З життя
Ви ж подарували мені квартиру
Власна квартира – мама і рідня були проти, що дочка виганяє вагітну сестру
Ви ж подарували мені квартиру
— Ти що, не розумієш? Це ж родина! Як ти можеш так з рідною племінницею? Вона вагітна, їй нікуди йти!
Дарина сиділа на кухні, стискаючи телефон. Голос мами у слухавці був одночасно благальний і звинувачувальний. Типова мама — навіть коли просить, все одно тисне.
— Мам, я не проти допомогти, але… — Дарина запнулася, добираючи слова. — Оля живе у мене вже вісім місяців. Вісім! Пам’ятаєш, як тітка Галина говорила про “пару тижнів, доки роботу не знайде”?
— Ну і що? Зараз такий складний час, роботу знайти…
— Вона навіть не шукає! — Дарина відчула, як всередині піднімається хвиля роздратування. — Вчора цілий день у ванній просиділа, робила свої маски для волосся. Потім серіал дивилася. Потім…
— Даринко, ну ж вона ж у положенні…
— Вона дізналася місяць тому! До цього що заважало?
У слухавці повисла тяжка пауза. Дарина чула, як мама важко зітхнула. Це фірмове зітхання означало: “Яка ж ти безсердечна дочка, я тебе так не виховувала”.
— Мам, це моя квартира. Ви ж викупили частку у тітки Галини саме для мене, пам’ятаєш?
— Технічно, — мамин голос став більш сухим, — квартира наша. Ми просто дозволили тобі там жити.
Дарина закрила очі. Ось воно. Знову.
— Я думала, це був подарунок. На закінчення університету.
— Звісно, подарунок! Але ж ти розумієш, що в родині треба…
— Що треба? — перебила Дарина. — Терпіти, коли Оля їсть мою їжу, користується моєю косметикою і приводить свого хлопця, коли мене немає вдома? До речі, того самого, від якого вона тепер вагітна.
— Дарина! — у маминому голосі зазвучали сталеві нотки. — Тітка Галина стільки для нас зробила! Коли тато хворів, хто нам допомагав? Хто з тобою сидів, поки я на двох роботах працювала?
Дарина зітхнула. Цю пісню вона чула вже сотні разів. Борг перед тіткою Галиною, який, мабуть, ніколи не буде виплачений повністю.
— Мам, я вдячна тітці Галинці, справді. Але це не означає, що я повинна…
— Тітка Галина дзвонила вчора, — знову перебила мама. — Плакала. Каже, ти Олю зовсім заклювала. Придираєшся до кожної дрібниці.
Дарина хмикнула.
— Дрібниці? Вона взяла мою нову кофту без дозволу і пролила на неї сік! Потім сказала: “Ой, ну ти ж не образишся, ми ж рідня”. І навіть не вибачилася!
— Боже, Дарина, це просто кофта…
— Справа не в кофті! — Дарина відчула, як до горла підступає комок. — Справа в повазі. У особистих межах. У тому, що я приходжу додому і відчуваю себе гостем у власній квартирі.
У слухавці знову була пауза. Потім мама сказала тихо, але з натиском:
— Знаєш, бабуся була б дуже засмучена, почувши, як ти говориш. Для неї родина була…
— Не треба, — перебила Дарина. — Не треба згадувати бабусю щоразу, коли хочеш мене в чомусь переконати.
— Але це правда! Ця квартира — бабусине спадок. Вона хотіла, щоб…
— Щоб що? Щоб я жила з Олею до кінця життя? Щоб терпіла її вибрики? Щоб…
Телефон пілікнув — вхідний дзвінок. Дарина глянула на екран: тітка Галина. Ну, звичайно.
— Мам, тітка дзвонить. Напевно, хоче особисто мені розповісти, яка я погана сестра.
— Візьми трубку, Дарина. Поговори з нею по-людськи.
— Гаразд, — Дарина зітхнула. — Передзвоню потім.
Вона переключилася на дзвінок тітки, готуючи себе до нової порції докорів.
— Алло, тітко Галинко.
— Даринко! — голос тітки звучав перебільшено життєрадісно. — Як ти, сонечко?
“Сонечко”. Дарина поморщилася. Тітка так її називала тільки коли щось хотіла випросити.
— Нормально, — сухо відповіла вона.
— Оленка каже, у вас там якісь… непорозуміння?
Дарина закотила очі. Непорозуміння. Ну так.
— Тітко Галино, коли ви з мамою запропонували, щоб Оля пожила зі мною, йшлося про пару тижнів. Максимум про місяць.
— Ой, ну що ти як бухгалтер, ці терміни рахуєш! — тітка засміялася, але в сміху чутно було роздратування. — Рідні люди так не чинять.
— А як чинять рідні люди? — Дарина відчула, як всередині закипає злість. — Приходять без дозволу? Беруть речі без дозволу? Приводять друзів, коли мене немає вдома?
— Даринко, ну що ти… Оля просто відкрита людина, вона звикла…
— Знаєш, до чого вона ще звикла? До того, що за неї все вирішують інші. Мама з татом викупили частку в квартирі, щоб я могла тут жити. Це був подарунок мені.
— Ну, не зовсім так, — тітчин голос став прохолоднішим. — Це бабусина квартира. Спільне спадкоємство. Ми з твоєю мамою просто домовилися…
— Домовилися, що ви продаєте свою частку моїм батькам, — твердо сказала Дарина. — І вони заплатили за неї. Повну ринкову вартість.
— Гроші, гроші! — у голосі тітки зазвучали істеричні нотки. — Все про гроші! А про те, що Оленка у положенні, ти подумала? Куди їй іти? На вулицю?
— У неї є хлопець. Батько дитини, між іншим.
— Він безвідповідальний, сам без кута! Виїхав з Києва, як тільки дізнався про вагітність.
“Цікаво, чому”, — подумала Дарина, але вголос сказала:
— Тітко Галино, у вас трикімнатна квартира. Ви з дядьком Михайлом живете удвох. Чому Оля не може жити з вами?
Пауза. Дарина майже фізично відчувала, як тітка підбирає слова.
— У нас… незручно. Дядько Михайло працює вдома, йому потрібна тиша. І потім, у вас з Олею завжди були добрі стосунки. Ви ж як сестри росли. Вона народить і для тебе це буде прекрасний досвід догляду за малюком.
“Як сестри”. Дарина гірко усміхнулася. Оля завжди була тією, кому все сходило з рук. Мила, безпосередня Оленка, яка “просто не думає про наслідки”. А Дарина була “відповідальною”, “розсудливою”, “дорослою не за роками”. Тією, хто має поступатися, розуміти, прощати.
— Тітко Галино, я більше не можу так. Я поговорю з Олею сьогодні. Їй потрібно шукати інше житло.
— Що?! — тітчин голос піднявся до пронизливих ноток. — Ти не можеш! Вона вагітна! Це стрес! Ти хочеш, щоб вона втратила дитину?!
Дарина відчула, як ледве стримує себе від образ. Ось воно. Головна зброя. Якщо не вдається тиснути на совість через “сімейні цінності”, завжди можна звинуватити у потенційній шкоді дитині.
— Я не виганяю її на вулицю прямо зараз. Я даю їй час знайти…
— Я дзвоню твоїй мамі! — перебила тітка. — Це просто… це просто обурливо! Після всього, що ми для тебе зробили.
Зв’язок обірвався. Дарина повільно опустила телефон на стіл. Руки тремтіли.
Вхідні двері грюкнули. По коридору затупотіли каблуки.
— Даринка! — голос Олі звучав нудотно-солодко. — Ти вдома? Уявляєш, я зустріла Катю, ну, пам’ятаєш, ми з нею у школі вчилися? Вона заміж вийшла, прикинь! За якогось айтішника багатого. Таке кільце показувала, я мало не осліпла!
Оля ввійшла на кухню. Засмагла, з новим манікюром, у дорогих джинсах. Ніяких ознак вагітної жінки в скрутному становищі.
— Слухай, я тут подумала… — Оля поспішила сісти на стілець навпроти Дарини. — Може, перестановку зробимо? Мені здається, диван краще біля вікна поставити. І взагалі, коли малюк народиться, потрібно буде дитячий куток організувати…
Дарина дивилася на неї, відчуваючи, як всередині щось обривається. Остання ниточка терпіння.
— Оля, нам треба поговорити.
— Ой, тільки не зараз, га? — Оля махнула рукою. — У мене голова розколюється. Ці гормони вагітні, жах просто! Я краще приляжу.
Вона підвелася і направилася до виходу з кухні.
— Оля, — Дарина підвищила голос. — Тобі потрібно з’їжджати.
Оля застигла у дверному прорізі. Повільно обернулася.
— Що?
— Тобі потрібно з’їжджати, — повторила Дарина, відчуваючи дивне спокій. — Я даю тобі місяць на пошуки житла.
Оля дивилася на неї з таким здивуванням, ніби Дарина раптом заговорила китайською.
— Ти жартуєш, так? — нарешті видавила вона. — Це якийсь жарт?
— Ні. Я абсолютно серйозна.
Обличчя Олі викривилося.
— Ти… ти не можеш! Це бабусина квартира! У мене таке саме право тут жити, як і у тебе!
— Ні, Оля. Мої батьки викупили частку у твоєї мами. Юридично це їхня власність.
— Наплювати я хотіла на юридично! — Оля підвищила голос. — Ми родина! Ти що, не розумієш? Я вагітна! Мені нікуди йти!
— У тебе є батьки. Є батько дитини. Є друзі, зрештою.
— Я дзвоню мамі! — Оля вихопила телефон з кишені. — Вона тобі все роз’яснить!
— Не треба, — Дарина похитала головою. — Вона вже дзвонила. І мама теж.
— І що?
— І нічого. Моє рішення не зміниться.
Оля уставилася на неї з неприхованою ненавистю.
— Значить, ось як? Виганяєш вагітну родичку на вулицю? Нічого, мама з тіткою Ірою розберуться. Ти ще пожалієш!
Вона розвернулася і вискочила з кухні. Через хвилину грюкнула вхідні двері.
Дарина сиділа, дивлячись у вікно. Дивно, але замість очікуваного відчуття провини вона відчувала лише полегшення. І втому. Нескінченну втому від цієї гри в “сімейні цінності”, де цінності чомусь завжди були односторонніми.
Телефон завібрував. Повідомлення від мами: “Тітка Галина в істериці. Що ти накоїла?”
Дарина не відповіла. Замість цього вона відкрила браузер і ввела в пошук: “Київ оренда квартир”.
Минуло три місяці. Дарина сиділа в кафе в центрі Києва і спостерігала, як за вікном падає мокрий київський сніг. Навпроти неї сидів Михайло — її хлопець, з яким вона познайомилася ще у Львові, але який переїхав до Києва на півроку раніше.
— Ну що, не жалкуєш? — запитав він, помішуючи каву.
Дарина похитала головою.
— Ні. Жалкую тільки, що не зробила цього раніше.
Її телефон завібрував. Дзвінок від тата.
— Привіт, тато.
— Привіт, доню, — голос батька звучав незвично урочисто. — У мене є новини.
— Які?
— Ми продали квартиру.
Дарина застигла.
— Бабусину? А як же…
— Оля з’їхала до батьків, — тато хмикнув. — Після того, як ти поїхала, вона намагалася закріпитися там, але… Взагалі, ми з мамою вирішили, що досить. Продали квартиру. Гроші переведемо тобі.
— Що? — Дарина не повірила своїм вухам. — Мені?
— Тобі, — у голосі батька було чутно усмішку. — Це був подарунок тобі, пам’ятаєш? На закінчення університету. Просто ми з мамою… трохи заплуталися. Піддалися тиску. Прости нас.
Дарина відчула, як до очей підступають сльози.
— Тат, я не знаю, що сказати…
— Нічого не кажи. Просто будь щаслива. І… ми з мамою пишаємося тобою. Тим, що ти змогла постояти за себе. Навіть коли ми не підтримали.
Після розмови Дарина довго сиділа мовчки, дивлячись у вікно.
— Що сталося? — запитав Михайло, накривши її руку своєю.
— Здається, я щойно стала дорослою, — тихо відповіла Дарина. — По-справжньому.
За вікном продовжував падати сніг, стираючи сліди минулого і відкриваючи чистий лист для нового життя. Життя, де вона сама вирішує, кого впускати в свій дім і в своє серце.
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...