З життя
Бабуся стала рідною матір’ю для Стаса.
Володю виростила бабуся. При живій мамі.
Справедливості заради слід зауважити, що мама у нього була дуже хороша — красива і добра. Але працювала вона співачкою у філармонії, тому вдома була рідко. Через часті роз’їзди вона розлучилася з чоловіком, батьком дитини. Тож Володею займалася виключно бабуся.
Як тільки Володя підходив до будинку — тієї самої «хрущовки», завжди задирав голову вгору і одразу бачив у вікні на четвертому поверсі силует своєї улюбленої бабусі, яка з нетерпінням чекала на його повернення. І коли Володя виходив з дому, бабуся завжди підходила до вікна, махала йому рукою, а він неодмінно відповідав їй тим самим.
Але коли Володі виповнилося двадцять п’ять, бабусі не стало. І тепер, підходячи до дому і не бачачи у вікні улюбленого силуету, хлопець відчував неймовірну печаль і пустоту в душі. І в квартирі стало пусто. Навіть якщо мама була вдома, Володі все одно було самотньо. Вони давно перестали спілкуватися щиро, не мали спільних тем чи інтересів. Життєві проблеми вони також не обговорювали, наче були чужими.
Через кілька місяців після смерті бабусі Володя вирішив переїхати в інше місто. Тим більше, спеціальність у нього була чудова, ІТ-фахівці всюди потрібні. Через інтернет він знайшов гарну фірму, яка обіцяла йому високу зарплату та зобов’язувалася оплачувати орендоване житло. Мати цьому тільки зраділа. Що ж, син давно виріс і має сам прокладати собі дорогу у житті.
З будинку він забрав лише улюблену бабусину чашку на пам’ять і трохи речей з одягу, щоб на перший час вистачило. Вийшовши з дому з дорожньою сумкою на плечі, Володя востаннє підняв голову, подивився на кухонне вікно, але нікого там не побачив. Мама навіть не підійшла до вікна, щоб помахати синові на прощання.
Таксі швидко довезло його до залізничного вокзалу, і скоро він вже лежав на верхній полиці у вагоні поїзда. Наступного ранку поїзд прибув на вокзал за розкладом, Володя знайшов офіс, де мав працювати, оформився і поїхав вибирати квартиру за адресами, які він так само завчасно знайшов в інтернеті.
Переміщаючись по чужому місту за допомогою навігатора в мобільному телефоні, він раптом випадково звернув увагу на одну “хрущовку”. Йому здалося, що вона була дуже схожа на його дім. Ніби всі ці будинки схожі між собою, але… Володі здалося, що в цьому будинку було щось дуже рідне. Напевно, тому що всі рами були пофарбовані у такий самий дивний бірюзовий колір.
Володя мимоволі відхилився від свого маршруту і повільно попрямував до будинку. Йому захотілося просто постояти біля нього і згадати бабусю. Підходячи ближче, він автоматично задер голову, подивився на вікно, за яким повинна була бути кухня, і раптом завмер… У нього навіть голова запаморочилася від побаченого. На четвертому поверсі четвертого під’їзду, за кухонним вікном він побачив силует своєї бабусі. Він його одразу впізнав, і тому серце в грудях готове було вистрибнути.
Володя був у здоровому глузді і розумів, що цього не може бути. Тому він швидше закрив очі, розвернувся і повільно почав віддалятися від будинку. Розум підказував йому, що за вікном зараз стоїть зовсім інша бабуся, але серце, чомусь, кричало: “Зупинись! Це ж вона!” І все ж він послухався серця, зупинився, знову розвернувся і знову підняв голову вгору.
Бабуся все ще стояла у вікні. І він не витримав. Із сумкою напереваги він кинувся до будинку, до четвертого під’їзду. Замок на дверях під’їзду не працював, тому він птахом злетів на свій поверх і натиснув кнопку дзвінка.
Двері відчинила заспана дівчина в халаті, яка непорозумілими очима витріщалася на незнайомого гостя й незадоволено запитала:
– Вам кого?
– Мені? — розгубився Володя. — Мені бабусю…
– Бабусю? — здивовано перепитала дівчина. Потім раптом усміхнулася і закричала вглиб квартири: — Ма! До тебе прийшли!
Поки мати дівчини підходила, сама дівчина з цікавістю розглядала цього дивного молодого хлопця.
А у Володі вже не просто паморочилося в голові — йому здавалося, що у нього зупиняється серце.
– Хто мене шукає? — На дверях з’явилася така ж заспана жінка в халаті, але вже років п’ятдесяти.
– Ма, уяви, — знову усміхнулася дівчина. — Він тебе бабусею назвав.
– Почекайте, — прошепотів Володя. — Я ж не цю жінку звав… Я… Там, у вашому вікні… На кухні… Там стояла бабуся… Моя… Я точно бачив її там.
– Ти що, наркоман, чи що? — з презирством вигукнула дівчина. — Ніяких бабусь у нас немає! Ми з мамою живемо вдвох! Зрозуміло?
– Ага, зрозуміло… Вибачте… Я переплутав… — Перед очима Володі все попливло, він зробив крок назад, опустив свою сумку на підлогу і, щоб не впасти, сперся рукою на стіну. — Вибачте… Я зараз постою тут і піду…
Дівчина почала закривати двері, але мати не дала їй цього зробити.
– Ей, молодий чоловіче, — стурбовано звернулася вона до хлопця, — ви як себе почуваєте?
– Нормально… — збрехав він ледве чутно. — Не хвилюйтесь…
– А мені здається, що у вас тиск під двісті. Обличчя як варений буряк… Ну-ка, пішли. — Вона швидше вийшла в коридор, підхопила його під руку і обережно повела в квартиру, віддаючи дочці команди: — Віро, бери його клунки, занось в квартиру! І тонометр в коридор неси! Швидко!
Донька, злякано витріщивши очі, почала виконувати вказівки матері. Жінка посадила Володю на кушетку в коридорі і, не кажучи слова, почала міряти йому тиск. Потім знову почала віддавати вказівки дочці, яка весь цей час з відкритим ротом спостерігала за подіями.
– Тягни сюди мою сумку. Там в мене уколи… — Потім вона звернулася до Володі. — Я тобі зараз, на всякий випадок, введу ліки і будемо викликати швидку…
– Не треба швидку! — злякано простогнав він. — Я тільки з поїзда… Тут у мене нікого немає… Я навіть квартиру не встиг зняти…
– Ти слухай мою маму! — втрутилася в розмову Віра. — Вона у мене лікар, зрозуміло тобі!
– Ти що, не з місцевих? — запитала жінка.
Він замість відповіді просто кивнув. Потім ще раз попросив:
– Будь ласка, не викликайте нічого… Я завтра маю на роботу вийти. Вперше… Я тільки-но влаштувався…
– Помовчи! — Жінка вже вводила йому в руку ліки. — Раніше такі приступи були?
– Ні, — прошепотів він.
– Скільки тобі років?
– Двадцять п’ять…
– Проблеми з серцем є?
– Чесно кажучи, я абсолютно здоровий…
– Здоровий, кажеш? Чому ж у тебе тиск так підскочив? Сто вісімдесят на сто — це не жарти…
– Мабуть, це від хвилювання.
– Від якого хвилювання?
– Я ж кажу, я у вашому вікні побачив свою бабусю. Вона стояла там, на кухні, і дивилася… На мене.
– Бабуся?
– Так. Але вона померла. Два місяці тому. У вас у домі жодних бабусь немає?
– Ой, дивний ти який… — усміхнулася Віра. — Я ж казала тобі, що ми з мамою живемо вдвох. Але щоб ти заспокоївся, я зараз піду на кухню і перевірю.
Віра справді весело пішла на кухню і за кілька секунд раптом налякана вскрикнула:
– Мамо! Що це?! – Через мить вона стояла в коридорі з незнайомою чашкою в руках. — Звідки це, мамо?! У нас таких чашок ніколи в домі не було!
– Ой… — Володя глупо усміхнувся. — Це ж чашка моєї бабусі. Я її… Але вона… Вона повинна бути в моїй сумці. Я взяв її з дому на пам’ять. Містика якась…
– І де твоя сумка? — Мама з дочкою здивовано дивилися на нього й не могли нічого зрозуміти.
– Як де? Ось же вона… — Він кивнув на свою дорожню сумку, що стояла при дверях. — Чашка повинна бути там…
Втрьох вони перевернули весь вміст сумки, але другої чашки в ній так і не знайшли.
Цей випадок для цього сімейства досі залишається незрозумілим. Особливо для мами Віри. Адже вона через кілька місяців стала для Володі тещею. Справді, якась містика…
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...
I Will Always Be With You, Mum: A True-to-Life Story of Love, Loss, and Miracles in an English Village
I shall always be with you, Mother. A story one could believe in Grandma Dorothy could hardly wait for the...
My Daughter-in-Law’s Phone Ringtone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
The ringtone on my daughter-in-laws phone made me reconsider helping the young family find a flat I live alone in...