Коли доньці виповнився місяць, до нас прилетіла бабуся, щоб побачити правнучку.

Коли нашій донечці виповнився місяць, до нас прилетіла – за декілька тисяч кілометрів – моя бабуся, щоб глянути на правнучку. І ось якось вдень дитинка почала сильно плакати, годували-колисали – але нічого не допомагало. У цей момент на сцену вийшов справжній майстер. Бабуся міцніше вхопила дитя і почала заколисувати, енергійно, вгору-вниз, і співати пісню, ту саму, яку я пам’ятаю з дитинства, власного твору, а може, ще й своєї мами: «Ти моя ріднесенька, ти моя лапочка, ой, люлі, ой, люлі, мою дитинку колиши» – і так багато разів з варіаціями. Кожен звук, кожну інтонацію я пам’ятаю і зараз. Ми на той час уже, звісно, втомилися від нічних пробуджень та всього звичного клопоту з новонародженою, постійно хотілося спати. І ось донька почала затихати – думаю, ляжу й я трішки, хоч трохи подрімати. А бабуся все співає.

Через п’ять хвилин прийшов чоловік, теж ліг поруч і моментально заснув. Потім з’явився син, йому було майже десять, і взагалі-то він вдень ніколи не спав. Але тут він рішуче заліз між нами – і затих. Протистояти цьому «ой, люлі, ой, люлі…» було неможливо.

Усі спали до вечора, виспалися до глибини душі. Це одне з найщасливіших спогадів у моєму житті, як ми спимо всі разом, а над нами бабусиний голос, якому так солодко піддатися, довіритися повністю і відчувати спокій і захищеність кожною клітинкою.