Щасливий збіг обставин

Несподівана Зустріч

У Наталки був пес, чоловік і сусід Іван Кравець. Ввечері Наталка гуляла з собакою, а сусід Іван просто виходив на прогулянку. Вони ходили навколо будинку і розмовляли.

– Ви виглядаєте втомленим, Іване, – турботливо говорила Наталка. – Як квітка без води. Все тому, що ви ще не одружені. І вчора ви були не одружені, і сьогодні… Боюся, що завтра теж побачу вас самотнім.

– Точно побачите! – втомлено хитав головою сусід, думаючи про своє. – Може, я б і запросив до себе жінку, але щось підходящої нагоди не трапляється.

– Все чекаєте на диво! – відповідала Наталка, не перестаючи тримати поводок. – Але так, дорогий, і до старості дочекатися можна. А в мене є чудова далека родичка, яка зовсім не заміжня…

– Забудьте про чудову родичку, – говорив Іван на межі відчаю. – Не сумніваюся у прекрасних якостях вашої родички, але щастя не можна притягти за вуха!

Вони йшли вдруге навколо будинку. Собака була задоволена, сусід похмурий, а Наталці було весело від їхньої розмови.

– Чому ви не проявляєте ініціативу, Іване? – питала вона. – Чому вас не влаштовують стандартні методи: «побачив – познайомився – закохався»?

– Бо багатовіковий досвід підтверджує: найбільші події стаються випадково! – сперечався начитаний сусід. – Згадайте історію. Колумб випадково відкрив Америку. Хімік Пленкетт випадково винайшов тефлон. Рентген випадково відкрив випромінювання…

– …а Іван Васильович Кравець випадково одружився? – сміялася Наталка. – Браво! Ви стали б гідним поповненням цього списку.

– Одружитися з першою-ліпшою дівчиною, лише б заповнити порожнечу в паспорті – багато розуму не треба, – бурчав упертий сусід. – Але це не моє покликання. Найголовніше – це випадок!

– Дихайте, Іване! – відповідала Наталка. – Глибше дихайте, поки на вулиці. Шкода дивитися на вас. Блідий, з червоними очима… Ось мій чоловік одружений на мені – і тому рум’яний та веселий.

Сусід слухняно дихав. З вікон будинку падало світло, і під ногами в них тремтіли жовті і рожеві квадрати, вбираючи відтінки штор.

– Добре гуляємо! А ось моя родичка… – знову натякала Наталка.

– Ніяких родичок! – махав руками Іван. – Викиньте її з голови! Я точно знаю: якщо мене змусять з кимось знайомитися – нічого не вийде. Не буде випадковості, не буде ефекту несподіванки. І в мені нічого не здригнеться. І я не скажу про себе: «от пощастило так пощастило»!

– Моя родичка посперечалася б з вами, – говорила Наталка. – Але залишимо її в спокої, раз ви так просите. Дихайте, Іване, дихайте.

– Ви смієтеся над «щасливими випадковостями», а самі? – продовжував Іван. – Згадайте себе, ви ж теж не шукали чоловіка, правда? І він вас не шукав. Але ви несподівано зустрілися, полюбили один одного і одружилися. Так?

Іван влучав у точку, Наталці нічого було відповісти.

– Так, ми з Євгеном випадково зустрілися, – зізнавалася вона, перебираючи поводок. – Навіть безглуздо якось. Я вам розповідала? Мені було двадцять років, і я пішла на міський каток…

– Дайте вгадаю! – перебив сусід. – Майбутній чоловік теж прийшов на каток, де ви і зіштовхнулися? Можливо, не роз’їхалися на льоду і полетіли кубарем. А після цього подружилися?

– На жаль, дорогий аналітику, було інакше! – сказала Наталка. – Я пішла на каток, а мій майбутній чоловік на нього не пішов…

– Дивно, – зауважив Іван. – Де ж ви його тоді зустріли?

– Уже після катка, – пояснила Наталка. – Спізнившись на автобус, я йшла пішки з ковзанами через плече. Скорочуючи шлях дворами, послизнулася біля машини Євгена. З розмаху впала на тротуар, відбила сідницю і завила, а ковзани відлетіли йому під колесо.

Іван клацнув пальцями – картина складалася як по нотах.

– Бачите, скільки випадкових і щасливих обставин зійшлося! – тріумфував він. – Адже ви могли в той день зовсім не піти на каток, так?

– І не хотіла йти, – визнала Наталка. – Але посварилася з попереднім хлопцем, вечір був зіпсований, і я захотіла розвіятися на самоті.

– От! – тріумфував Іван. – Безліч випадкових факторів. Ви могли не посваритися з хлопцем. Могли не піти на каток. Могли не пропустити автобус, і вам не довелося б йти пішки… Врешті-решт, ви могли не впасти, а спокійно пройти повз незнайомого Євгена і зникнути в темряві…

– Ви маєте рацію, – сказала Наталка. – Але вийшло так, як вийшло. Я приземлилася на задні частини, і завила, ковзани відлетіли, а Євген…

– …кинувся на допомогу з криком: “З вами все гаразд?” – здогадався Іван.

– Ні. Він підійшов і сказав: “Дівчино, це не ви щойно ковзани відкинули?” І я йому сказала: “Не смішно, дурню!” А він відповів: “Сама така!” – і в результаті ми прокинулися в одному ліжку.

Більшого Івану Кравцю не було потрібно. Шлюб Наталки та Євгена наочно доводив перевагу грайливої випадковості над нудною цілеспрямованістю.

– Доля сама зводить разом тих, кого вважає за потрібне! – сказав Іван. – Ви ж знаєте, сусідко, я розробляю власну формулу знайомств із жінками.

– І для цього знову половину ночі провели за комп’ютером? – докоряла Наталка. – Тому й блідий, як заготовка для вареників. Я б ще зрозуміла, якби ви шукали в мережі дівчат, але у вас інші цілі.

– Знайомства в інтернеті? – Іван зневажливо хмикнув. – Чистісіньке дитинство. Якось побачив там дівчину з приємною зовнішністю. Її обличчя здалося мені виконаним ніжності і таємниці, а в усмішці вбачалася нерозділена печаль.

– Як романтично! – похвалила Наталка. – Якби я не була заміжньою, сама б упала до ваших ніг разом із собакою. Але я не можу. Зате моя далека кузина…

– Ніяких кузин! – відрізав Іван. – Отже, побачивши прекрасну дівчину в інтернеті, я написав їй: “Це було на морі, де ажурна піна, де міський екіпаж рідко зустрічається…”

– І що вона?

– Цей ангел відповів мені в дусі Онєгінської Тетяни: “Ти чьо, дурень зовсім чи що?” І я зрозумів, що це не те.

Наталка сміялася разом із собакою, яка музично підвивала господині.

– У мене математичний склад розуму! – Іван наставницьки підняв палець. – Сидячи ночами за роботою, я обчислюю ймовірність випадкової зустрічі з жінкою, яку полюблю. Успіхи поки що скромні, але одного дня це станеться. Несподівана зустріч, несподіваний казус, несподіваний початок чогось великого…

– Щиро бажаю вам якнайшвидше зустріти цю щасливу випадковість! – сказала Наталка.

І вони розійшлися. Наталка – годувати дітей, собаку та чоловіка, а Іван – напружувати мізки та вираховувати формулу випадкової любові.

***

Сьогодні ввечері Іван теж вийшов подихати свіжим повітрям. Наталки з собакою біля під’їзду не було, зате повз нього проїжджала дівчина на велосипеді. Загледівшись, вона потрапила колесом у яму і з вереском упала прямо під ноги Івану.

Може, Іван і був занудою, але черствим сухарем ніколи не був. Він одразу кинувся на допомогу велосипедистці. У дівчини були волошкові очі, золотисте волосся і стрункі ноги.

– Обережно! – сказав Іван, допомагаючи їй піднятися. – Навіщо ви падаєте на твердий тротуар? Так і велосипед недовго зламати…

– Я випадково, – скривилася волошкоока дівчина, тримаючись за коліно. – Я взагалі не хотіла їхати через цей двір! Не стійте пнем, підставте мені плече! Ах, як паморочиться в голові… Будемо знайомі: Аріадна!

Іван доглядав постраждалу дівчину на лавці, потім чинив їй велосипед. Судячи з усього, Іван був надзвичайно радий упалій перед ним незнайомці. Вона вдало впліталася у теорію випадкових зустрічей.

Наталка з-під фіранки спостерігала за ними. Вона знала, що кузина Аріадна порвала дві спідниці і нажила п’ять синців, поки навчилася красиво і вчасно падати з велосипеда…