ЗВОРОТНИЙ УДАР

ВІДПОВІДНИЙ УДАР

– Олено, хто ця жінка? – тихенько, щоб не чули сусіди по купе, запитав Ігор.
– Яка жінка? – Олена відірвалася від телефону: саме надсилала повідомлення подрузі.
– Ось та… Бачиш, біля останнього вікна сидить і постійно на нас дивиться. Я б навіть сказав: безсоромно витріщається.
Олена трохи підвелася, щоб побачити ту, про кого говорив чоловік, і миттєво змінилася в обличчі. Потім схаменулася, вдаючи повну байдужість, знизала плечима:
– Не знаю.

– Не бреши, – розсердився Ігор, – я ж бачив, як тебе перекособочило, коли ти її побачила. Хто вона?
– Це моя мати, – трохи помовчавши, відповіла Олена. За секунду вирішила, що краще все ж сказати правду. На всяк випадок.
– Мати? – здивувався Ігор, – ти ж казала, що у тебе немає матері.
– Так і є…
– Не розумію, – Ігор уважно вдивлявся в обличчя дружини, – можеш пояснити?
– Давай вдома поговоримо…

– І що, ти навіть не підійдеш до неї? Вона тут живе? У нашому місті?
– Ігоре, благаю тебе, давай вдома поговоримо, – в голосі Олени пролунала благання, на очах навернулися сльози.
– Гаразд, – кинув чоловік і відвернувся до вікна. Образився.
Олена не стала його заспокоювати. Вона була рада, що її хоч на якийсь час залишили в спокої.
Хоча який тут спокій? У голові спливли картинки з дитинства…
***
Батька свого Олена не пам’ятала. Тільки знала зі слів мами, що він був «жахливою» людиною.

А ще мама говорила, що Оленці дуже пощастило: в її житті є чудова людина. І це – вітчим.
Ось його Олена добре пам’ятала з восьми років. Правда, не розуміла, що в ньому такого чудового.
Грубий, злий, жадібний. «І за що мама так його любить?» – думала маленька Олена, забившись кудись у куток, щоб дядько Петро її не знайшов.
Ні, він ніколи її не бив, відкрито не ображав.
Але і за людину не вважав. Ніколи не називав по імені. Дивився як на порожнє місце.

Якщо і говорив з дружиною про Олену, то це звучало приблизно так:
– Дівчинка не вміє себе поводити…
– Твоя дочка заважає мені відпочивати…
– Поясни їй, що гуляти з хлопцями ще рано.
– Ти бачила її щоденник? Подивися! Мені соромно, що вона живе в моєму домі!
«У його домі! А нічого, що це наша з мамою квартира?!» – думала Олена в підлітковому віці. Вона добре пам’ятала, що вони з мамою переїхали в цю квартиру після смерті бабусі.
Одного разу, коли вітчим сказав цю фразу вкотре, Олена не витримала і висловила йому прямо в обличчя:
– Це не я, а ви живете в нашому домі! Якщо не подобається, йдіть! Ніхто плакати не буде!

Вітчим метнувся до неї, ніби хотів затулити рота, але в останню мить зупинився. Раптово повернувся до жінки і видав з себе крізь зуби:
– Зроби так, щоб я її більше не бачив!
Мама схопила Олену за руку, потягла за собою з кімнати зі словами:
– Звісно, любий, все буде як ти хочеш…
Вона завжди дивилася на нього як на небожителя. Підкорялася беззаперечно, обслуговувала, говорила нарочито солодким голосом і всіляко намагалася догодити.
Чому? Олена не розуміла.
В одному вона була впевнена: якщо вітчим побажає, мати легко вижене її з дому.
– Ти що собі дозволяєш? – шипіла мама на Олену того дня, – не смій так розмовляти з батьком!

– Він мені не батько! – викрикнула Олена, – і ніколи ним не буде!
– Це не важливо! Він тебе годує, напуває, одягає, а ти… Невдячна!
– Я не просила мене народжувати! – крізь сльози кричала Олена, – і ростити мене не просила! Треба було віддати мене комусь, щоб не мучитися!
– Треба було! – кинула мама у відповідь, – ніхто не взяв! І батько твій втік, як тільки ти народилася! Все життя мені зіпсувала!
Почувши від мами ці слова, Олена відчула таку ненависть, що з усієї сили відштовхнула матір в бік і вибігла з квартири.
Наздоганяти її ніхто не став. І за той тиждень, що вона була відсутня, ніхто не поцікавився, де вона і що з нею.
Тоді Олені було п’ятнадцять…
Що вона могла зробити? Нічого.
Подружки по черзі приютили її на кілька днів, але це ніяк не вирішило проблему. Довелося повертатися.
Тремтячими руками Олена відкрила вхідні двері…
– З’явилася? – все, що сказала мама, – йди до себе і не висовуйся, поки не покличу…

«Напевно вона його вмовила», – подумала Олена і швиденько промайнула в свою кімнату.
З того дня вітчим більше жодного слова не говорив про Олену. Вів себе так, ніби її не було…
Мама, звісно ж, його в цьому підтримувала: не кликала дочку до столу, не цікавилася її справами, не намагалася поговорити.
Олена чітко розуміла: стосовно неї вони вже прийняли якесь рішення. Напевно, просто чекають, коли вона закінчить школу…

І не помилилася. Як тільки Олена отримала атестат, мама натякнула, що їй саме час готуватися до самостійного життя.
– Як тільки вісімнадцяти виповниться, підеш на вільні хліби, – заявила вона і знову пішла в мовчанку.
Олена подумала-подумала і вирішила вступати до університету. По-перше, вона звільнить сім’ю від своєї присутності, по-друге – там іногороднім дають гуртожиток. А це означає, що найближчі п’ять років у неї принаймні буде житло…
До універу Олена не вступила. Вірніше, вступила, але на платне відділення. Знала, що ніхто за навчання не заплатить, але все ж повідомила:
– Мам, привітай мене, я стала студенткою.
Мати подивилася на неї байдуже:
– І?
– Правда, за навчання потрібно платити… Зовсім трохи…
– Навіть не думай. Жодної копійки не отримаєш за свої вигадки! Мало ми з батьком в тебе вклали?! Ти ж нам у відповідь лише нерви псувала! А тепер ми ще й за навчання твоє платити повинні?!
– Вибач. Звичайно, не повинні, – відповіла Олена, – дарма я тобі сказала.
– От саме: дарма. Ти давай квартиру собі шукай.
– Мам, мені ж нема чим за неї платити…

– Іди працювати, а то бач, – захотіла вчитися. Даю ще місяць… Потім – на вихід.
– Місяця мало, – Олена спробувала зворушити маму, – можна я поживу з вами ще хоча б півроку?
– Скільки? Півроку? Ні вже. Я і так ледве вмовила батька, щоб він терпів твою присутність. До того ж ми ремонт запланували. Хочемо з твоєї кімнати спальню зробити. Коротше: місяць, не більше…

І Олена зняла квартиру. Квартирою це можна було назвати з натяжкою. Маленька тимчасівка в приватному секторі. Без зручностей. З пічкою. Зате – дешево…
Коли дівчина йшла з рідного дому, мама дала їй з собою вилку, ложку, тарілку, кружку, столовий ніж і маленьку каструльку. Потім прикинула і додала: одне рушник і стареньку постільну білизну.
– Ось ще візьми, – сказала вона, ховаючи очі і простягаючи Олені невеликий пакетик, – удачі тобі, дочко. Сподіваюся, ти подорослішаєш і зрозумієш мене.
– Дякую, мамо, – відповіла Олена, – можна я свої зимові речі пізніше заберу?
– Тільки сильно не затягуй, а то можеш їх тут і не знайти…
– Невже викинеш?
– Я – ні, а ось батькові це може не сподобатися. Ти ж розумієш…
– Розумію, – Олена обняла маму, – ну все, я пішла…
Ось так, у вісімнадцять років, Олена вийшла в самостійне життя.
З материнським благословенням…

Грошей, що мама дала, вистачило до першої зарплати. Правда, Олена економила кожну копійку. Навіть транспортом не користувалася: добиралася до фабрики пішки.
Отримавши першу зарплату, вона відчувала себе справжньою багатійкою! Купила крупи і макарони наперед, пляшку олії і ціле відро картоплі.
Треба було ще придбати шампунь, мило, зубну пасту…
Закупивши все необхідне, Олена порахувала залишок грошей і, відкладши в гарний конверт невелику суму, вирішила: нехай потроху, але буду відкладати на житло.

До матері вона поїхала десь через місяць: побачитися (вона все ще наївно вірила, що мама буде їй рада) і забрати теплі речі: літо закінчилося, на вулиці стало по-осінньому прохолодно.
Двері їй відкрив якийсь хлопець.
– Привіт, дверима помилилася? – весело запитав він.
– Взагалі-то я до мами, – розгубилася дівчина.
– А…Ти, напевно, Олена? Заходь. Мами немає, але ти можеш її почекати.
– І почекаю, – Олена рішуче пройшла на кухню.
Хлопець спробував поговорити з гостею, але Олена так на нього подивилася, що він поспішив ретируватися.
Прийшла мама. Особливо не зраділа. На питання Олени про молодого чоловіка відповіла:
– Це Олег. Син чоловіка від першого шлюбу.
– А чому він живе з вами? Ти ж планувала ремонт.
– Він ненадовго. Оглянеться в місті, влаштується на роботу і з’їде на окрему квартиру.
– Зрозуміло, – кинула Олена, – я там взуття своє забрала і куртку…
Забирай все. Нічого не залишай. Набридло з місця на місце перекладати.
– Коли набридло, мамо? Мене всього-то два місяці не було.
– А ти не розумнічай, – розсердилася мама, – приїхала – забирай все.
– Ти навіть не запитаєш, як я живу?

– Мені це не цікаво, – мама явно не могла (може і хотіла) розмовляти при Олегові.
– Ну що ж, ти мене не здивувала, – Олена направилася в передпокій…
– Тебе провести? – вигулькнув звідкись Олег, – як ти таку величезну сумку потягнеш?
– Якось, – кинула Олена і вийшла з квартири…
Через пару місяців приїхала знову. Тепер за пуховиком. І знову їй відкрив Олег. На цей раз мама була вдома. На питання Олени:
– Він все ще у вас? – мама вибухнула:
– Це не твоє діло! Він буде тут жити скільки захоче! В кінці кінців він до батька приїхав!
– А я тут з мамою жила, – обронила Олена, – тільки мене це чомусь не врятувало.
– Не порівнюй! Це інше!
– Яке інше? – твердо запитала Олена, – в чому різниця?
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати! – закричала мама, – це мій дім і тільки я буду вирішувати, хто в ньому житиме.

– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?!
– Те, що стороння людина тобі дорожча рідної дочки, – Олена говорила впевнено і спокійно, чим остаточно вивела маму з себе.
– Немає у мене ніякої дочки! – випалила вона, – а Олежка – син мого улюбленого чоловіка! Він для мене більше, ніж син!
– Вітаю, – Олена дивилася на маму, ніби перед нею була абсолютно чужа жінка, – в такому разі, у мене більше немає матері.
Вона пішла.
Впевнена, що назавжди.
Чотири роки Олена не давала про себе знати. Не дзвонила, не приходила.
І ось тепер ця зустріч…

***
Поки Олена перебувала у спогадах, мати піднялася зі свого місця і підійшла до дочки.
Ігор встав, поступаючись їй місцем.
– Здрастуй, – Олена почула поруч знайомий до болю голос, який вона намагалася забути.
– Привіт, – ледь промовила вона у відповідь.
– Це хто? – мати кивнула в бік Ігоря.
– Чоловік.
– Вітаю.
– Дякую.

– А у нас теж все добре. Тато працює, Олежек дівчину знайшов. Мила така, спокійна. Весілля через місяць. Знаєш, я скоро бабусею стану. Таке щастя! Ми для дитини вирішили твою кімнату виділити. Вже ремонт почали. Шпалери купили – найдорожчі, з дитячим малюнком. А ще ми з татом вирішили, що купимо дачу. Десь неподалік. Дитині потрібне свіже повітря, вітаміни. Ось шукаємо: щось недороге, але, щоб будиночок був жилий і обов’язково річка поряд. Ну, або озеро…
Олена слухала ці мовленеві виливи і ніяк не могла зрозуміти, навіщо ця чужа, по суті, жінка все це їй розповідає.
– А ти давно заміж вийшла?
– Два роки тому, – автоматично відповіла Олена.
– Про дітей думаєте?
– Синові майже рік.
– Значить, у мене є онук?

– У вас? – Олена, нарешті, повернулася до матері.
– У мене, – на мить зніяковіла мама, – ти ж моя донька.
– Ви щось плутаєте, жінка. Моя мама померла чотири роки тому…
Мати поблідла. Мовчки піднялася і направилася до виходу.
Олена відвернулася до вікна: їй було зовсім не шкода… цю жінку.
Ігор увесь час задумливо дивився на обох, прислухався до розмови.
І раптом зрозумів: вони ж абсолютно чужі!

І вирішив, що не стане розпитувати дружину про минуле. Чомусь стало страшно туди зазирати…