Він все одно приречений, – сказала дружина чужим холодом в голосі. – Приїдь сам і поговори з лікарем.

– Він все рівно не жилець, – сказала дружина чужим холодним голосом. – От сам приїдь і поговори з лікарем, якщо мені не віриш. Там доглядальниці, всі умови для нього будуть. Ну, не дарма ж придумали цю паліативну допомогу, всі так роблять…

Ілля народився на два місяці раніше терміну, і його одразу забрали в реанімацію. Спершу нічого не казали, потім з’явилася якась надія – він сам почав дихати, став набирати вагу. Коли його виписали, він все одно був таким крихітним, що Василь боявся брати його на руки, раптом ще зашкодить чимось. Але коли Ілля прокидався і тихенько плакав вночі, Інна не вставала до нього, і довелося Василю якось призвичаїтися. І до лікарів Інна не хотіла його водити, казала, що це через лікарів усе так сталося, мовляв, вона ж здавала всі аналізи і УЗД робила, казали, що все в порядку. А хіба це нормально? Три місяці, а він навіть голову не тримає.

Василь сам записувався до лікарів, вислуховував незрозумілі слова, від яких язик прилипав до неба, здавав із сином аналізи, кожного разу по-дитячому зажмурюючи очі, поки медсестра намагалася знайти вену. Врешті-решт, дійшов і до генетиків в обласному центрі, які пояснили, що Іллі можна допомогти, але потрібні спеціальні ліки. Тому Василь і поїхав на вахту – друг давно його кликав, гроші там добре платили, але Інна все не відпускала. А тепер виходу не було. І він поїхав. Думав, що син з Інною, і все добре, а воно он як вийшло. І бабуся нічого йому не казала, хоча він відчував, що щось приховує від нього.

– Все добре, синку, працюй, – повторювала вона.

Як виявилося, весь цей час саме бабуся до Іллі в лікарню ходила – розмовляла з ним, кремом від пролежнів мастила і масаж робила. Інна ж вийшла на роботу, а не сказала йому. Зізналася тільки тоді, коли Василь повідомив, що приїде у відпустку на місяць.

– Інна, це ж наш син! – обурився він. – Яка паліативна допомога, я для чого працюю? Лікар же сказав, що ліки…

– Та які ліки! – скрикнула Інна. – Ти його взагалі бачив? Тебе пів року тут не було, так що не кажи мені, що і як я повинна робити! Я молода ще, і хочу для себе пожити. А дитину й іншу народити можна. Не хочу я, як мати, все життя підгузки міняти!

У молодшого брата Інни був дитячий параліч, і коли вони познайомилися, Василя захоплювало, як тендітна і витончена Інна носить на собі брата, сідає його в крісло і читає вголос книжки. Він за це її, власне, і полюбив. Тільки от, схоже, у самої Інни вистачило любові тільки на брата.

– Якщо ти не забереш сина додому, я подам на розлучення, – пригрозив Василь.

– Ну і подавай! Знайшов чим лякати! Прожила ж я якось без тебе весь цей час, і далі проживу.

Він не думав, що вона і справді піде. Але Інна пішла, ще до того, як він приїхав, пішла. Ключі від квартири занесла його бабусі, яка вже давно про все здогадувалася, тільки Васі не казала – за ці півроку Інна знайшла, до кого можна переїхати.

– Не переживай, синку, справимось. Я допомагатиму тобі з Іллею, тільки от роботу доведеться тут шукати – я одна з ним не впораюсь.

Василь і сам це розумів – бабуся давно хворіла, їй самій догляд був потрібний, тільки от він не міг їй борг повернути, не розірватися ж йому на дві частини.

Виховала Василя бабуся. Мати його, досить успішна співачка, привезла його бабусі на місяць, але так і не забрала. Гроші висилала справно, поки він у школу ходив, а потім, мабуть, вирішила, що досить, сам впорається. Він у молодості все думав, що мама його любить, просто життя у неї складне: концерти, зйомки, шанувальники… Він навіть сам на концерт до неї поїхав – купив величезний букет троянд, мріяв, як подарує їй, як вона впізнає його і зрадіє, скаже прямо зі сцени – це мій син!

Але вийшло все не так: спочатку вона його довго не помічала, потім, нарешті, взяла букет, навіть не глянувши, і кинула його кудись в куток. А ж Василь майже всю свою зарплату за той букет віддав. Після концерту він насилу пробився за куліси, спробував пояснити, що він – її син, але мати його до себе не пустила. Веліла передати, що вона втомилася, і що передзвонить. Він чекав її дзвінка місяць, не відходив від телефону. Але вона так і не зателефонувала.

Тепер він уже й не згадував про неї, а якщо по радіо включали її пісню, так перемикав одразу, не хотів слухати, хоча раніше все напам’ять знав. Бабуся була йому і батьком, якого він ніколи не знав, і матір’ю. А тепер і Іллі стала матір’ю – доглядала за ним, як могла, а Василь на роботу влаштувався з нормальним графіком, щоб бабуся сильно не втомлювалася. Інна навіть не дзвонила, ще гірше його матері – та хоча б іноді робила вигляд, що у неї дитина є.

– Вася, мені такий сон сьогодні яскравий снився, – розповідала якось бабуся. – Дід твій, царство йому небесне, попросив мене води йому з криниці принести. Я кажу – та як же я понесу, у мене ж ноги не ходять! А він каже – тут у всіх ходять. Я дивлюсь, а під ногами трава така – зелена-зелена! І м’яка, як пух. Я по ній пішла, а ноги самі ковзають і навіть не болять! Води я набрала і наостанок у ту криницю заглянула. Дивлюсь, а там ти в костюмі і краватці, а поруч дівчина така гарна, з ямочками на щоках. У фаті. Чую я, сон в руку – знайдеш ти собі хорошу дружину, а не цю вертихвістку!

– Бабусю, ну яка дружина! Якщо рідна мати не захотіла за Іллею доглядати, хто погодиться?

А наступного дня бабуся не прокинулася. Тож, мабуть, сон в руку був, тільки не про те – тепер вона дідові водичку носить, а не маленькому Іллі.

Що тепер робити, Василь не знав. Мати з похороном допомогла, навіть сама приїхала, але все одно довелося витратитися, просити у неї соромно було. Але через кілька тижнів мати сама подзвонила і сказала:

– Я знайшла доглядальницю для твого сина. Платити їй я буду, не переживай.

Така щедрість Василя здивувала, і він хотів спочатку відмовитися, сказати, що нічого йому від неї не потрібно, але передумав – тут вже не до гордості, коли ліки у сина закінчуються.

Чомусь він чекав дорослу досвідчену жінку, таких він багато в лікарнях бачив, коли Іллю возив, всі вони на його бабусю в молодості були схожі – діловиті, прості, справу свою знають. Але, видно, мати і тут вирішила заощадити – прислала якусь випускницю, дівчина одразу зізналася, що це її перша робота.

– Не переживайте, я спеціальні курси пройшла і все вмію, – сказала вона бадьоро, а в самої голос тремтить.

Можна було б зателефонувати матері і сказати, що ця дівчина не впорається з Іллею, але говорити з матір’ю зовсім не хотілося. І Василь вирішив почекати, може, й справді курси ці для чого годяться.

Дівчину звали Марина. І дзвонила вона йому кожні півгодини.

– Василь Петрович, це нормально, що він гикає?

– Потримайте його вертикально. І до спинки щось тепле прикладіть, рушник можна праскою нагріти.

– Василь Петрович, він так важко дихає, я боюся!

– Марина, інгалятор, я ж говорив вам…

Ну і все в такому дусі.

Але через пару тижнів вона освоилась і ніби стала краще справлятися. Правда, Василю довелося на іншу роботу влаштуватися – робочий день у неї був до шостої, а йому ще повернутися треба встигнути. Довелося піти на будівництво, там графік вільний був, але все у чорну. Обіцяли добре заплатити, але от коли…

Вихідні Василь тепер проводив з сином – дівчина ця навіть за додаткові гроші не могла на вихідних працювати, китайську вона, бачите, вчила. Щебетала всі, що хоче туди на стажування поїхати, акупунктуру вивчати. Смішна була ця Марина, наївна, не як його бабуся – тільки та телевізору завжди вірила, а ця інтернету.

На день народження Іллі, втім, Марина приїхала і у вихідний – привезла йому повітряну кульку, він їх дуже любив, і самозв’язаний комбінезон. Василь раптом розчулився і запросив її чаю пити – він торт з цього приводу купив. А потім вони всі разом гуляти пішли – нарядили Іллю в новий комбінезон, поклали його у візочок і прив’язали до нього повітряну кульку, щоб він дивився. Василь розумів, що до наступного дня народження син може й не дожити, і від цього навіть дихати було складно. Але в той момент, коли він віз його по сонячній вулиці, а повітряна кулька намагалася злетіти вгору, піддаючись легкому осінньому вітру, на душі у нього було добре.

Інну він пізно помітив, тільки коли вони зупинилися на пішохідному переході, його погляд натрапив на її розмальоване личко. Поруч стояли такі ж подруги, мабуть, йшли на якийсь захід. Інна теж його не одразу помітила, і обличчя її спалахнуло і покрилося плямами. Вона відвернулася, щось сказала своїм товаришкам і поспішила на інший бік вулиці.

– Хто це? – запитала Марина, помітивши його напружений погляд.

Василь повільно випустив з легенів повітря і відповів:

– Ніхто.

– Ну і добре, – сказала вона і усміхнулася.

Він і не бачив раніше, як вона усміхається. На щоках у Марини заграли ямочки, і це ніби щось нагадало йому, але що? Блакитна кулька на фоні такого ж блакитного неба забилася так само сильно, як і його серце.

Зарплату ніяк не віддавали. Ліки закінчувалися, і виходу у Василя не було – довелося дзвонити матері.

– Я що, мало тобі допомагаю? – роздратовано перепитала вона. – Ти знаєш, скільки я цій дівчині плачу? Що за чоловік такий з тебе, що ти на ліки заробити не можеш?

Від сорому у Василя навіть дихання перехопило. Що він, і справді, не може свого сина забезпечити? Він відключив телефон і опустив голову – так хотілося, щоб зараз підійшла бабуся, поклала йому руку на плече і сказала, що все буде добре…

Почулися легкі кроки, і на порозі кухні з’явилася Марина. У руках вона тримала конверт.

– Ось, – сказала вона і поклала його на стіл.

– Що це? – не зрозумів Василь.

– Це на ліки. Для Іллі.

Він ніяк не міг збагнути – що все це значить?

– Ваша мама мені заплатила. Вона добре заплатила, ви не думайте. Я ж на поїздку в Китай збирала, а так мені вони не потрібні – я з батьками живу, у мене все є.

– Але ж як ваша поїздка… – розгубився Василь.

Марина знизала плечима.

– Та куди я тепер поїду…

Вона несміливо усміхнулася, і на щоках у неї знову з’явилися ямочки. А Василь раптом згадав бабусю, і її сон. І тут же почервонів до коренів волосся, сам не розуміючи чому.

– Візьміть, – наполегливо сказала вона. – Так буде правильно.

– Я все поверну, – хрипло сказав Василь, прочистив горло і запитав. – А раз ви не їдете в Китай, так, може, зайдете до нас на вихідних? Погуляємо, як минулого разу…

Марина знову усміхнулася і відповіла:

– З задоволенням.