Connect with us

З життя

З пенсії, окрім комунальних платежів і продуктів, вона дозволяла собі маленький подарунок – пакетик зернової кави.

Published

on

З пенсії Дарія Іванівна, окрім обов’язкових комунальних платежів та закупівлі продуктів на оптовому розпродажу, дозволяла собі маленький подарунок – пакетик кави в зернах.

Зерна вже були обсмажені, і коли вона відрізала кутик пакета, розносився неймовірний аромат. Дихала обов’язково із заплющеними очима, відкинувши всі інші відчуття, окрім нюху, і тоді траплялося диво! Разом із чудовим запахом сила ніби вливалась в тіло, спливали в пам’яті дівочі мрії про далекі країни, марився шум океанських хвиль, тропічна злива, загадкові шелести в хащах джунглів і дикі крики мавп, що сновигали по ліанах…

Цього всього вона ніколи не бачила, але пам’ятала розповіді тата, який часто відправлявся в дослідницькі експедиції в Південну Америку. Коли він бував вдома, то любив розповідати Дарусі про пригоди в долині Амазонки, попиваючи міцну каву, і її запах завжди нагадував їй про нього – худорлявого, засмаглого мандрівника.
Вона завжди знала, що батьки їй не рідні.

Пам’ятала, як на початку війни, коли їй було три роки, вона залишилася сиротою і її підібрала жінка, яка стала її мамою на все життя. Потім – все як у всіх: школа, навчання, робота, шлюб, народження сина, а ось і підсумок – самотність. Син ще двадцять років тому, погодившись на прохання дружини, обрав жити в іншій країні й процвітав з сім’єю у місті Хайфа. За весь цей час відвідував рідне місто лише раз. Спілкувалися телефоном, син щомісяця надсилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала в спеціальний рахунок. За двадцять років накопичилася чимала сума, вона повернеться сину. Потім…
Останнім часом її не полишала думка, що прожила вона життя добре, повне турбот та любові, але – чуже. Якби не війна, була б у неї зовсім інша сім’я, інші батьки, інший рідний дім. Отже, і доля була б іншою. Рідних своїх батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку – ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже дитячі роки. Її звали Марічкою. Так і чути іноді, як їх кликали: – «Марічко, Дарічко!» Ким вона їй була? Подругою, сестрою?

Роздуми її перервали короткі сигнали мобільного телефону. Вона поглянула на екран – пенсія прийшла на картку! Чудово, дуже вчасно! Можна прогулятися в магазин, купити каву – останню заварювала вчора вранці. Обережно постукуючи тростиною по тротуару, обходячи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей примостилася сіренька, смугаста кішечка, із обережною недовірою дивлячись то на перехожих, то на скляні двері. Жалість ворухнулася в серці: – «Мерзне бідолашка, та й голодна, мабуть. Взяла б тебе додому, та тільки… Кому ти потрібна будеш після мене? А мені залишилось… Не сьогодні, так завтра». Але, пожаліла нещасну і купила їй недорогий пакетик корму.

Вона обережно вичавлювала желейну масу в поліетиленовий лоток, кішка терпляче чекала і поглядала на благодійницю закоханими очима. Двері магазину розчахнулися і на ґанок вийшла огрядна жінка, обличчя якої не віщувало нічого доброго. Вона без зайвих слів відшвирнула ногою лоток з кормом так, що желейні шматочки розлетілися по тротуару:
– Кажеш їм, кажеш – жодного сенсу! – загарчала вона. – Нічого їх тут годувати! – і, розвернувшись, нервово пішла геть.
Кішка, обережно оглядаючись, почала підбирати шматочки їжі з тротуару, а Дарія Іванівна задихнулася від обурення та відчула перший укол насуваючогося нападу. Вона поспішила до автобусної зупинки – лише там були лавиці. Сіла на одну з них, гарячково нишпорячи по кишенях, у надії знайти таблетки, але марно.

А біль безжально накочував хвилями, голову ніби стискали в лещатах, в очах темніло, з грудей рвався стогін. Хтось доторкнувся до її плеча. Вона насилу розплющила очі – молоденька дівчина злякано дивилася на неї:
– Вам погано, бабусю? Як вам допомогти?
– Тут, у пакеті. – Дарія Іванівна слабо поворухнула рукою. – Там упаковка кави. Дістань і розпакуй.
Вона припала до упаковки, вдихнула аромат обсмажених зерен раз, другий. Біль не минув, але послабшав.
– Дякую, дівчинко. – Слабо вимовила Дарія Іванівна.
– Мене звуть Поліною, а дякуйте кішці. – Усміхнулася дівчина. – Була поруч з вами і так голосно нявкала!

– І тобі дякую, моя хороша. – Дарія Іванівна погладила кішку, яка сиділа тут же, на лавці з нею. Та сама, смугаста.
– Що з вами сталося? – співчутливо поцікавилася дівчина.
– Напад, дівчинко, мігрень. – Призналася Дарія Іванівна. – Перенервувала, буває…
– Я проведу вас до дому, самій вам буде важко дійти…

– … У моєї бабусі – теж бувають напади мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили слабеньку каву з молоком і печивом в квартирі Дарії Іванівни. – Взагалі-то, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона живе в селищі, разом з моєю бабусею, мамою і татом. А я тут навчаюся, в медичному училищі, на фельдшерку. Бабуся, як і ви, мене дівчинкою називає. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?

– Полінка, дівчинко, як їх знайти? Адже я їх майже і не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Дарія Іванівна, пестячи зігріту на колінах кішку. – Пам’ятаю лише бомбардування, коли ми їхали на підводі, потім танки… А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом на світі! Залишилось у мене зі свого – лише ім’я. А сім’я моя рідна, напевніше, загинула, там, під бомбами. І мама, і Марічка…
Вона й не помітила, як після цих слів Поліна здригнулася і подивилася на неї величезними, блакитними очима:

– Дарія Іванівно, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
Від несподіванки господиня поперхнулася кавою, а кішка пильно на неї подивилася.
– Звідки тобі це відомо, дівчинко?

– У бабусі така ж. – Тихо промовила Поліна. – Її звати Марією. Вона до сих пір не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку – близнючку, Дарічку. Зникла вона під бомбардуванням, під час евакуації. Коли фашисти перегородили дорогу, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Дарічка зникла. Так і не знайшли, скільки не шукали…
Зранку Дарія Іванівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, чекаючи на гостей. Сіренька, смугаста кішка не відходила від неї на крок, з тривогою вдивляючись в обличчя господині.

– Не хвилюйся, Марго, зі мною все буде гаразд, – заспокоювала господиня кішку. – Лише серце стукає…
Нарешті, пролунав дзвінок у двері. Дарія Іванівна, хвилюючись, відчинила двері.
Дві літні жінки, завмерши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Наче в дзеркалі бачили вони не втрачену блакить очей, сиві локони кучерявого волосся і скорботні зморшки в кутиках губ.

Нарешті, гостя з полегшенням видихнула, усміхнулася, зробила крок назустріч і обійняла господиню:
– Привіт, Дарічко!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять × 3 =

Також цікаво:

З життя8 години ago

Stepfather

**Stepfather** Because youve got no business hanging around a young girl like that! snapped James. Excuse me? Youve completely messed...

З життя8 години ago

Returned Home—No Husband, No Trace of Him or His Belongings in Sight

She came home to find no husband and none of his belongings. “Whats with that look?” Zoe smirked. “Stan just...

З життя16 години ago

Back Home—No Husband, No Trace of Him Left

**Diary Entry** I came home to find neither my husband nor any of his things. Why are you looking at...

З життя16 години ago

Revenge for My Mother

**A Lesson in Control** *Diary Entry* The call came late at night, the voice on the other end distorted and...

З життя18 години ago

Avenged My Mother: A Tale of Justice and Retribution

**A Revenge for Mum** “Your daughter is with us. Bring £100,000, and she stays alive. I’ll send the meeting point...

З життя19 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“Of course, everyone remembers perfectly well” “I dont remember because it never happened!” Peter Redford said seriously, looking at her...

З життя20 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“I dont remember because it never happened!” said Redford, looking at her with his earnest, grandfatherly eyes. The conversation died...

З життя21 годину ago

Shut Up!” He Snarled, Hurling the Suitcase to the Floor. “I’m Leaving You and This Dump You Call a Life.

“Shut it,” the husband snapped, tossing his suitcase onto the floor. “I’m leaving you and this dump you call a...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.