Connect with us

З життя

Мати поглянула їй в очі і сказала: «Ти не достойна нашої сім’ї!»

Published

on

Мама дивилася мені в очі і сказала: «Ти не гідний бути нашим зятем!»

Мені 57 років. У мене немає родини, немає дітей, і, мабуть, вже не буде. Я не чекаю співчуття, не шукаю розуміння. Я просто хочу поділитися своєю історією, щоб застерегти батьків: не втручайтеся в долі своїх дітей. Не намагайтеся будувати їхнє щастя. Бо одного разу ви можете усвідомити, що зруйнували найважливіше – їхнє кохання.

Я живий приклад того, як батьківська гордість і зарозумілість можуть знищити життя сина.

Любов, яка не відповідала статусу
Мені було 25, коли я зустрів її – Катерину. Проста, добра дівчина з родини робітників. Вона не мала великих грошей, дорогих речей, впливових родичів. Але вона мала те, чого не було в інших – серце, яке билося в унісон з моїм.

Коли я привів її додому, мама глянула на неї зверхньо і голосно заявила:

— Нам така невістка не потрібна.

Батько підтримав її. Катерину вигнали буквально на порозі нашого дому. Вони не хотіли вислухати мене, не давали мені слова сказати.

— Ти у нас єдиний син! Ми тебе виховували, вчили, а ти привів в дім біднячку?!

Катерина нічого не сказала, просто дивилася на мене, а в її очах я бачив біль. Вона не влаштувала сварки, не заплакала. Вона просто глянула мені в очі, знизила плечима і пішла.

Я побіг за нею, намагався вмовити її виїхати зі мною в інше місто, почати все з нуля. Але вона була мудрішою за мене.

— Твої батьки зроблять усе, щоб зруйнувати наше життя, — сказала вона. — Вони не залишать нас у спокої. Я не хочу жити в постійній боротьбі.

І вона пішла.

Втрачений час
Через кілька років я дізнався, що вона вийшла заміж за свого старого знайомого. Він також був із простої родини, але вони разом почали з нуля, працювали, будували дім, виховували дітей.

Я іноді зустрічав її на вулиці. Вона завжди посміхалася. Вона виглядала щасливою.

Одного разу я не витримав і запитав її:

— Ти любиш його?

Вона подивилася на мене з легкою сумом і відповіла:

— У родині головне не лише любов, а й повага, довіра і стабільність. Без них ніякі почуття не врятують.

Я не погодився. В моєму серці вона залишилась єдиною любов’ю.

Але я більше ніколи не зустрів жінку, якій міг би сказати ті ж слова.

Самотній дім
Я не одружився.

Батьки намагалися, сватали мене за дівчат із “приличних” родин. Але я не міг. Я не хотів жити з жінкою, яку не любив.

З роками вони змирилися. Почали просити мене хоча б просто одружитися, народити спадкоємців, але мені було байдуже.

Минали роки. Батьки постаріли, захворіли, один за одним пішли.

А я залишився в нашому великому домі, один.

Тепер у моїх друзів сім’ї, діти, онуки. Я все рідше зустрічаюся з ними, адже не хочу відчувати цю біль – біль чужого щастя, яке могло б бути й моїм.

Чужі діти – моє втішення
Щоб заповнити порожнечу, я почав допомагати на дитячих майданчиках – фарбував гірки, ремонтував гойдалки. Іноді наводив лад у дворах дитячих садків.

Мені не потрібні гроші. Я продав усі батьківські землі та спадщину.

Частину віддав на благодійність, передав у школи, дитячі будинки.

Друг якось запитав мене:

— Чому ти не жертвуєш гроші будинкам для людей похилого віку?

Я усміхнувся.

— Це мій спосіб помститися батькам, які зробили мене самотнім.

Так, це жорстоко. Але тепер я вірю тільки в дітей. Тільки вони – наше майбутнє.

А коли мене не стане, мій дім перейде до школи, в якій я навчався. Нехай використають його на добро.

Я більше не можу змінити своє життя. Але, можливо, зможу допомогти іншим дітям, щоб їхні долі склалися інакше.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

7 − два =

Також цікаво:

З життя28 хвилин ago

Чому Димка одразу не злюбив дядю і що з цим робити?

Дядька Тараса Романа зразу не вподобав, а швидше — зненавидів. Мати, нервово перебираючи пальцями, сказала того вечора восьмирічному синові: —...

З життя1 годину ago

Спадщина в стінах дому

Українське спадкове подвір’я — І як ти на таке насмілилась? — дивувалась донька. — Мамо, ти ж там будеш сама...

З життя3 години ago

Телефонний дзвінок колишнього: чому я забула вимкнути звук на ніч?

Щоденник. Так не буває. Зранку дзвонив колишній. Забула вимкнути звук на ніч — от і прокинулась. Замість «алло» зітхнула, щоб...

З життя5 години ago

Загадка самотньої пташки…

**Щоденник Галини** Вже кілька тижнів я спостерігала за новою сусідкою, яка заселилася на першому поверсі навпроти мене. Нову мешканку звали...

З життя7 години ago

На лавці в поліклініці: зустріч поколінь у хвилині вибору.

У коридорі жіночої консультації на лавці сиділа літня жінка. Поруч з нею притулилась тоненька дівчинка років п’ятнадцяти в короткій спідниці,...

З життя11 години ago

Сльози за мить до свята: момент з натиском материнства.

Оксана стискала зуби, щоб не розплакатися й не зіпсувати святковий настрій. Поправила кофточку на вже помітному животику й, штовхаючи перед...

З життя11 години ago

Моя подружка: ефектна, загадкова та трохи неслухняна

Мова моєї подруги Софійки Коваленко підвішена як слід. Вона гарна, гостроязика й хитра, як лис. Але іноді вміє прикинутися такою...

З життя14 години ago

Розлучення, майно і несподіваний поворот!

Ми розводилися з дружиною, і настала черга ділити нажите. Аж тут несподіванка. «Забирай собі цього!» — скрикнула вона. «Ви з...