ми вже не могли. В коридорі сиділа, зібгавшись у комочок, маленька Ліза. Я підійшла і обняла її.

– Мамі будуть робити боляче? – зі сльозами на очах запитала дівчинка.

– Ні, мама нічого не відчує, вона буде спати.

Через чотири години вийшов лікар і повідомив, що моя молодша сестра померла.

Ми забрали Лізу і приїхали додому. Я зайшла до кімнати доньки і попередила, що у Лізи померла мама і дівчинка буде жити з нею одній кімнаті. Кіра злісно подивилася на мене і промовчала.

Через десять днів вона викинула речі Лізи з кімнати і заборонила їй туди приходити. Розмова з донькою була важкою, вона наполягала на своєму, і заявила, що кожен раз буде викидати речі Лізи, якщо ту поселять у неї.

Щоб не влаштовувати війну, ми віддали племінниці свою кімнату, а самі переїхали жити до зали. Ліза залишилася сиротою. Від Анни ми так і не дізналися, хто батько дівчинки. Тепер її доля залежала тільки від нас. Тому ми ніколи не робили різниці між Кірою і Лізою. Вони обидві були для нас доньками.

Минув час. Кіра закінчила інститут і вийшла заміж. Чоловік її був людиною заможною і старший за Кіру. Ні те, ні інше її не турбувало. Вона швидко зібрала речі і переїхала жити до Віталія.

Через місяць повідомила про весілля.

– Мамо, тільки я дуже прошу, щоб ця ваша улюблениця Ліза на весілля не приїжджала. Бачити її не хочу.

– Кіра, так не можна, Ліза в будь-якому випадку твоя сестра і не запросити її – значить образити нас.

– Її на моєму весіллі не буде! – категорично заявила Кіра.

– В такому випадку ми з татом теж не приїдемо.

– От і добре! Домовилися.

Я розплакалася, але потім зібралася з думками і повідомила про своє рішення поїхати в Карпати в якийсь будинок відпочинку.

– А як же весілля Кіри? – здивовано запитав чоловік.

– Ніяк, нас туди не запросили.

– Лізо, допоможи мені знайти будинок відпочинку.

– Ми їдемо відпочивати? – запитала Ліза.

– Так, доню, ми можемо собі це дозволити.

– Ура! – радісно кричала племінниця, кружляючи по кімнаті.

Ми залишилися втрьох. Ліза закінчувала школу і мала вступати до інституту. Вона блискуче впоралася з цим і стала студенткою Архітектурного інституту. Її мати Анна була прекрасною художницею і досить відомою в своїх колах. Ліза пішла по її стопах.

– Або по стопах свого батька, – говорив мій чоловік Микола, підозрюючи одну відому в місті особу, що він і є батьком Лізи.

Я на це не звертала уваги. Ліза була нашою донькою.

Через рік ми відзначали повноліття Лізи і саме в цей день моєму чоловікові стало погано. Він сильно зблід і втратив свідомість. Викликали швидку і Миколу відвезли до лікарні.

Лікар повідомив нам, що стан серйозний. Мій чоловік був хворим і лише одні ліки можуть йому допомогти. Медики можуть замовити ці ліки, і їх доставлять протягом трьох днів. От тільки проблема в тому, що ці ліки коштують нечуваних грошей. Ми були у відчаї.

Зателефонувала Кірі, знаючи, що її чоловік заможний і може нам позичити гроші.

Слухавку підняла Кіра. Я розповіла їй про нашу біду.

– Кіро, доброго дня, рідна. Я дзвоню тобі, бо твій тато хворий і дуже потребує одного імпортного препарату, вартість якого навіть важко вимовити. Я хотіла б позичити у вас цю суму.

Тривале мовчання Кіри мене занепокоїло. Як тільки я хотіла повторити своє запитання, вона відповіла:

– Гаразд, мамо, я поговорю з Віталіком і вам передзвоню.

Дзвінка довелося чекати довго. Кіра передзвонила лише через годину.

– Мамо, ти розумієш, тут така справа. Загалом, Пупсик вирішив подарувати мені класну тачку, машину супер, він давно мені її обіцяв. І я не можу знехтувати умовою, яку він мені поставив. Або він купує мені машину, або ми віддаємо гроші вам.

– Кіро, доню, ми вам гроші віддамо, ти не переживай.

– Мамо, не говори нісенітницю, ну коли ви віддасте? З чайною ложкою, так, чи що? Тобто цю машину мені не бачити, як своїх вух.

– Ти чуєш, що ти кажеш, Кіро? Твій тато може померти. Він потребує твоєї допомоги.

– Я нічим не можу допомогти. Візьміть кредит у кінці кінців. На нас світ клином не зійшовся.

Слухавка випала з моїх рук. А сама я була готова впасти в непритомність.

– Тітко Машо, що з вами? – дівчина підскочила до мене і втримала, щоб я не впала. Я ридала на весь голос.

– Послухайте мене, тітко Машо, давайте продамо мамину квартиру. Я все одно не зможу в ній жити, там навіть п’ять хвилин важко перебувати. Не відмовляйте, головне, щоб дядько Коля був живий. Ми виставимо її нижче ринкової вартості, і ви зможете отримати завдаток, який передасте лікарям.

– Доню моя, ми не вправі так чинити, адже це твоя квартира. Що сказала б твоя мати, знаючи, що я скористалася твоєю добротою?

– Тітко Машо, ви ж розумна жінка. Хіба зараз час обговорювати, що сказала б моя мати? Дядько Коля в небезпеці, його життя під загрозою. Ось що головне. І зараз треба приймати рішення швидко і мудро, – схвильовано говорила Ліза.

Я обійняла племінницю і не знала, як її дякувати. Так, я розуміла, що це єдиний шанс врятувати Миколу.

Ми виставили квартиру на продаж того ж дня, і вона продалася швидко і за досить пристойну суму.

Покупець дав завдаток, поки оформлювалися документи, ми сплатили необхідні ліки.

Їх доставили через два дні. Ліки допомогли. Наша Ліза врятувала життя Миколі. Буквально через місяць Микола повністю одужав. Нашому щастю не було меж.

Після того, як Микола поправився, ми прийняли рішення переписати квартиру на Лізу. Пішли до нотаріуса і той переоформив документи на племінницю. Дівчина була нам дуже вдячна. Залишок грошей поклали на депозит.

Ми жили разом, радіючи життю, як раптом пролунав нічний дзвінок.

Це була Кіра, яка повідомила нас, що повертається додому. Віталій її покинув і вигнав з дому.

Я відповіла відмовою.

– У нас є тільки одна донька – Ліза, – відповіла я їй і поклала слухавку.

Через пару років Єлизавета вийшла заміж. Стас був фермером. У нього був великий дім в селі. Господарство його було успішним і приносило чималий дохід. Він міркував відкрити ще консервний завод.

Донька запрошувала нас переїхати до неї жити, але ми вирішили, що краще буде, якщо ми просто навідуватимемо їх пару разів на тиждень.

Нас завжди чекала наша красива й охайна кімната. Микола і Стас подружилися. Часто ходили на риболовлю. Микола, чим міг, допомагав йому у облаштуванні господарства. Ліза зробила проект маленького консервного заводу. Усі ми жили, душа в душу, великою дружньою родиною, хоч і не завжди разом. Про доньку Кіру згадували лише в день її весілля. Саме в цей день ми з Миколою їздили в Карпати, саме туди, куди ми поїхали багато років тому. Путівки нам купувала Ліза. Вона інколи супроводжувала нас.

Я кожен раз в цей день думала про те, як я могла виховати доньку-егоїстку, яка наші життя ставила нижче елітного автомобіля. А Ліза, сирота, котра втратила так рано матір, цінувала нас понад усе, готова була віддати все, що в неї є заради нашого щастя.