Зрада

Зрада

– Ну все, Ленусю, я побіг! – Пашко помахав рукою, – Гроші мамі я перекину, не хвилюйся.

Двері за чоловіком зачинились, Лена втомлено сіла на стілець і раптом розплакалась.

– Мамо, що з тобою? – на кухню увійшов син, – Що сталося?

– Нічого, – Лені було соромно за свою слабкість, – Нічого, синочку, просто настрій поганий. І за дітьми скучила.

Були канікули і діти, син Владік і дочка Христинка гостювали у бабусі.

– Ні, – впевнено заявив Дімка, – через поганий настрій так гірко не плачуть, а з дітьми ти щодня по телефону спілкуєшся. Я вже не малий, мамо, щось розумію.

Лена подивилася на шістнадцятирічного сина, вищого за неї, і несподівано промовила вголос те, в чому боялася зізнатися навіть собі:

– Мені здається, тато скоро від нас піде, – і на німу запитальність у погляді сина додала, – Він мені зраджує. Майже півроку…

Дімка не знав, як реагувати. Він думав, що маму хтось образив, на роботі чи на вулиці, або вона посварилася з кимось із подруг. А тут таке! І тато, як він міг?! У хлопцеві почала підніматися злість, і мама одразу це помітила:

– Дімочко, не треба. Так буває у дорослих, сам потім зрозумієш. Тато у нас хороший, але ж серцю не накажеш.

Лена говорила, але сама не вірила у свої слова. Їй хотілося кричати, тупотіти ногами і бити посуд, але натомість вона вмовляє старшого сина пробачити й зрозуміти батька! Але хлопець стиснув кулаки:

– Нехай тоді котиться, ми й без нього проживемо! Навіщо нам вдома зрадник?

– Синочку, кажеш, що вже не маленький, а поводишся як дитина. Будь-яка людина має право на помилки, чи не так? Ось і твій тато теж, зрозуміє, що це просто захоплення, а головне для нього – ми, його родина…

– Мамо, – “дорослий” Діма раптом розплакався, – Навіщо він так? Я ж тепер не зможу його поважати, як раніше!

– Нічого, все владнається, синочку, – Лена погладила сина по руці, – Ти тільки дітям не кажи.

– Ти теж, – Дімка витер сльози, – Ти теж їм не кажи, що я плакав. А то їхня віра в сильного і всемогутнього старшого брата похитнеться.

Лена поглянула на годинник:

– А ти хіба не запізнюєшся на тренування?

Дімка підскочив:

– Запізнююся! Йой!

Залишившись одна, Лена замислилася. У розмові з сином вона могла міркувати розсудливо, але наодинці з собою, образа переповнювала, сльози починали душити:

– Ну як? Як він міг зрадити все, що було у нас?

Коли вони познайомились, Пашко був досить легковажним, навколо нього вічно товпилися дівчата усіх мастей, він називав їх “пташками”. Коли вона, Лена, заявила залицяльнику, що не має наміру ставати черговою пташкою, Пашко серйозно сказав:

– Чому “черговою”? Єдиною на все життя.

І ж бо повірила, дурненька, розвісила вуха. І всі ці 17 років, що разом прожили, вірила, думала, як пощастило! А він?! Незважаючи на трьох дітей, на все разом пережите, на всі дні “радості і горя”, він все ж таки зрадив.

Почалося все півроку тому. Хоча, можливо, й раніше, тільки вона не помічала? Але ні, навряд чи… Півроку тому їх запросили на весілля, одружився Сашко, улюблений племінник чоловіка. Лена піти не змогла, але чоловіка відправила, мовляв, не можна пропускати, обов’язково треба йти. Той для вигляду трохи посупився, але, по-перше, сестра образиться, по-друге, з’являться зайві запитання у рідні… Лена потім дивилася фотографії зі весілля, викладені молодими у Мережу, і на них одна дівчина доволі легковажного вигляду постійно тулилася до Пашка! Вже тоді її щось стривожило, вона навіть зауважила щодо дівчини, але чоловік розсіяно відповів:

– Що? Хто? А! Це подружка нареченої, здається. Та я і не помітив, не знаю, чому вона весь час поруч, та їй-Богу, Ленусю! А ти що, ревнуєш? – Пашко тоді задоволено усміхнувся, – Ревнуєш! Вона й не в моєму смаку навіть!

Тоді вона чоловікові повірила, дівчина справді була не в Пашковому смаку, вже вона-то знала! Але за тиждень почалися якісь дивні дзвінки, мовчання у трубку. Лена поділилася з чоловіком:

– Уявляєш, дзвонять, мовчать, зітхають. Ось і у Дімочки з’явилися “пташки”!

Після цієї скарги дзвінки припинилися, але Лена не пов’язала цей факт із розмовою з чоловіком, це прийшло їй у голову значно пізніше – тоді, коли Пашко, любитель джинсів та светрів, раптом став носити костюм, сорочку і краватку, та ще й користуватися сучасним парфумом, а не одеколоном “О’жен”, прив’язаність до якого перейшла йому ще від батька. І одночасно з тим почалися постійні затримки на роботі… Коли Лена запитала, що сталося, чоловік без тіні сумніву заявив:

– У нас, Ленусю, стратегічно важливий проект! Не знаю, на скільки це затягнеться, але зате потім! – Пашко мрійливо закотив очі, – Потім у нас буде все, і у відпустку полетимо, куди захочеш, і шубу тобі купимо, ту, що ти хотіла, а Дімкові – гіроскутер або, може, навіть квадроцикл. Ви потерпите, гаразд?

З того часу Пашко не лише став затримуватися на роботі, але часом і зникати у вихідні. Тільки зберуться родиною на природу, як дзвінок і – винуватий погляд:

– Ленусю, на роботу викликають. Терміни підтискають, от і…

Лені хотілося знайти ту дівчину з весільних фотографій, потягти за волосся, розцарапати обличчя, але, щоб така спокуса не виникла, вона навіть не стала намагатися встановити її ім’я та координати.

Півроку такого життя зробили з Лени мало не неврастенічку. На людях і при дітях вона ще намагалася триматися, але, залишившись одна, могла дати слабину. Сьогодні, після розмови зі старшим сином, Лена наважилася:

– Поговоримо. Треба щось робити, ще не вистачало, щоб Дімка зненавидів батька!

Чоловік її випередив. Пашко зателефонував і запросив у ресторан:

– Ленусю, треба поговорити. Бажано, щоб діти не чули.

Лена гірко усміхнулася: не хоче скандалу, знає, що на людях вона собі цього не дозволить.

Спочатку вона вирішила йти в звичайному одязі, навіщо вбиратись? Потім подумала, а чи не з’явитися в такому вигляді, ніби вона щойно з дачних грядок? Нехай чоловікові соромно стане! Але за півтори години до виходу, раптово змінила рішення:

– Я повинна бути красивою, як ніколи! Нехай бачить, що втрачає!

У таксі водій уважно дивився на жінку у дзеркало. Коли вона вже розрахувалася, раптом сказав:

– Така красуня, і така сумна! Не сумуй, от побачиш, все буде добре!

Неочікуваний комплімент трохи підняв настрій, і Лена увійшла до ресторану з усмішкою на губах. У Пашка в руках була троянда, і це здивувало: якщо він хоче сказати, що йде, навіщо квіти? Чи це символ – квітка на могилу їхньої любові? Лена навіть посміхнулася, що за дивні думки, зовсім не в її дусі, лізуть у голову?

Вечеряли, розмовляючи про всілякі незначущі речі. У Лени всередині стискалася якась невидима пружина, готова в будь-який момент розпрямитися. Нарешті, вона не витримала:

– Паша, ти сказав нам треба поговорити…

Він кивнув:

– Ти права. Загалом, Ленусю, справа така, – він помовчав, немов збираючись з духом, – Слухай, я тут подумав… Ти ж не будеш проти, якщо ми не полетимо відпочивати, не купимо шубу і квадроцикл?

Пружина була готова вистрілити, але Пашко продовжив:

– Нам сьогодні грошей заплатили майже вдвічі більше, це з премією. І я подумав, Дімкові вже 16, вже скоро зовсім самостійним стане. Давай ми на ці гроші купимо йому квартиру? Я дізнавався, якщо вкластися в новобудову, то якраз до 18-річчя буде подарунок. Як думаєш, а?

– Я все розумію, Паша, – розпочала була Лена, але раптом отямилася, – Що? Квартира? Яка квартира?!

– Ти що, нічого не чула? І взагалі, ти останні місяці така розсіяна стала. Що відбувається, Ленусю?

Потім Пашко кричав. У ресторані ще стримався, але щойно вийшли, дав волю почуттям:

– Ти з глузду з’їхала?! Яка коханка, які зради?! Я ж все пояснив, важливий проект, буду затримуватися! Ти слова проти не сказала, я ще всім хвалився, яка в мене дружина розуміюча! А ця “розуміюча” нагородила чорт знає що!

Вони йшли додому пішки, Лена слухала обуреного чоловіка й блаженно усміхалася. Усі його докори й лайки звучали зараз райською музикою. Підійшовши до будинку, Пашко, нарешті, заспокоївся. Біля під’їзду він зупинився і сказав:

– Я ж сказав тобі колись, що знайшов свою єдину. Я хоч раз у житті тебе обманув?!

…У Дімки день не задався, ранкові зізнання матері вибили його з колії. Спочатку він запізнився на тренування, отримав наганяй від тренера, на самому тренуванні його добре помотузили, адже опиратися хлопець не міг. На додаток, посварився з приятелем через дрібницю, а потім блукав допізна містом у пошуках неприємностей. Йому хотілося, щоб до нього хтось причепився, і він міг би відвести душу, випустити накопичену злість. Напасти першим він не міг, совість не дозволяла. Але так і не зустрівши жодного хулігана, направився додому, і там, біля під’їзду, помітив парочку, що цілувалася. Пальто матері впізнав одразу і його буквально обпекло: звинувачувала батька у зраді, а сама! Стиснувши кулаки, він зробив крок…

– О, сину, – Пашко трохи знітився, усміхнувся, – А ми тут…

…Добре, коли все добре закінчується, правда?