Моя рана: ненависть до дружини і небажання дитини

На душі біль: я ненавиджу свою дружину і не хочу від неї дітей.

Як мені далі жити? Мене звуть Олександр.

Я пишу це, бо більше не маю сил тримати все в собі.

Серце рветься на шматки.

Я нещасний.

Я почуваюся в’язнем у власному житті.

У моєму світі за мене все вирішили – батьки, родичі, традиції.

І ось тепер я живу з жінкою, до якої не відчуваю нічого, крім ненависті.

І кожного дня проклинаю той момент, коли не зміг сказати “ні”.

Моє серце належало іншій. Я кохав її.

Ту, яку обрав сам.

Ту, з ким був щасливий.

Її звали Оля, і коли я був з нею, мені здавалося, що я знайшов свою половинку.

Шість місяців щастя.

Шість місяців, коли я вперше почувався справжнім чоловіком, а не маріонеткою в руках сім’ї.

Але щастя тривало недовго.

Щойно батько дізнався про нас, він розлютився.

— Ти наважився бути з чужинкою?!

Він не слухав мене.

Не бачив, як я кохаю її.

Для нього було важливо тільки одне – що вона не з нашого кола.

Він вирішив, що у мене не буде вибору.

І зробив все, щоб мене зламати.

Брат і його друзі слідкували за кожним моїм кроком.

А потім…

Потім вони знайшли нас.

Я не зміг захистити своє кохання. Того дня ми з Олею сховалися в парку.

Ми сиділи на лавці, тримаючись за руки.

Думали, що нас ніхто не знайде.

Але раптом перед нами з’явилися вони.

Мій брат.

І троє його друзів.

Я побачив ненависть в їхніх очах.

Вони навіть не говорили – просто кинулись на мене.

Я пам’ятаю, як падав на землю, як відчув удари по обличчю, в живіт.

Я чув, як Оля кричала.

Я чув, як вона намагалася відтягнути їх від мене.

Але я нічого не міг зробити.

Мене побили.

Мене принизили.

Мене знищили.

А потім вони відвели мене додому.

Олю я більше не бачив.

Мене віддали, як товар на ринку. Наступного дня мене одружили.

Так просто.

Без моєї згоди.

Без мого вибору.

Наче я річ, якою можна розпоряджатися.

Я кричав.

Я протестував.

Але мене ніхто не чув.

Рідні вирішили, що знають краще.

І я опинився в одному домі з чужою жінкою, яку навіть не знав.

Якої не хотів знати.

Я став в’язнем у власному домі. Я жив поруч з нею, але ніколи не бачив у ній дружину.

Я не розмовляв з нею більше, ніж було потрібно.

Я не спав з нею в одному ліжку, якщо міг цього уникнути.

Але одного разу вона сказала мені:

— Я вагітна.

І я зрозумів, що тепер мене зв’язали ще міцніше.

Тепер у мене буде не просто шлюб.

У мене буде сім’я, якої я ніколи не хотів.

Але Бог вирішив інакше.

Одного вечора я прийшов додому втомлений, злий, розчарований.

Я бачив, як вона ходить по дому з невдоволеним обличчям, як щось бормоче собі під ніс.

Я сказав їй кілька різких слів.

Вона відповіла.

Я не стримався.

Я штовхнув її.

Вона впала.

І через кілька годин в неї стався викидень.

Знаєте, що найстрашніше?

Я не відчуваю провини.

Я не жалкую.

Я радий, що цієї дитини не буде.

Бо я не хотів її.

Я не знаю, як жити далі. Я живу з жінкою, яку не люблю.

Я думаю про іншу, яку втратив.

Я дивлюся в дзеркало і бачу розбиту людину, котра не зробила нічого, щоб врятувати своє життя.

Я не знаю, що робити.

Я не бачу виходу.

Але одне я знаю точно:

Я не примирюся з цим.

Я знайду спосіб піти.

Я знайду спосіб вирватися.

І тоді я зможу знову дихати…