Несподівана родина

Моя родина

— Мамо, чому ти ховаєш цей лист?
— Це з села, від діда, — відмахнулася вона рукою і взялася за підготовку вечері.
— А у нас є дідусь? Ти казала, що з твоєї сторони нікого не лишилося.

Мама на мить перестала нарізати овочі, а потім продовжила з подвоєною швидкістю.
— Ну, є…і що з того? Багато років тому я поїхала з дому, тоді я була не потрібна, а зараз повинна кидати все і мчати йому на допомогу.
Вона заплакала, а я не знала, що сказати. У нашій родині не заведено було говорити про її рідних, я лише знала, що мама приїхала у місто після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, потім з’явилася я, а батько нас залишив ще до мого народження.

Мама таїла образу на своїх родичів. А мені і запитати не було в кого, що ж сталося тоді, багато років тому.
Ввечері, коли мама заснула, я тихенько взяла листа з її кімнати і прочитала. Почерк був красивий, дрібний, явно не старої і хворої людини. Писали, що дідусь зовсім зляг, йому необхідний хороший догляд та дорогі ліки. Вони просили у мами, якщо може, забути минулі образи і свою гордість, бо йшлося про життя людини.

Підпису не було. Я подивилася на адресу. Це село було недалеко від нашого міста, у подруги є дача за кілька кілометрів від нього. У мене побігла морозива по шкірі…я часто їздила до неї в гості, а поруч жив мій дідусь, ну як же так, чому мама так з нами вчинила…
Наступного дня я, як зазвичай, зранку зібралася в університет, але додала до речей ще гроші і сумку з запасним одягом та вирушила на автобусний вокзал.

Вийшовши з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, свіже як сльоза сільське повітря, йти довелося недовго, старий похилений будиночок стояв за кілька метрів від зупинки. Відкривши хвіртку, я увійшла у двір.
— Ви до кого? — почула я чийсь голос, дивлюся, під яблунею сиділа жінка років сорок, перебираючи свіжозібрані гриби.
— Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.
— А, значить Шурина донька, — усміхнулася вона, — ну, привіт! Заходь у дім, я чай поставлю, дідусь після обіду заснув. Йому трохи покращало.
У будинку було затишно і пахло пирогами. Поки жінка клопочеться біля плити, я змогла її трохи роздивитися. Дивно, як вона була схожа на маму, такий самий косий погляд світлих очей, чорне, як смоль, волосся, навіть інтонація в мові була подібна. Від жінки я перевела очі на портрет на стіні, це була стара вицвіла фотографія, де були зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одна на одну.

Впіймавши мій погляд, жінка сказала:
— Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона.
— Дуже приємно. Чому я про вас ніколи не чула? Мама наполягала, що у нас немає жодних рідних.
Вона зітхнула, сіла за стіл, і розлила чай по чашках.
— Твоя мати ображена на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама постійно зі мною у лікарні була, батько, ясна річ, працював без відпочинку, щоб утримувати нас і платити за лікування. Шура жила спочатку з бабусею, а потім батько часто залишав її у сусідів. Зрозуміло, що практично вся увага батьків діставалася мені. З дитинства вона вбила собі в голову, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все наче й налагодилося. Отримавши атестат, Шура поїхала в місто, більше ми її не бачили…

Вона зітхнула і додала.
— Пий чай, ти з дороги голодна, мої діти скоро прибіжать, все зметуть. У мене двоє діток — Аленушка й Льоня, одна піднімаю, вони давно запитували чи є у нас родина, будуть раді…
Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом і сестрою. Всі були дуже раді мені, я нарешті зрозуміла, що таке, коли говорять про велику і дружню родину, яка зібралася за одним столом. Я залишилася в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Мама кілька разів дзвонила і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити дідуся, а тітка фізично не встигала працювати і доглядати за ним.
— Ось вийдеш з бюджету, хто твоє навчання платитиме? — кричала у трубку мама, — я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які нічого для нас не зробили.

— Мам, про що ти? Ти ж навіть адресу не казала останні п’ятнадцять років…чужі, рідні…Він в першу чергу мій дід. А минулі події давно забуті…Йому потрібна опіка, турбота. Раз ти не їдеш, з ним залишуся я. До речі, у тебе прекрасна сестра і племінники. Даремно ти так, мамо…
Вона кидала трубку, злилася, знову набирала, але наші розмови ні до чого не призводили.
Через тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене був випускний курс, але моє серце було не на місті.
Зароблені гроші за розклейку оголошень і кілька годин репетиторства на тиждень я відправляла в село. Але це, звісно, були жалюгідні копійки…

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона примудрилася навіть заховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на свята, замість поїздки в село.
Так пролетів рік, у метушні, турботах і постійних сварках і скандалах.
Отримавши диплом, я зібрала речі і поїхала.
Тітка подбала про мене влаштуватися в школу, життя пішло своїм ходом. Дідусь вже встає на ноги і робить невеликі прогулянки по саду, він був дуже радий мені. Але очі залишалися сумними, він чекав на доньку…

Вересень наповнив моє життя метушнею та приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що щодня бігла на роботу як на свято. А тут краєм ока почала помічати, що мені симпатизує наш вчитель історії, також недавній випускник міського вишу, і що його також у село занесло, думалося мені, зазвичай, всі в місто рвуться. А тут…

— Анюта, не зневажай звертати увагу на Олексія, — іноді шепотіла тітка, — хлопець хороший, руки у нього з правильного місця ростуть, вон який дім побудував. А те, що в місті не залишився, так бабуся у нього тут, сам він сирота, от і живуть разом.
Невдовзі Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став частим гостем у нашому домі, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас.
Весілля було призначене на кінець квітня, я заздалегідь повідомила маму про це листом. Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде поруч…

Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою і двома моїми подругами метушилися на кухні, готуючись до майбутнього свята, у двері тихо постукали…
Я побігла відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.
— Я…я зовсім ненадовго, ось приїхала тебе привітати…
Я запросила її увійти, але вона не наважувалась зробити й кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь.
Він обняв доньку, вони ще довго стояли, витираючи сльози одне одному. Дідусь щось казав мамі напівшепотом, а вона плакала…

Вже багато років я живу в селі, у мене велика і дружня родина, підростають діти, я й досі веду уроки в початкових класах, а найголовніше, нарешті, я знайшла рідних людей, яких колись мати вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…