Я змушу вас усіх танцювати! – гнівно кричала дружина мого брата

“`
– Та я вас усіх зі світу зживу! Потанцюєте! – лютувала дружина мого брата.
– За що, Оксано? Я ж тобі всю суму віддала. Які претензії? – моя мама не розуміла, чому їй погрожує невістка.
– А де це у вас записано, що ви віддали гроші? Де свідки? Розписка? Ви повинні нам із Сашком за половину цієї квартири! – Оксана не відступала від дверей.
– Ну, от що, Оксано. Йди собі зі світом! Я була свідком передачі грошей. Влаштує? І передай привіт моєму братові. Йому б тебе треба було втихомирити. Більше не приходь сюди, – я не могла не втрутитися в цю спірну ситуацію. Мама була беззахисною.
– Пошкодуєте, та вже буде пізно! Я звернуся до ворожки і прокляну вас! – закричала Оксана, йдучи.
…Наша з братом мама після смерті тата продала будинок у селі й переїхала до мене в трикімнатну квартиру. Я на той час уже овдовіла, виховувала п’ятирічного сина Ярослава. Маму з радістю поселила у себе.
– Віро, ти не заперечуєш, якщо я Сашкові віддам половину виручених грошей за дім? Все-таки він мені син. А то його Оксана їсть, каже, що непутящий чоловік, сім’ю погано утримує, – мама благально подивилася на мене.
– О господи, яка проблема, звісно, віддай! Це справедливо, – я так і вважала.
…Ми запросили Сашка й Оксану до мене в гості, з рук у руки передали гроші. І ось, через два роки, приходить Оксана, вимагає ще фінансів, погрожує, проклинає.
Я її виставила, зачинила двері й забула про Оксану. Ми довгі роки не спілкувалися ні з братом, ні з Оксаною. Між нами, наче, чорна кішка пробігла. З тих пір неприємності полилися на нас, як нескінченний водоспад. Як кажуть, ти від горя за ріку, а воно на березі.
Мама захворіла, я занедужала невідомо на що, син Ярослав покрився мокрими екземами. У нас постійно були якісь неприємності. У квартирі, просоченій запахом ліків, все ламалося, падало і розбивалося. Настінний годинник серед ночі зупинявся. Мені, офіцеру міліції, довелося піти на пенсію через вислугу років. Хоча, я збиралася працювати, поки не запропонують написати за власним бажанням. Я мала доглядати за лежачою мамою, інтенсивно лікувати сина. Гроші раптом почали “випаровуватися” з рук.
…Пам’ятаю, я перетворила свою квартиру на фіалковий будинок: всюди розміщувалися ці квіти. Я їх вирощувала, розмножувала, продавала на ринку. Можна сказати, що ці маленькі квіточки врятували нас від боргів. Фіалки охоче купували.
Раз на рік приїжджали родичі. Вони гостювали у нас тиждень. Дарували нам вживані, але чисті речі. Привозили продукти: м’ясо, макарони, крупи, борошно… Ми всьому були невимовно раді. Родичі їхали, і починався біг по колу.
…Безгрошів’я, хвороби, апатія.
Я, щоб не відчаювати від негараздів, від гнітючих думок, розбила квіткову клумбу біля під’їзду. Весною посіяла насіння квітів. Зійшли простенькі: левкой, матіола, календула. Але це було моє єдине джерело натхнення.
Якось проходив повз сусід Михайло, оцінююче подивився на мою скромну клумбу:
– Добрий день, сусідко! Можна вам запропонувати гроші на квіти? Купіть їх побільше, на заздрість усім.
Я в невпевненості знизала плечима. Михайло поклав гроші в кишеню халата:
– Беріть, наша мила садівничка! Не соромтеся. Ви ж робите красу для всіх.
Я, окрилена, накупила екзотичних квітів, кущів. Моя клумба запашила, розцвіла різнобарв’ям. Сусіди ахали й охали від цієї райської краси.
Михайло щоразу зупинявся біля клумби, милувався:
– Лише в хорошої людини можуть так буйствувати квіти.
Сусід часто пригощав мене цукерками, плиткою шоколаду, морозивом:
– Це вам, Віро, за невтомну працю.
Мені, безперечно, було приємно таке увага сторонньої людини.
Йшли роки, потроху все стало налагоджуватися в нашому домі.
Мама, підлікувавшись, піднялася, повеселилася. Шкіра сина очистилася від екземи. Я раптом відчула себе жінкою в білих мереживах. Захотілося любити і бути коханою. І не звертати увагу на осінній вік.
Ярослав, надивившись на хвору бабусю, вирішив стати лікарем. Легко вступив у медичний інститут. Паралельно працював у лікарні. Невдовзі став асистувати на операціях. З часом до Ярослава часто прибігали сусіди з проханням визначити діагноз, зробити укол, поставити крапельницю…
Ярослав вивчився на реаніматолога.
Ми вдвох з сином зробили косметичний ремонт в квартирі. Ярослав купив вживану іномарку. Збирається одружитися зі своєю колегою Інною. Вона кардіолог. У нас усе добре, спокійно.
Нещодавно дзвонить Оксана і хриплим голосом каже:
– Привіт, Віро. Можеш мене провідати, я в лікарні лежу?
Приїжджаю за вказаною адресою. Заходжу в загальну палату. Знаходжу койку з Оксаною.
– Що з тобою, Оксано? – дивуюся змученому вигляду хворої жінки. В очах Оксани порожнеча.
– От що вийшло, Віро… Гуляли ми в лісі з чоловіком. Знайшли в траві людський череп, принесли його додому. Почистили, лаком покрили, зробили з нього попільничку. А через півроку загинув твій брат в аварії. Ще через два місяці – наш синочок задихнувся в гаражі. З друзями пив. Я ось захворіла – запалення легень. Господи, навіщо ми той злощасний череп принесли до себе в дім? З нього почалися мої нещастя, – Оксана гірко заплакала.
– Ні, Оксано, все почалось з тих пір, як ти побігла до чорних ворожок і чаклунок. Череп — це вже наслідок, – я не могла не сказати це Оксані. Занадто багато лих вона принесла нашій сім’ї.
– Ти права, Віро. Каюсь. І псування на вас наводила, і проклинала. Моя злість розливалася чорним дёгтем. Підсумок – прирекла себе на самотність. Пробач. Забудемо дурні сварки? У молодості в мене за спиною росли крила, а тепер там стирчить бумеранг. Я відчуваю його печіння, – Оксана згасла, притихла, задумалась.
Я все розповіла Ярославу. Він не залишився байдужим:
– Мамо, давай переведемо тітку Оксану в мою лікарню. Там догляд краще буде. Не чужа ж людина.
– Давай, сину, – я повністю пробачила Оксану. Та й пожаліти треба її. Залишилась вона одна горе тасувати. Втратила і сина, і чоловіка.
…Михайло запропонував з’єднати наші долі. Він жив поверхом вище.
– Віро, переходьте до мене, веселіше буде час коротати. Ви — вдова, я — вдівець. Нам буде про що поговорити. Погоджуєтеся?
– Так, Михайле, – я не вірила своєму несподіваному щастю. Воно звалилося з небес, душу зігріло, засвітило.
Мама за мене пораділа:
– Бачиш, Віро, доля твоя поруч знаходилася, потроху до тебе підбиралася, придивлялася. Ти заслужила це щастя.
Оксана швидко йде на поправку, проситься в гості. Покликати її? Порадуюся з Ярославом і Михайлом…
“`