– Я подаю на розлучення, – оголосила вона.

Ольга мовчки вимкнула телевізор і поглянула на чоловіка.

– Я збираюсь на розлучення, – чітко сказала вона.

Богдан, весь в азарті футболу, не помітив її слів і лише з подивом підняв брови, коли відчув раптову тишу.

– Що ти робиш?! Ти з глузду з’їхала?! – зірвався він, але швидко заспокоївся і пробурмотів:

– Вибач. Просто цей матч дуже важливий.

– Вибач, але не важливіше від того, що я тільки-но сказала.

– І що ти сказала? – Богдан нарешті зрозумів, наскільки важливі були її слова.

– Я збираюся на розлучення.

Богдан широко відкрив очі:

– Як це на розлучення? Чому? Мені здавалося, у нас усе добре.

– Тобі здавалося.

– Почекай… Вчора ми були в театрі, позавчора я приніс тобі квіти, минулого тижня ходили в кіно. Все як ти любиш…

– Так, але це вперше за сім років нашого шлюбу. І я навіть знаю чому.

– І чому ж?! – починав злитися він.

– Бо я відвела дітей до садка, влаштувалася на роботу, почала ходити до спортзалу, змінила стиль, знайшла нових друзів.

– І що з того?

– А те, що ти раптом побачив, що я стала цікава іншим, що на мене звертають увагу чоловіки, і я вже не потребую тебе, як раніше.

– Це нісенітниця…

– Ні, Богдане, це не так. Інакше ти б не злякався, не став би раптом таким уважним, квіти не дарував би. Я навіть не кажу про кіно й театр – це взагалі для тебе майже героїзм.

– Я старався… Хотів тобі догодити… Почекай, я все ж не зрозумів: ти через це вирішила розлучитись?

– Так. Я більше не хочу так жити. Ти зараз прикидуєшся люблячим чоловіком, а де ти був, коли я була вагітна, коли дітей народжувала, коли ночей не спала? Ти ж ні разу мені не допоміг! Був у нашому житті лише формально. Приходив, їв, спав. Можу порахувати, скільки разів ти брав дітей на руки!

– Я працював! – Богдан навіть підхопився від цієї несправедливості, – аби забезпечити вас!

– Працював, не сперечаюся. Але ти забезпечував і себе. І вихідні мав, лише проводив їх з друзями.

– Маю право!

– А у мене – вихідних не було, – продовжила Ольга, не звертаючи уваги на його репліку, – хоча діти… це і твої теж. Але тебе це мало цікавило. Постійно лише чув: я тобі гроші даю, що ще треба? А я хотіла… Хотіла мати поруч надійного, рідного чоловіка. Щоб підтримав. Не тільки матеріально, а й морально. Щоб пожаліти вмів.

Але тобі було байдуже. Ти жив своїм життям, у якому ні мене, ні наших дітей не було…

– Не перебільшуй.

– Я й не перебільшую. Ти хоча б знаєш, в який садок вони ходять? Ми, між іншим, дістаємося до нього сорок хвилин. Вранці! В транспорті! А ти їдеш на роботу однією машиною як пан. І доїжджаєш за двадцять хвилин. Однак жодного разу не запропонував відвезти дітей до садка.

– Ти не просила, – буркнув Богдан.

– А чому я повинна просити? Є речі, про які люблячий чоловік і батько знає сам. Це – само собою зрозуміло. Правда, не у твоєму випадку, оскільки любов’ю тут і не пахне. Ніколи не пахло…

– Ти мені монстра чомусь робиш…

– Ні, Богдане, ти не монстр. Ти просто став мені чужим. Або ним і був.

– Це тобі, а дітям? Що ти їм скажеш? Як поясниш?

– О, Боже, та вони тільки нещодавно почали тебе впізнавати на вулиці! Тому з цим проблем не буде.

Богдан не міг знайти, що відповісти. Ольга була частково права, але його теж можна зрозуміти: він – чоловік, вона – жінка і має знати своє місце, дімом має займатися, дітьми. Батько його завжди так говорив. І мама погоджувалася. А Ольга чомусь невдоволена…

– І як ти збираєшся жити на одну зарплату з двома дітьми? – почав він наступати, – я ж тобі ні копійки не дам!

– Даси, – спокійно відповіла Ольга, – аліменти ніхто не скасовував. І майно, яке нажили за сім років ми через суд поділимо. Хоча там і ділити мало що, але все ж. Холодильник, як не крути, нам з дітьми потрібніший. А знаючи тебе, я впевнена: ти саме за нього і будеш чіплятися, щоб більшого болю завдати. Тому все – тільки через суд. Дякувати Богу, квартири у нас немає. До речі, ти можеш залишити цю. А нам з дітьми я іншу винайму (говорячи останню фразу, Ольга зробила паузу, глибоко в душі сподіваючись, що Богдан не погодиться, скаже, що іншу квартиру зніме саме він, що дружина і діти можуть жити там, де звикли… Але Богдан нічого такого не сказав), – … я вже знайшла підходящу недалеко від садка.

– Ну й ідіть! – Богдан вже не міг спокійно слухати Ольгу, – думаєш, така цаца?! Все продумала?! Нічого не забула?! А машина? Її я тобі не віддам!

– А я й не прошу, – усміхнулася Ольга, – вона мені не потрібна.

– З чого це ти така щедра?! – Богдан не міг зупинитись, – машина їй не потрібна! Не інакше вже на іншій катаєшся?! Ну признавайся: давно в мене роги виросли?! Ти щось занадто сміливою стала!

– Не здивував, – Ольга абсолютно спокійно відповіла, – знала, що почую щось подібне.

– Та зрозумій ти, нарешті, – Богдан підійшов до Ольги, схопив за плечі, почав трясти, – кому ти потрібна з двома дітьми?! А давай… забудемо все, що ти тут наговорила? Будемо жити разом, як раніше. Я виправлюсь, чесно-чесно!

– Як раніше? Ні вже, – твердо відказала Ольга, – так не піде.

– Але чому?! – Богдан не просто кричав, а волав на весь голос.

– Бо я більше тебе не люблю…

Богдан розгубився, в паніці схопився за останній шанс і, ніби зрозумівши, що подальші розмови безглузді, промовив:

– Якщо так – подавай на розлучення.

Розлучили їх через півроку. Все відбулося, як планувала Ольга.

Тепер вона з дітьми живе неподалік садка і ранок у робочі дні у неї проходить набагато спокійніше.

А у вихідні – вона взагалі вільна жінка! Бо колишній чоловік забирає дітей до себе! Водить їх по місту, сидить з ними вдома, грає у всілякі ігри. Навіть сам готує!

Хто ж зрозуміє цих чоловіків?

Поки одружені – ні жінка, ні діти не потрібні. Сприймаються як належне.

Як розлучиться – і час на дітей знаходить, і чи не найкращим у світі татом стає…