З життя
Тато, зустрічай: моя майбутня дружина і твоя невістка
— Тату, познайомся, це моя майбутня дружина, і твоя невістка, Варвара! — сяяв від щастя Борис.
— Хто?! — з подивом запитав професор, доктор наук Роман Васильович. — Якщо це жарт, то не дуже вдалий!
Чоловік з огидою дивився на нігті на грубих пальцях “невістки”. Йому здавалося, що ця дівчина не знала, що таке вода і мило. Як інакше пояснити бруд, який в’ївся під нігтями?
“Боже мій! Як добре, що моя Ларочка не дожила до такого сорому! Адже ми старалися прищепити цьому неробі найкращі манери,” — промайнуло у голові.
— Це не жарт! — рішуче вигукнув Борис. — Варвара залишиться у нас, а через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш брати участь у весіллі сина, то обійдуся без тебе!
— Добридень! — усміхнулася Варя і господарськи пройшла на кухню. — Це пиріжки, малинове варення, сушені гриби…, — дівчина перераховувала продукти, які діставала з добряче потертої торби.
Роман Васильович схопився за серце, побачивши, як Варя зіпсувала білосніжну скатертину ручної вишивки пролившимся варенням.
— Борисе! Опам’ятайся! Якщо ти це робиш мені на зло, то не варто… Це надто жорстоко! З якого села ти привів цю невігласку? Я не дозволю їй жити у своєму домі! — відчайдушно кричав професор.
— Я люблю Варю. І моя дружина має право жити на моїй житловій площі! — зі знущанням усміхнувся юнак.
Роман Васильович зрозумів, що син просто насміхається з нього. Не став сперечатися далі, чоловік мовчки пішов до своєї кімнати.
З недавніх пір стосунки з сином дуже змінилися. Після смерті матері Борис став неконтрольованим. Хлопець кинув університет, грубіянив батькові, вів безтурботний розгульний спосіб життя.
Роман Васильович сподівався, що син зміниться. Стане, як раніше, розсудливим і добрим. Але з кожним днем Борис віддалявся від нього. Ось і сьогодні привів у дім цю селючку. Адже розумів, що батько ніколи не схвалить його вибір, тому й привів невідомо кого…
Невдовзі Борис з Варварою одружилися. Роман Васильович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати небажану невістку. Він сердився через те, що місце Ларочки, чудової господині дому, дружини і матері, зайняла ця неосвічена дівчина, яка двох слів зв’язати не вміла.
Варвара ніби не помічала поганого ставлення свекра до своєї персони, і намагалася в усьому йому догодити, але робила тільки гірше. Чоловік не бачив у ній жодної хорошої якості, лише через те, що дівчина була неосвічена і з поганими манерами…
Борис, нагулявшись у зразкового чоловіка, знову почав пити і гуляти. Батько часто чув сварки молодих, і тільки радів цьому, сподіваючись, що Варвара піде назавжди з його дому.
— Роман Васильович! — якось забігла невістка в сльозах. — Борис хоче розлучитися, більше того, вигонить мене на вулицю, а я чекаю на дитину!
— По-перше, чому ж на вулицю? Ти ж не бездомна… Їдь туди, звідки приїхала. А те, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Вибач, але я не стану втручатися в ваші стосунки, — сказав чоловік, радіючи в душі, що нарешті позбудеться нав’язливої невістки.
Варя заплакала у відчаї, і пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першого погляду, чому Борис пограв з нею, як з цуценям, і викинув на вулицю. Ну і що, що вона з села? Адже у неї теж є душа і почуття…
***
Минуло вісім років… Роман Васильович жив у будинку для літніх людей. Похилого чоловіка останні роки дуже підкосили. Звісно, цим одразу ж скористався Борис, швидко влаштувавши батька, аби позбавити себе зайвих клопотів.
Старий змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє довге життя він зміг тисячам людей прищепити такі якості, як любов, повага і турбота. Йому досі приходять листи вдячності від колишніх учнів… А от рідного сина виховати людиною не зміг…
— Ромо, до тебе гості приїхали, — сказав сусід по кімнаті, повернувшись з прогулянки.
— Хто? Борис? — вирвалося у старого, хоча в душі розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, вже дуже ненавидів він батька…
— Не знаю. Мені чергова крикнула, щоб я покликав тебе. Чого ж ти сидиш? Біжи скоріше! — усміхнувся сусід.
Роман взяв тростину і не поспішаючи вийшов з маленької, задушливої кімнатки. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її, і відразу впізнав, хоча минуло багато часу з їхньої останньої зустрічі.
— Здрастуй, Варваро! — промовив чомусь тихо, опустивши голову. Напевно досі відчував свою провину перед тією дівчиною, щирою і простою, за яку не захотів заступитися тоді, вісім років тому…
— Роман Васильович?! — здивувалася рум’яна жінка. — Ви так змінилися… Хворієте?
— Є трохи…, — сумно усміхнувся він. — Як ти тут? Звідки дізналася, де я?
— Борис розповів. Ви ж знаєте, він ні в яку не хоче спілкуватися з сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся… Ваня ж не винен, що ви не визнаєте його. Дитині не вистачає спілкування з родичами. Ми ж одні з ним залишилися…, — сказала жінка тремтячим голосом. — Вибачте, напевно я дарма все це затіяла.
— Зачекай! — попросив старий. — Який він вже, Ванічка? Пам’ятаю, останнього разу ти надіслала фото, де йому всього три роки було.
— Він тут, біля входу. Покликати? — нерішуче запитала Варя.
— Звісно, дочко, клич! — зрадів Роман Васильович.
У хол увійшов рудий хлопчик, повний зменшений копія Бориса. Ванічка невпевнено підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.
— Вітаю, сину! Який же ти вже великий…, — заплакав старий, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, що прилягав до території будинку для літніх людей. Варя розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано померла її мати, і молодій жінці довелося самій піднімати на ноги сина і господарство.
— Прости, Варенько! Я дуже винен перед тобою. Хоча й вважав себе все життя розумною, освіченою людиною, але тільки нещодавно зрозумів, що людей потрібно цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, — сказав старий.
— Роман Васильович! У нас до вас пропозиція, — усміхнулася Варя, нервово запинаючись. — Поїхали до нас! Ви самотні, і ми з сином самі… А так хочеться, щоб поруч була рідна людина.
— Діду, поїхали! Будемо разом на рибалку ходити, в ліс по гриби… У нас дуже гарно в селі, і місця в домі багато! — попросив Ваня, не відпускаючи руку дідуся.
— Поїхали! — усміхнувся Роман Васильович. — Я багато втратив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Борису. Тим більше, я ніколи не був у селі. Сподіваюся, мені сподобається!
— Звісно, сподобається! — засміявся Ванюшка.
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never be able to trust anyone again,” Andrew said, turning an empty espresso cup between his fingers. His voice broke and trembled so convincingly that Ksenia instinctively leaned closer. “You know, when you’ve been betrayed, it’s like losing a part of yourself. She left a scar I’ll never get over. I truly believed I wouldn’t survive it…” Andrew sighed heavily and talked for a long time—about the wife who never appreciated him, about the pain that wouldn’t let go, about how terrified he was to start over. Every word settled in Ksenia’s heart like a warm pebble, and she already imagined she’d be the woman to restore his faith in love. Together, they would heal his wounds. He’d finally see that real happiness was possible—with her. It wasn’t until their second date, between dessert and coffee, that Andrew mentioned Maxim… “I have a son, by the way. He’s seven. He lives with his mother, but spends every weekend with me. The court decided that.” “That’s wonderful!” Ksenia gave a bright smile. “Children are such a blessing.” She pictured Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, cozy evenings watching TV. The boy would need a woman’s care, a mother’s warmth. She would be his second mum—not to replace the real one, of course, but to be someone close, someone he could rely on… “You’re really sure you don’t mind?” Andrew looked at her with an odd smirk that Ksenia mistook for distrust. “Most women run for the hills when they hear I have a child.” “I’m not most women,” she replied proudly. …The first weekend with Maxim was a proper celebration. Ksenia made blueberry pancakes—his favourite, as Andrew had warned her. She patiently sat with a maths textbook, making problems easy to understand, washed his dinosaur T-shirt, ironed his school uniform, made sure he was in bed by nine. “You should take a break,” she told Andrew one day, noticing how he sprawled out on the sofa with the remote in his hand. “I’ve got this.” Andrew nodded—gratefully, so she thought at the time. Now she realised it was the nod of a man accepting what was rightfully his. …Months became years. Ksenia worked as a manager in a logistics company—out at eight in the morning, back at seven at night. The pay was pretty decent, as far as London went. Enough for two. But there were three of them. “They’ve delayed the project again,” Andrew would announce as if reporting a natural disaster. “The client bailed. But there’s a big contract just round the corner, I promise.” The big contract hovered on the horizon for a year and a half. Sometimes it seemed closer, sometimes it drifted away, but it never actually arrived. The bills, on the other hand, showed up right on cue. Rent. Electricity. Internet. Groceries. Child maintenance for Marina. New trainers for Max. School fees. Ksenia paid the lot without complaint. She saved on lunches, brought in tubs of pasta, refused to take a taxi even in the pouring rain. She hadn’t splashed out on a manicure for over a year—did her own nails, trying not to think about how she used to afford pampering at the salon. In three years Andrew gave her flowers exactly three times. She remembered each bunch—cheap, slightly withered supermarket roses from the corner stall, the thorns already broken off. Probably a discount… The first bouquet came as an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second—after a row when her friend visited with no warning. The third was brought home after he missed her birthday because he stayed out with his mates (or simply forgot…) “Andrew, I don’t need expensive presents,” she tried to keep her voice gentle, choosing every word. “But sometimes, I’d just like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face twisted instantly. “Money, it’s always about money with you, isn’t it? Presents, presents. Does love mean anything to you? All I’ve been through, and you complain?” “I didn’t mean—” “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like mud. “After everything I’ve done for you, you still find something to whinge about.” Ksenia fell silent. She always did—it was just easier that way. Easier to live, easier to breathe, easier to pretend everything was fine. Strangely, Andrew always managed to find money for nights out with friends. Pubs, watching the football, café meetups every Thursday. He’d come home tipsy and cheerful, reeking of sweat and cigarettes, falling onto the bed without noticing Ksenia was still awake. She told herself: this is just how things are. Love means sacrifice. Love means patience. He’ll change. Of course he’ll change. I just have to wait a bit longer, love him a bit harder, give him all the support he needs—he’s been through so much… …Any talk of a wedding was like walking through a minefield. “We’re happy as we are—why do we need a piece of paper?” Andrew would shrug off the subject as if batting away a fly. “After what happened with Marina, I need time.” “Three years, Andrew. Three years is a long time.” “You’re putting pressure on me! It’s always the same with you.” He’d storm out of the room and end the conversation. Ksenia really wanted children. Her own, flesh and blood. She was twenty-eight, and her biological clock seemed to tick louder every month. But Andrew wasn’t up for being a father again—he already had a son, and, in his mind, that was plenty. …That Saturday she only asked for one day. Just one single day. “The girls have invited me round. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as if she’d just announced plans to run off to another continent. “And Max?” “You’re his dad. You can spend the day with your son.” “So now you’re abandoning us? On a Saturday? When I was planning to have a break?” Ksenia blinked. Then blinked again. In three years she had never left them alone. Not once. She cooked, cleaned, helped with schoolwork, did the washing, ironing—all while holding down a full-time job. “I just want to see my friends. For a few hours… And he’s your son, Andrew. Surely you can spend one day with him without me?” “You should love my son as you love me!” Andrew suddenly roared. “You’re living in my flat, eating my food, and now you’re showing your true colours?!” His flat. His food. Ksenia was the one paying the rent. Ksenia bought the food from her wages. For three years she’d supported a man who shouted at her for wanting a day with her friends. She looked at Andrew—at his twisted face, the vein bulging on his forehead, clenched fists—and for the first time, truly saw him. Not the tragic victim of fate, not some lost soul in need of saving, but a grown man who was a master at exploiting someone else’s kindness. To him, Ksenia wasn’t a beloved partner or a future wife—just a financial backer and unpaid housekeeper. Nothing more. When Andrew left to drop Max off with Marina, Ksenia pulled out a travel bag. Her hands moved calmly, confidently—no shaking, no doubt. Passport. Phone. Charger. A couple of T-shirts. Jeans. The rest she could buy later. The rest didn’t matter. She didn’t bother leaving a note. What was the point of explaining things to someone who never really saw her anyway? The door closed quietly behind her. No drama. The phone calls started within the hour. First one, then another, then a deluge—an incessant ringing that made the phone vibrate in her hand. “Ksenia, where are you?! What’s going on?! I come home and you’re not here! How dare you? Where’s dinner? Am I supposed to go hungry? What’s all this nonsense?” She listened to his voice—angry, demanding, full of self-righteous outrage—and was amazed. Even now, when she’d left, Andrew only thought about himself. His inconvenience. Who would cook for him now? Not a single “sorry.” Not one “are you okay?” Just “how dare you.” Ksenia blocked his number. Then she found his profile in her chat app—blocked it. Social media—blocked. Every avenue he could use to reach her, she built a wall. Three years. Three years of living with a man who didn’t love her. Who used her kindness like it was disposable. Who convinced her that sacrificing herself was what love was all about. But love isn’t like that. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t turn a living, breathing person into the hired help. Ksenia walked through the London evening—and, for the first time in ages, breathing came easy. She vowed to herself: never again would she confuse love with self-sacrifice. Never again would she rescue those who only trade on pity. Always, from now on, she would choose herself. Only herself.
I honestly thought after my divorce Id never trust anyone again, Alex was turning his empty espresso cup in his...
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I first met my wife at a mutual friends...
What You Really Need is a Housekeeper, Not a Wife
You really need a housekeeper, not a wife Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie stormed into the kitchen, brandishing...
The Little Grey Mouse Is Happier Than You: How Olga Found Lasting Love and Quiet Happiness While Her Friends Chased Glamour and Lost It All
Emily, come on, you cant be serious, Sarah looked me up and down, eyeing my old cotton dress like it...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Dinner, So I Asked Them Both to Leave
Where did you put the napkins? I told you to get out the silver ones, they go far better with...
I’m 45 and I’ve Stopped Hosting Guests at Home: Why I Now Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Own Comfort Over Entertaining, Even if It Means Declining Impolite Visitors Who Never Reciprocate
I’m 45 now, and honestly, I don’t let people come round to my house anymore. You know how some people...
Drifts of Destiny
Drifts of Fate Matthew, a thirty-five-year-old solicitor, can’t stand New Year’s Eve. For him, its less celebration and more endurance...
“We’ll Be Staying at Yours for a While Because We Can’t Afford Our Own Flat!” — My Friend Told Me. At 65, I Live an Active Life, Exploring New Places and Meeting Fascinating People, but an Unexpected Visit From an Old Friend and Her Entire Family Turned Into a Nightmare That Ended Our Friendship Forever
“We’ll be staying at yours for a bit, as we can’t afford a place of our own!” my friend told...