Зрада

Зрада
– Гаразд, Ленусю, я побіг! – Павло махнув рукою, – Гроші мамі перекину, не хвилюйся.
Двері за чоловіком зачинилися, Олена втомлено сіла на табурет і раптом розплакалася.

– Мамо, що сталося? – на кухню зайшов син, – Що трапилося?
– Та нічого, – Олені було соромно за свою слабкість, – Нічого, сину, просто настрій поганий. І за дітьми скучила.
Були канікули, і діти, син Владислав і донька Христина, гостювали у бабусі.
– Ні, – впевнено заявив Дмитро, – через поганий настрій так гірко не плачуть, а з дітьми ти кожного дня по телефону спілкуєшся. Я вже не маленький, мамо, дещо розумію.

Олена подивилася на шістнадцятирічного сина, вищого за неї, і несподівано вимовила вголос те, в чому боялася зізнатися навіть собі:
– Мені здається, тато скоро нас покине, – і на німе запитання сина пояснила, – Він мені зраджує. Майже пів року…
Дмитро не знав, як реагувати. Він думав, що маму хтось образив, на роботі чи на вулиці, або вона посварилася з кимось із подруг. А тут таке! І як таке міг тато?! У хлопця почала закипати злість, і мати одразу це помітила:
– Дмитрику, не треба. Так буває у дорослих, сам потім зрозумієш. Тато у нас хороший, але ж серцю не прикажеш.

Олена говорила, але сама не вірила в свої слова. Їй хотілося кричати, топати ногами і бити посуд, але замість цього вона вмовляла старшого сина пробачити і зрозуміти батька! Але хлопець стиснув кулаки:
– Хай тоді йде, ми без нього проживемо! Навіщо нам вдома зрадник?
– Сину, кажеш, що вже не маленький, а ведеш себе як дитина. Будь-яка людина має право на помилки, хіба ні? От і твій тато теж, зрозуміє, що це просто захоплення, а головне для нього – ми, його родина…
– Мамо, – “дорослий” Дмитро раптом заплакав, – Чому він так? Я ж тепер не зможу його поважати, як раніше!

– Нічого, все налагодиться, сину, – Олена погладила сина по руці, – Ти тільки дітям не кажи.
– Ти теж, – Дмитро витер сльози, – Ти теж їм не кажи, що я плакав. А то їхня віра в сильного і всемогутнього старшого брата похитнеться.
Олена поглянула на годинник:
– А ти хіба не запізнюєшся на тренування?
Дмитро підскочив:
– Запізнююся! Чорт!
Залишившись одна, Олена задумалася. У розмові із сином вона могла міркувати тверезо, але наодинці з собою образа захльостувала, сльози починали душити:
– Ну як? Як він міг зрадити все, що у нас було?

Коли вони познайомилися, Павло був досить легковажним, навколо нього завжди кишіла юрба дівчат, він називав їх «пташками». Коли вона, Олена, сказала залицяльнику, що не має наміру ставати черговою пташкою, Павло серйозно відповів:
– Чому «черговою»? Однією-єдиною, на все життя.
І все ж повірила, дурепа, повісила вуха. І всі ці 17 років, що прожили разом, вірила, думала, як пощастило! А він?! Незважаючи на трьох дітей, на все разом пережите, на всі дні «радості й горя», він все-таки зрадив.

Все почалося півроку тому. Хоча, можливо, і раніше, тільки вона не помічала? Але ні, навряд чи… Півроку тому їх запросили на весілля, одружувався Сашко, улюблений племінник чоловіка. Олена піти не змогла, але чоловіка відпустила, бо ж не можна було пропустити – обов’язково треба йти. Той для виду відмовлявся, але, по-перше, сестра образиться, по-друге, зайві питання у рідних з’являться… Олена потім переглядала фотознімки з весілля, розміщені молодятами в мережі, і на них одна дівчина досить відвертого вигляду постійно притискалась до Павла! Вже тоді її щось вразило, вона навіть пожартувала щодо дівчини, але чоловік розсіяно відповів:
– Що? Хто? А! Це подружка нареченої, здається. Та я й не помітив, не знаю, чому вона весь час поруч, ну їй-Богу, Ленусю! А ти що, ревнуєш? – Павло тоді вдоволено усміхнувся, – Ревнуєш! Та вона навіть не в моєму смаку!

Тоді вона чоловікові повірила, дівчина дійсно не була в Павловому смаку, вона ж знала! Але через тиждень почалися якісь дивні дзвінки, мовчання у слухавку. Олена поділилася з чоловіком:
– Уявляєш, дзвонять, мовчать, зітхають. Ось і у Дмитрика з’явилися «пташки»!
Після цієї скарги дзвінки припинилися, але Олена не пов’язала цей факт із розмовою з чоловіком, це спало їй на думку значно пізніше – тоді, коли Павло, любитель джинсів і светрів, раптом почав носити костюм, сорочку і краватку, та ще й користуватися сучасним парфумом, а не одеколоном «Чоловічий», до якого прив’язання дісталося від батька. І одночасно з цим почалися постійні затримки на роботі… Коли Олена запитала, в чому справа, чоловік без тіні сумніву заявив:
– У нас, Ленусю, стратегічно важливий проект! Не знаю, на скільки це затягнеться, але зате потім! – Павло мрійливо закотив очі, – Потім у нас буде все, і у відпустку полетимо, куди захочеш, і шубу тобі купимо, ту, що ти хотіла, а Дмитрику – гіроскутер або, може, навіть квадроцикл. Ви потерпіть, добре?

З того дня Павло не тільки став затримуватися на роботі, але іноді й пропадати у вихідні. Тільки зберуться сім’єю на природу, як дзвінок і – винуватий погляд:
– Ленусю, на роботу викликають. Термін підтискає, от і…
Олені хотілося знайти ту дівицю з весільних фотографій, відтаскати за волосся, подряпати обличчя, але, щоб такого спокуси не виникло, вона навіть не стала намагатися встановити її ім’я і координати.
Півроку такого життя зробили з Олени майже неврастенічку. На людях і при дітях вона ще намагалася триматися, але, залишившись одна, могла дозволити собі слабкість. Сьогодні, після розмови зі старшим сином, Олена наважилася:
– Поговорю. Треба щось робити, не вистачало ще, щоб Дмитро зненавидів батька!
Чоловік її випередив. Павло зателефонував і запросив до ресторану:
– Ленусю, треба поговорити. Бажано, щоб діти не чули.
Олена гірко усміхнулася: не хоче скандалу, знає, що на людях вона собі цього не дозволить.

Спочатку вона вирішила йти в звичайному одязі, до чого наряджатися? Потім подумала, а не з’явитися чи в такому вигляді, ніби вона тільки що з дачних грядок? Хай чоловікові стане соромно! Але за півтора години до виходу різко змінила рішення:
– Я повинна бути красива, як ніколи! Хай бачить, що втрачає!
У таксі водій уважно дивився на жінку в дзеркало. Коли вона вже розплатилася, несподівано сказав:
– Така красуня, і така сумна! Не журись, побачиш, все буде добре!
Несподіваний комплімент трохи підняв настрій, і Олена увійшла до ресторану з усмішкою на губах. У Павла в руках була троянда, і це здивувало: якщо він хоче сказати, що йде, навіщо квіти? Або це символ – квітка на могилу їхньої любові? Олена навіть усміхнулася, які ж дивні думки, зовсім не в її дусі, лізуть у голову?

Вечеряли, розмовляючи на різні незначні теми. У Олени всередині стискалася якась невидима пружина, готова будь-якої миті вистрілити. Нарешті вона не витримала:
– Павло, ти сказав, що нам треба поговорити…
Він кивнув:
– Ти права. Взагалі, Ленусю, справа така, – він помовчав, ніби збираючись із духом, – Слухай, я тут подумав… Ти ж не будеш проти, якщо ми не полетимо відпочивати, не купимо шубу і квадроцикл?
Пружина була готова вистрілити, але Павло продовжив:
– Нам сьогодні грошей виплатили майже вдвічі більше, це з премією. І я подумав, Дмитру вже 16, вже скоро зовсім самостійним стане. Давай ми на ці гроші купимо йому квартиру? Я дізнавався, якщо вкластися в новобудову, то якраз до 18-річчя буде подарунок. Як думаєш, так?
– Я все розумію, Павле, – почала було Олена, але раптом схаменулася, – Що? Квартира? Яка квартира?!
– Ти що, нічого не чула? І взагалі, ти останні місяці така розсіяна стала. Що відбувається, Ленусю?

Потім Павло кричав. У ресторані ще стримався, але як тільки вийшли, дав волю почуттям:
– Ти збожеволіла?! Яка коханка, які зради?! Я ж усе пояснив, важливий проект, буду затримуватися! Ти жодного слова проти не сказала, я ще всім хвалився, яка в мене дружина розуміюча! А ця “розуміюча” нагородила чорт знає що!
Вони йшли додому пішки, Олена слухала обуреного чоловіка і блаженно усміхалася. Усі його докори і лайки звучали зараз райською музикою. Підійшовши до будинку, Павло нарешті заспокоївся. Біля під’їзду він зупинився і сказав:
– Я ж сказав колись, що знайшов свою єдину. Я хоч раз в житті тебе обманув?!
… У Дмитра день не задався, ранкові зізнання матері вибили його із колії. Спочатку він запізнився на тренування, отримав догану від тренера, на самому тренуванні його добряче відлупцювали, адже хлопець не міг чинити опір. До того ж посварився з приятелем через дрібницю, а потім брів до пізна по місту в пошуках неприємностей. Йому хотілося, щоб до нього хтось причепився або наскочив, і він міг би відвести душу, випустити накопичену злість. Напасти першим він не міг, совість не дозволяла. Але так і не зустрівши жодного хулігана, попрямував додому, і там, біля під’їзду, побачив пару, яка цілувалася. Пальто матері він впізнав одразу, і його буквально обпекло: звинувачувала батька у зраді, а сама! Стиснувши кулаки, він зробив крок…

– О, синку, – Павло трохи збентежено усміхнувся, – А ми тут…
… Добре, коли все добре закінчується, правда?