Ми розлучилися місяць тому. Ти ще нічого не забув?

“Ми розлучилися з тобою ще місяць тому. Ти нічого не забув?”

— Павле, ти пам’ятаєш, що сьогодні останній день, коли ти живеш у моєму домі? — запитала Ліка.

— Що ти маєш на увазі? Вже?

— Так, а чому тебе це здивувало? Ми ж домовились, що до 26 травня ти вирішиш питання з квартирою, а поки можеш жити тут.

— Час якось швидко пролетів…

Справа була в тому, що Павло і Ліка розлучилися місяць тому. Але її колишньому чоловікові було зовсім нікуди йти. Він не міг знайти відповідне житло. Чи просто не намагався? Це вже інше питання.

— Не заливай мені. Завтра ти виселяєшся!

— Але куди?

— Не знаю. Це вже не мої проблеми.

Павло відразу підхопився з крісла.

— Як же так, Ліка? Ми ж сім’я.

— Ми? Немає більше “ми”. Ми розлучилися ще місяць тому. Ти нічого не забув?

— Кажу ж, час летить дуже швидко.

— Ще раз… Не заливай мені.

Насправді Павлові дійсно не було куди йти. Друзів у нього не залишилося, адже з багатьма випадкове життя розвело. Хтось виявився не найприємнішою людиною.

Родичі живуть у області, а до знайомих ночувати явно не підеш. І як же бути тепер? Одна надія була переконати Ліку.

І якщо ночувати можна хоч на вокзалі, то була ще одна причина, з якої її колишній чоловік не хотів покидати квартиру.

— Ти знаєш, а я ж до останнього надіявся.

— На що?

— Що ми ще будемо разом.

Тут Ліка розсміялася, а Павла це, очевидно, зачепило.

— Я сказав щось смішне?

— А тобі самому не смішно?

— Мені ні.

— А мені так. Слухай, досить уже комедію розігрувати й дитині гратися. Зрештою, ми дорослі люди.

— Саме тому я й хочу поговорити по-дорослому. Ліка, ти зрозумій, ми через дурницю розлучилися.

Колишня дружина навіть підняла брову від здивування.

— Ти вважаєш, що постійне обманювання людини — це дурниця?

— Ні, я не це мав на увазі.

— Я тебе зрозуміла!

— Так ні ж! Ми гарячкували, таке буває. Ліка, але ми адже можемо почати все спочатку. Будь ласка!

Ліка була просто вражена такому. Лише не могла зрозуміти — її колишній чоловік сходить з розуму чи йому дійсно немає де жити.

— Я сказала, вистачить мені голову морочити. Збирай свої речі. Завтра ти покидаєш цю квартиру.

Але Павло жодним чином не заспокоювався. Він продовжував наполягати і наводити нові й нові аргументи. Один із них взагалі став нонсенсом!

— Як ти не розумієш, я ж залишився тобі вірний!

— Це ти до чого зараз?

— А до того, що з моменту нашого розлучення я ні з ким і ніде.

Тут вже Ліка схопилася за голову. Напевно, Павло дійсно почав втрачати розум.

— Яке мені до цього діло? Якщо чесно, мене абсолютно не цікавить, з ким ти там спиш!

— А мене це турбує. Ну, не можу я, Ліка, ні з ким, окрім тебе. І з тобою зараз не можу… Бо…

Тут Ліка перебила його.

— Так, все, не продовжуй.

Вона зібралася і пішла на прогулянку. Лиш би не бачити цього Павла.

Насправді вийшло ось як. Розлучитися з ним вона планувала давно. Але все відкладала, бо якось було жаль. Зрештою, прожили вони разом 5 років і важко було прийняти таке рішення.

Однак постійна брехня чоловіка не давала їй спокою. Причому брехав він стосовно роботи. Увесь час вигадував, що його начальник підвищив і він тепер на престижній посаді працює. А насправді залишився таким же рядовим менеджером із зарплатою 20 тисяч гривень на місяць. Це й стало останньою краплею у їхніх стосунках.

Навіщо було брехати? Невідомо!

Ліка розмірковувала протягом усього вечора. Їй не хотілося йти додому, тому вирішила залишитися у подруги. Звісно ж, Павло обірвав їй весь телефон дзвінками. Але брати трубку вона не збиралася, так само, як і звітувати перед ним.

— Я не розумію, Ліка. Ну, яка ж ти мати Тереза така?

— У сенсі?

— Я про твого Павла. Сама ж винна. От тепер він і не хоче виїжджати.

— Так так, сама розумію, що стерпіла дурощі. Ну, не виганяти ж на вулицю…

— Так завтра все одно виганяєш. Чи ні?

— Виганю. Бо завжди слово тримаю.

— Жалкуєш?

— Нема про що жалкувати. Я ж не дитину виганяю, а дорослого чоловіка, який сам у стані розібратися зі своїм життям.

Наступного дня Ліка повернулася додому, але не побачила валізи свого колишнього чоловіка у її порога.

— Ти ще й досі тут?

— Ліка! Де ти була? — вигукнув Павло.

— Це тебе вже не стосується.

— Ти ночувала у чоловіка?

— Ще раз повторюю: не твоє діло! Збирай речі й вимітайся звідси!

Тут Павло почав майже водити навколо колишньої дружини.

— Ліка, послухай, ну, я справді так не можу. Я ж хвилювався за тебе!

— Досить! Вимітайся, я сказала.

Але на Павла ніби не діяли її слова. Або ж він робив вигляд, що не чує її.

— Я ж тобі вірність зберігаю, ти не розумієш?

Ліка зрозуміла, що ця розмова безглузда і ні до чого не призведе.

— У тебе 5 хвилин. Інакше я дзвоню у поліцію.

Але Павло не повірив і Ліці довелося зробити те, що обіцяла. Колишнього чоловіка швидко випровадили з речами на вихід. Бо у цій квартирі він не мав частки і прописаним тут не був.

Добре, що Ліці ця житлова площа дісталась у спадок. Страшно навіть уявити, що могло би бути, якби квартира належала їм обом.

За такого розкладу Павло точно ніколи звідси не виїхав би. А що, дуже зручно. У нього завжди був на все залізний аргумент. Він вірний колишній чоловік…