Що змінило нас? Чому люди були добрішими в моєму дитинстві…

Чому ми так змінилися? Коли я був дитиною, люди були добрішими…
Я давно задаю собі це питання.

Колись світ був іншим. Люди були іншими.

Я пам’ятаю той час, коли доброта була не просто красивим словом, а стилем життя.

Тоді ніхто не чекав подяки за допомогу.

Тоді ніхто не проходив повз чужу біду, байдуже відводячи погляд.

Я бачив, як сусіди приходили один одному на допомогу – не тому, що “так треба”, а просто тому, що так правильно.

А зараз?

Я просто попросив три груші…
Я живу в маленькому селі.

Невеликий будинок, мізерна пенсія, але мені вистачає.

Тут тихо, спокійно, поруч природа – те, що мені потрібно.

Кілька днів тому я йшов вулицею і побачив величезне дерево, вкрите грушами.

Стиглі, жовті, вони звисали важкими гронами, а під деревом вже лежав килим з опалих плодів.

Поряд працював господар саду – літній чоловік, на вигляд мій ровесник.

Я привітався і ввічливо запитав:

— Брате, можна взяти кілька груш? Вони такі апетитні!

Здавалося б, що може бути простіше?

Але його реакція…

Він різко обернувся і так сердито подивився на мене, що мені на мить стало не по собі.

— Продано! – відрубав він. – Клієнт скоро приїде їх забрати!

Я навіть не встиг нічого сказати.

Він відвернувся, наче я жебрак, який зазіхнув на його багатство.

Я розвернувся і пішов далі, відчуваючи себе злочинцем.

Злочинцем лише за те, що просто попросив три груші.

Коли люди перестали бути людьми?
Я згадував, як у дитинстві у нас на подвір’ї стояла величезна яблуня.

Вона росла між двома будинками, і кожен міг взяти собі яблуко – ніхто не питав, не ділив, не забороняв.

Сусіди, якщо комусь було важко, приносили мішки з картоплею, молоко, хліб.

Якщо у когось траплялася біда – усі миром збиралися, допомагали, чим могли.

А тепер?

Тепер ми рахуємо кожну копійку.

Тепер ми злісні, жадібні, боїмося, що хтось отримає більше, ніж ми.

Ми ховаємо свої сади, свої врожаї, свої заощадження, наче заберемо їх з собою в могилу.

Старий сусід і яблука…
Я згадав випадок, що стався багато років тому.

Хлопчик з сусіднього будинку попрохав у старого діда яблуко.

Самотній дід жив у своєму домі, і його яблуня була вкрита плодами – настільки, що вони просто гнили під деревом.

Хлопчик не крав.

Він не ліз у сад таємно.

Він ввічливо запитав.

Але дід розлютився.

Він схопив палицю, махав нею і кричав, що якщо хтось ще підійде до його яблунь, то він усіх “повбиває”.

Хлопчик утік у сльозах.

А дід жив ще кілька років.

Потім його не стало.

А яблука, які він так люто захищав, так і згнили.

Разом з ним не пішло нічого – ні його сад, ні його жадібність, ні його крикливий голос.

Яблуні тепер закинуті.

Але іноді, проходячи повз його будинок, я думаю: хіба це було вартим того?

Де ми втратили доброту?
Я дивлюсь на наш світ і не впізнаю його.

Десь по дорозі ми втратили щось важливе.

Коли я був дитиною, мене вчили, що людина повинна допомагати іншій людині.

Що якщо в тебе є зайвий шматок хліба – ти повинен поділитися.

Що якщо у тебе повний сад фруктів – дай хоча б один тому, хто попросить.

Мама завжди казала:

— Якщо ти можеш зробити добро – зроби його. Воно обов’язково до тебе повернеться.

І я це бачив.

Я бачив, як люди допомагали один одному – і потім самі отримували допомогу.

Я бачив, як добро передавалося від одного до іншого, як бумеранг.

А тепер…
Тепер ми вимірюємо все в грошах.

Ми боїмося, що хтось скористається нашою добротою.

Ми не довіряємо нікому, навіть тим, хто просто просить грушу.

Ми звели паркани – навколо будинків, навколо сердець.

Але ж життя – це не гроші
Скільки б у нас не було – ми все одно підемо з порожніми руками.

Ми не заберемо з собою ні врожай, ні рахунок у банку, ні квадратні метри квартири.

Але ми могли б залишити після себе тепло.

Ми могли б передати іншим те, що робить нас людьми.

Але замість цього ми йдемо в холод, повний недовіри, злоби і заздрості.

Я не знаю, чи можна це виправити.

Але я знаю одне:

Якщо ти можеш зробити добро – зроби його.

Хоча б для того, щоб не піти стиснутими зубами та з порожнім серцем.