Місячну онуку вперше побачила прабабуся, яка прилетіла до нас у гості.

…Коли донечці виповнився місяць, до нас прилетіла – за три тисячі кілометрів – моя бабуся, щоб побачити правнучку. І ось якось вдень дитина дуже сильно розплакалась, годували-колихали – нічого не допомагає. І тут на сцену вийшов справжній майстер. Бабуся взяла малечу міцніше і почала колихати, вгору-вниз, енергійно, і співати пісню, ту саму, яку я з дитинства пам’ятаю, її власного твору, а може, навіть її мами: «Ти моє серденько, ти моя лапочка, а бай-бай, а бай-бай, мою дитинку колихай» – і так багато разів з варіаціями. Кожен звук, кожну інтонацію пам’ятаю і досі. Ми на той час вже, звісно, були втомлені від нічних пробуджень і всієї звичайної метушні з новонародженим, хотілось постійно спати. І ось донька почала стихати – думаю, може, й я трохи приляжу, хоч трішки подрімати. А бабуся все співає. Через п’ять хвилин прийшов чоловік, теж ліг поруч і миттєво заснув. Потім прийшов син, йому було майже десять, і взагалі-то він вдень ніколи не спав. Але тут він рішуче приліг між нами – і стих. Опиратися було неможливо цьому «а бай-бай, а бай-бай…» Усі спали до вечора, виспалися до глибини душі. Це одне з найщасливіших спогадів у моєму житті, як ми всі спимо, вкупі, а над нами бабусин голос, якому так солодко віддатися у владу, довіритися повністю і кожною клітинкою відчувати спокій і захищеність…